Олексій Волович
Воєнно-політична обстановка у листопаді 2017 року
У листопаді на Близькому Сході і в Північній Африці зберігалася напружена і нестабільна воєнно-політична обстановка. На наш погляд, найбільш резонансні події та процеси відбувались у Сирії, Туреччині, Іраку, Ємені, Лівії, Саудівській Аравії, Ізраїлі та Лівані. В Сирії внаслідок широкомасштабних наступальних операцій урядових військ угруповання ІДІЛ припинило організований опір, однак міжсирійські переговори в Женеві знову зайшли в глухий кут. Союзницькі відносини Туреччини зі США і НАТО стають досить умовними і мають тенденцію до погіршення. В Іраку тривають складні переговори між Багдадом і Ербілем після провалу референдуму про незалежність Іракського Курдистану. В Ємені в результаті збройних зіткнень між колишніми союзниками — повстанцями-хуситами і підрозділами єменської армії загинув екс-президент країни Алі Абдалла Салех. У Лівії, за втручання багатьох іноземних держав, не припиняється конфронтація між владою в Тобруці і Тріполі. На початку листопада в Саудівській Аравії стартувала «революція кронпринца Мухаммеда бен Сальмана» з метою перебудови суспільного укладу і модернізації економічного устрою теократичної саудівської монархії. Виходить з тіні і стає публічним арабо-ізраїльський діалог, в основі якого ворожнеча з Іраном і дружба зі США. У Лівані прем'єр-міністр Саад Харірі повернувся до керівництва ліванським урядом.
СИРІЯ
Бойові дії урядових військ Сирії. У листопаді бойові дії велися в сирійських провінціях Алеппо, Дамаск, Хама, Хомс і Дейр-ез-Зор. 3-го листопада урядові війська Сирії звільнили від бойовиків ІДІЛ місто Дейр-ез-Зор — адміністративний центр однойменної провінції на сході країни. 6 листопада розпочалася операція урядових сил проти діючих в північній провінції Ідліб джихадистських і повстанських угруповань. Наступ вівся з двох напрямків — з провінцій Алеппо і Хама. Одна з цілей наступу — авіабаза «Абу ад-Духур». 27 листопада на північному сході провінції Алеппо в районі м. Аль-Баб мали місце бойові дії між урядовими силами і протурецькими повстанськими формуваннями. 30 листопада на південному сході провінції сирійські війська вели бої проти угруповання «Тахрір аш-Шам» з метою виходу до кордону провінції Ідліб.
7 листопада бойовики зі Східної Гути обстріляли з мінометів центральну частину Дамаска. Від обстрілу урядових військ у відповідь загинуло кілька мирних мешканців сирійської столиці. 9 листопада сирійські війська оволоділи останнім оплотом ІДІЛ в Сирії — містом Абу-Кемаль. Цьому посприяв дозвіл Іраку підрозділам сирійських військ зайти на його територію для атаки міста зі східного напрямку. Однак уже 10 листопада бойовики ІДІЛ перейшли в контрнаступ і відбили в урядових сил приблизно половину втраченої території. Остаточно місто Абу-Кемаль було звільнено від терористів ІДІЛ 20 листопада. Наприкінці листопада сирійські війська на південному сході провінції Дейр-ез-Зор продовжили наступати на угруповання ІДІЛ і звільнили кілька населених пунктів.
11 листопада в провінції Хасеке бойовики ІДІЛ за домовленістю з «Силами демократичної Сирії» (СДС) здали курдам без бою місто Маркада. Після цього під контролем ІДІЛ в цій провінції залишилися тільки невеликі пустельні райони на кордоні з Іраком. 26–27 листопада на північному сході провінції Хама бойовики ІДІЛ розвивали наступ на позиції угруповання «Тахрір аш-Шам» і зайняли кілька невеликих населених пунктів. Одночасно на позиції цього угруповання вели наступ і сирійські війська, через що виникла досить дивна ситуативна взаємодія між ними і бойовиками ІДІЛ.
Дії підрозділів ЗС США в Сирії. За повідомленням The Washington Post, США не мають наміру виводити всі свої війська (близько 2 тис. військовослужбовців) з Сирії після розгрому ІДІЛ і планують «посприяти встановленню інститутів нової влади на півночі країни, незалежної від режиму Б. Асада». У Вашингтоні вважають, що передчасне виведення військ США може допомогти Б. Асаду залишитися при владі, що сприйматиметься як перемога Росії і Ірану. Видається, що в цій ситуації навряд чи варто серйозно сприймати заяви Москви про значне скорочення її військового контингенту в Сирії.
За деякими даними, 30 листопада СДС, які складаються переважно з курдів, заявили, що готові увійти до складу урядових військ Сирії після політичного врегулювання кризи в країні. Деякі експерти вважають, що без згоди Вашингтона СДС не могли зважитись на таке радикальне рішення, яке без сумніву виявилося несподіваним для Москви і особливо для Туреччини.
30 листопада також стало відомо про намір Пентагону вивести з Сирії 1-й батальйон 10-го полку морської піхоти чисельністю понад 400 осіб, місія якого вважається виконаною після звільнення Ракки формуваннями СДС. Зокрема, підрозділи морської піхоти підтримували курдів артилерією, застосувавши 155-мм гаубиці М777. Наприкінці листопада стало відомо про припинення роботи спільного американсько-британсько-йорданського командного пункту, який координував дії повстанських угруповань на півдні Сирії в провінціях Дераа і ес-Сувейда. На думку експертів, це свідчить про плани Пентагону поступово вивести американські війська з Сирії після того, як буде завдано остаточної поразки угрупованням ІДІЛ.
Дії ПКС РФ в Сирії. Кілька разів протягом листопада російські стратегічні бомбардувальники Ту-22М3, пролетівши над територією Ірану і Іраку, завдавали ударів по позиціях і об'єктах бойовиків ІДІЛ в провінціях Дейр-ез-Зор, Дамаск і Хама. 3 листопада російські підводні човни, що діють в східній частині Середземного моря, також завдали ударів крилатими ракетами «Калібр» по об’єктах ІДІЛ в Абу-Кемалі.
Як повідомив 21 листопада начальник Генштабу ЗС РФ генерал В. Герасимов, «активна фаза російської контртерористичної операції в Сирії близька до завершення». За його словами, угруповання російських військ в Сирії до кінця 2017 року буде істотно скорочене. Він також повідомив, що за два роки російської операції в Сирії було знищено близько 54 тис. бойовиків, в тому числі 2,8 тис. вихідців з Росії і 1,4 тис. — з країн СНД.
За даними міноборони РФ, «сумарна кількість ударів західної коаліції на чолі зі США в Сирії за місяць не перевищує добової норми ударів по ІДІЛ авіації ПКС Росії». За даними міністерства, протягом листопада добова бойова робота міжнародної коаліції по терористах на сході САР не перевищувала трьох–п'яти ударів по поодиноких цілях, віддаленим від опорних пунктів бойовиків. За цей же період тільки для підтримки наступаючих на східному березі Євфрату загонів ополчення місцевих племен авіацією ПКС РФ було виконано 672 бойових вильоти і уражено 1450 цілей.
Протягом 2017 року угруповання ІДІЛ було вигнане з великих міст в Сирії, але воно аж ніяк не знищене, як про це заявляють в Москві і Дамаску. Просто зі стану централізованої структури воно розпалося на дрібні підрозділи, і значно ослаблене пішло переважно в сунітські сільські райони для ведення в подальшому партизанської війни. Одночасно фрагментація ІДІЛ, а також втрата фінансових ресурсів значно зменшили прибуття бойовиків із-за кордону.
Переговори. Як стало відомо, 4 листопада вперше за останні роки в Дамаск прибув «високопосадовець у сфері безпеки» зі США. За деякими даними, з сирійського боку в переговорах брав участь глава Вищої ради безпеки Алі Мамлюк. На наш погляд, цей візит американського чиновника в Сирію свідчить, що Вашингтон почав розглядати Дамаск в якості можливого партнера на переговорах.
11 листопада внаслідок короткого спілкування «на ногах», яке тривало кілька хвилин на полях саміту АТЕС у В'єтнамі, президенти США і РФ Д. Трамп і В. Путін ухвалили коротку спільну заяву щодо Сирії, підготовлену експертами двох країн. У цій заяві глави РФ і США підтвердили свою рішучість розгромити терористичне угруповання ІДІЛ в Сирії, домовилися підтримувати діючі військові канали зв'язку для гарантування безпеки збройних сил США і РФ та запобігання небезпечних інцидентів за участю сил партнерів, які ведуть боротьбу з ІДІЛ. Практично нічим новим ця заява не відзначалася, оскільки реальної взаємодії між військовими контингентами РФ і США в Сирії не було і не може бути. Замість цього має місце явне суперництво.
20 листопада в Сочі відбулися переговори між президентами РФ і САР — В. Путіним і Б. Асадом, на яких було підготовлено «грунт для рішень», ухвалених 22 листопада на зустрічі лідерів Росії, Ірану і Туреччини «з метою визначення пріоритетних сфер співпраці трьох країн з сирійського врегулювання». У спільній заяві підкреслювалося, що «жодна політична ініціатива, в тому числі зони деескалації, не повинна підривати суверенітет, єдність і територіальну цілісність Сирії». Учасники тристороннього саміту також домовилися продовжити роботу в Астанинському форматі і підтримали проведення Конгресу сирійського національного діалогу в Сочі.
22–24 листопада в Ер-Ріяді була сформована об’єднана делегація сирійської збройної опозиції для ведення прямих переговорів з урядом Сирії на 8-му раунді міжсирійських переговорів, що розпочалися в Женеві 28 листопада. Основу делегації склали представники Вищого комітету з переговорів («ер-ріядська група») і деяких інших угруповань сирійської збройної опозиції. Те, що 8-й раунд міжсирійських переговорів буде безрезультатним, стало зрозуміло після того, як делегація об'єднаної сирійської опозиції оголосила основною умовою своєї участі в переговорах відставку президента САР Б. Асада і виведення іранських збройних сил із Сирії. Ця вимога виглядає, м'яко кажучи, нераціональною і алогічною на тлі успішних бойових дій сирійських урядових військ проти бойовиків ІДІЛ та інших терористичних угруповань за підтримки ПКС РФ. На переговорах передбачалося обговорити чотири питання: управління, боротьба з тероризмом, підготовка конституції і виборів, а також «12 основних міжсирійських принципів», що стосуються майбутнього державного устрою Сирії. Але після того, як в ході першої частини переговорної сесії (28 листопада – 1 грудня) між делегаціями офіційного Дамаска і опозиції прямого діалогу так і не сталося, було оголошено перерву до 5 грудня. Глава сирійської урядової делегації Башар Джаафарі заявив, що «переговори з опозицією неможливі, поки вона не перестане вимагати відставки президента Сирії Башара Асада».
ТУРЕЧЧИНА
Погіршення відносин між Вашингтоном і Анкарою. Турецько-американські відносини за часів президентства Барака Обами були досить напруженими, щоправда такими вони залишаються і при президентові Дональді Трампі. Про це свідчить відсутність останніми місяцями взаєморозуміння з низки питань між Вашингтоном і Анкарою. Протягом 2017 року союзники по НАТО накопичили чимало нових взаємних претензій.
24 листопада президент США Д. Трамп і президент Туреччини Р. Ердоган провели тривалу телефонну розмову, під час якої, за словами глави турецького МЗС М. Чавушоглу, глава Білого дому нібито пообіцяв припинити постачання зброї курдським загонам СДС. Однак, схоже, що Д. Трампа в Анкарі не так зрозуміли. У будь-якому разі, представник Білого дому незабаром пояснив, що Д. Трамп «не брав на себе жодних зобов'язань щодо згортання військової підтримки СДС». 27 листопада представник Пентагону полковник Роберт Меннінг офіційно заявив, що США як і раніше забезпечують зброєю курдські загони СДС, які ведуть боротьбу з бойовиками ІДІЛ. І навіть більше, на думку деяких експертів, поставки американських ОВТ в Сирію зростатимуть, оскільки США планують озброїти ще і сунітські загони з місцевих племен в рамках програми створення «місцевих органів самоврядування» на півночі Сирії. У відповідь на це Анкара вирішила «налякати» Вашингтон можливістю проведення найближчими днями операції в сирійському курдському кантоні Афрін, про що наприкінці листопада заявив міністр оборони Туреччини Нуреттін Джаніклі. Однак, на наш погляд, турецька інтервенція в Афрін малоймовірна, оскільки не тільки Вашингтон, але і Москва не сприймають такий сценарій дії турецьких військ. Та й саме турецьке керівництво очевидно має розуміти, що інтервенція в Афрін може призвести не тільки до погіршення відносин з Вашингтоном і Москвою, а й до активізації курдських терористичних акцій в турецьких містах, не кажучи вже про те, що турецьким військам буде дуже нелегко вибити курдів із Афріна.
Турецька влада звинувачує Вашингтон у підтримці угруповань, які в Анкарі називають терористичними. Це курдські ополченці і прихильники ісламського проповідника Фетхуллаха Ґюлена, який проживає у США і якого в Анкарі звинувачують в підготовці і спробі здійснення державного перевороту в Туреччині 15 липня 2016 року. Адміністрація Д. Трампа своєю чергою висловлює невдоволення зближенням Анкари з Москвою і Тегераном. Переговори Москви і Анкари про постачання Туреччині ЗРК С-400 викликали осуд у Вашингтоні. У НАТО також розкритикували рішення Туреччини, заявивши, що це завадить їй стати частиною єдиної системи ППО Альянсу. Під час свого візиту до США 7–10 листопада прем'єр-міністр Туреччини Біналі Йилдирим зазначив, що укладання угоди з Росією про придбання ЗРК С-400 нібито було вимушеним кроком, оскільки, за його словами, «спроби отримати системи ППО від країн-членів НАТО не мали необхідної підтримки з боку США». Однак це твердження турецького прем'єра не відповідає дійсності. Нагадаємо, що 26 вересня 2013 року Туреччина оголосила про завершення тендеру T-LORAMIDS, за підсумками якого було обрано далеко не кращий, але досить дешевий китайський зенітний ракетний комплекс HQ-9 (FD-2000), і відхилено придбання ЗРК SAMP-T європейського виробництва, а також американського ЗРК Patriot. Російський ЗРК С-300ВМ тоді до фінальних стадій тендера не дійшов.
14 листопада 2017 року міністр оборони США Джеймс Меттіс назвав придбання Туреччиною С-400 суверенним рішенням Анкари, але при цьому підкреслив, що «це не буде сумісно з озброєннями НАТО, так що Туреччині доведеться взяти це до уваги». Заступник командувача ВПС США з міжнародних відносин Хайді Грант висловилася жорсткіше, зазначивши, що «придбання Туреччиною російського ЗРК С-400 позбавить Анкару доступу до американських і натовських оборонних технологій». За її словами, йдеться, перш за все, про можливості отримання Туреччиною новітніх багатофункціональних винищувачів F-35. За деякими даними, якщо США не поставлять Туреччині літаки F-35 за графіком, то Анкара може припинити роботу американського радара AN/TPY-2 в Кюреджіку (провінція Малатія). Однак, якщо Туреччина відмовиться від РЛС в Малатії, то це значно знизить її значення для США і НАТО. 9 листопада в рамках зустрічі міністрів оборони країн НАТО в Брюсселі міністр оборони Туреччини Н. Джаніклі повідомив про підписання меморандуму між Туреччиною, Францією та Італією про наміри у сфері ППО, який передбачає спільне виробництво і поставку Туреччині системи ППО нового покоління SAMP-T консорціуму Eurosam. При цьому повідомлялося, що цей меморандум не скасовує угоди з РФ про постачання ЗРК С-400.
В останні місяці також сталася низка інцидентів, пов'язаних з дипломатичними місіями обох країн. Так, після зіткнень між охоронцями турецького лідера і представниками вірменської та курдської громад в США біля посольства ТР у Вашингтоні під час його візиту 16 травня до США, американська влада заарештувала і пред'явила звинувачення 15 охоронцям Р. Ердогана, яким загрожує до 15 років позбавлення волі. 5 жовтня турецька поліція заарештувала у Стамбулі співробітника генконсульства США, якого турецька влада звинувачує у підриві конституційного ладу і шпигунстві. Після цього дипмісії Туреччини і США майже синхронно призупинили видачу неімміграційних віз турецьким і американським громадянам. Згодом Білий дім заблокував продаж зброї Туреччині на суму 1,2 млн дол. США, що призначалася для охоронців Р. Ердогана. Раніше США відмовилися від постачання Туреччині бойових безпілотників. Вашингтон також відмовився від запропонованої Анкарою підтримки американському спецназу при звільненні сирійської Ракки від бойовиків ІДІЛ за умови усунення від операції курдських загонів СДС.
Таким чином, політика Анкари як і раніше являє собою «головний біль» для США і НАТО. Союзницькі відносини Туреччини зі США і НАТО стають досить умовними і мають тенденцію до погіршення і навіть розриву. На наш погляд, Туреччина може багато втратити, якщо США і НАТО будуть змушені припинити свою військову співпрацю з нею.
ІРАК
Бойові дії. 3 листопада прем'єр-міністр Іраку Хайдер аль-Абаді оголосив про звільнення останнього великого оплоту ІДІЛ на території країни у місті Ель-Каїм, розташованому на кордоні з Сирією. Тим самим іракські урядові сили за підтримки міжнародної коаліції на чолі зі США звільнили майже всю територію, яку ІДІЛ захопила в Іраку. В середині листопада збройні сили Іраку також звільнили від бойовиків ІДІЛ розташоване на березі Євфрату неподалік від Ель-Каїма місто Рава. 23 листопада міноборони Іраку оголосило про початок операції з зачистки від бойовиків ІДІЛ пустельних районів, розташованих в провінціях Салах-ед-Дін, Нейнава і Анбар. У наступі беруть участь армія і поліція, а також шиїтські добровольчі загони.
Під час щорічного брифінгу для іноземних військових аташе начальник генштабу ЗС Росії генерал В. Герасимов заявив про готовність російської сторони надати допомогу США у знищенні бойовиків ІДІЛ в західних пустельних районах Іраку. При цьому він зазначив, що західній коаліції на чолі зі США «необхідно сконцентруватися на знищенні терористів в Іраку, щоб не дати їм змоги повернутися в Сирію, а не займатися розгортанням в САР своїх військових баз». У відповідь на це представник Пентагону заявив, що США не вели і не ведуть з Росією жодних справ на військовому рівні ні в Сирії, ні в Іраку через її агресивну зовнішню політику. Було зазначено, що все, на що може сподіватися Кремль, так це на переговори, які допоможуть уникнути небажаних інцидентів між США і РФ в ході військових операцій на одній території.
Переговори між Багдадом і Ербілем. Головна мета федерального уряду щодо Іракського Курдистану — зберегти курдську автономію, але за умови подальшого контролю Багдада над кордонами, аеропортами, податковими надходженнями з території автономії та нафтовим експортом. Федеральний уряд також вимагає, щоб підрозділи курдської «Пешмерги» були підконтрольні іракській центральній владі.
У першій половині листопада в Мосулі тривали переговори між представниками федерального уряду Іраку і нового керівництва Іракського Курдистану (ІК) про розміщення федеральних сил на кордонах регіону з сусідніми країнами, проте до цього часу позитивного результату не досягнуто. Найбільш проблемними на переговорах залишаються три питання: вимога Багдада від Ербілю офіційно відмовитися від підсумків референдуму 25 вересня ц. р. про незалежність ІК, питання про розміри грошових дотацій Багдада для Ербілю за передачу під федеральний контроль КПП на кордонах ІК і відновлення контролю федерального уряду над нафтовими ресурсами в районі Кіркука. Однак, з огляду на те, що за незалежність ІК проголосувало понад 90 % учасників референдуму, офіційне визнання його неправомочності і анулювання його результатів неминуче дискредитує нову в очах більшості курдського населення автономії владу в Ербілі. На думку російського експерта Ю. Щегловіна, «наполягати на якихось більш офіційних і чіткіше артикульованих відмовах від підсумків референдуму означає патову ситуацію, оскільки ніхто з курдських політиків піти на це без своєї політичної смерті не може». Щодо питання про розміри грошових дотацій з Багдада, то Ербіль їх жорстко пов'язує з питанням передачі під федеральний контроль КПП на своїх кордонах і митними платежами. У спробах переконати Багдад піти на компроміс курдська влада апелює до США і Туреччини, які виступають в якості посередників.
Ще більш складним є питання про видобуток нафти в провінції Кіркук. До референдуму уряд курдської автономії експортував через Туреччину близько 500 тис. барелів нафти за добу. Однак 2 листопада ц. р. Іракська державна організація з продажу нафти (SOMO) уклала угоду з урядом Туреччини про експорт нафти з району Кіркука через турецький порт Джейхан в такому ж обсязі. На даний час експорт курдської нафти зменшився до 200 тис. барелів за добу. В майбутньому федеральний уряд має намір контролювати всі нафтові родовища, включно з тими, що розташовані в автономному регіоні Курдистан. За словами глави уряду ІК Нечірвана Барзані (племінник екс-президента ІК Масуда Барзані), Ербіль готовий передати Багдаду контроль над нафтою, кордоном і всіма доходами регіону, якщо федеральний уряд погодиться виділяти курдській автономії 17 % загальнодержавного бюджету відповідно до Конституції Іраку. Однак федеральний уряд висловив готовність виділяти автономії лише 12,6 %.
Деякі експерти вважають, що всі ці ігри з референдумом про незалежність Іракського Курдистану мали тільки одну мету — одержати від Багдада додаткові асигнування для утримання непомірно роздутого державного апарату і «Пешмерги». На думку деяких оглядачів, Н. Барзані, який не підтримав ідею проведення референдуму про незалежність, проходить зараз в Багдаді «оглядини» на пост майбутнього президента ІК. До речі, його кандидатуру на цей пост одностайно підтримують Тегеран і Анкара.
ЄМЕН
Загибель екс-президента Алі Абдалли Салеха. Наприкінці листопада в єменській столиці Сані та прилеглих до міста районах мали місце збройні зіткнення між шиїтськими повстанцями-хуситами — прибічниками руху «Ансар Аллах» і прихильниками екс-президента країни А. А. Салеха. Кілька місяців тому хусити звинуватили свого союзника А. А. Салеха у зраді і веденні сепаратних переговорів з представниками «аравійської коаліції» на чолі з КСА, що веде з березня 2015 року бойові дії в Ємені проти хуситських повстанців. При цьому колишнього президента підтримали місцеві племена, проте їх підтримка була і залишається незначною. В середині листопада хусити намагалися заарештувати А. А. Салеха, його сина, племінника і деяких осіб з найближчого оточення. Тоді скінчилося тим, що А. А. Салех підписав документ, згідно з яким зобов'язався не вести надалі сепаратних переговорів із Саудівською Аравією.
Збройні зіткнення між «союзниками» відновилися 29 листопада. Партія А. А. Салеха (Загальний народний конгрес) звинуватила хуситів в «небезпечній змові з метою підірвати єдність і згуртованість єменців». Зі свого боку лідер «Ансар Аллах» Абдель-Малік аль-Хусі назвав дії прихильників А. А. Салеха «божевільними і підозрілими». Водночас він закликав екс-президента «покласти край кризі в Сані», зазначивши, що «будь-які розбіжності можуть бути врегульовані у спосіб діалогу і взаєморозуміння». Однак екс-президент звинуватив своїх колишніх союзників у «актах агресії», закликавши єменський народ «повстати проти формувань хуситів». До кінця листопада лояльні до А. А. Салеха озброєні формування взяли під свій контроль більшість районів Сани і витіснили хуситів з двох великих військових баз в районі столиці. Повідомляється, що під час боїв загинуло понад 200 осіб. Аравійська коаліція повідомила про підтримку дій А. А. Салеха проти хуситів.
2 грудня у своєму телезверненні до єменського народу А. А. Салех заявив, що він більше не може терпіти «нерозсудливість хуситів» і закликав сусідні країни «припинити агресію, зняти блокаду і перегорнути цю сторінку». Вчорашні союзники хусити назвали цю заяву зрадою. Після цього лояльні до А. А. Салеха армійські частини розпочали бойові дії проти хуситів, але їх наслідки виявилися катастрофічними для екс-президента і його соратників. 3 грудня машину А. А. Салеха обстріляли з гранатомета, він і його найближче оточення загинули. Тіло колишнього президента Ємену радісні хусити пронесли вулицями Сани на ковдрі. Щось схоже на розправу над Каддафі…
Швидше за все, це вбивство посилить і без того драматичну ситуацію в Ємені. Тамтешня громадянська війна може перетворитися на «війну всіх проти всіх». На сьогодні важко передбачити хто переможе в протистоянні колишніх союзників і як це може вплинути на подальший розвиток громадянської війни в Ємені, в яку втрутилася «аравійська коаліція» на боці формально діючого президента Абд Раббо Мансура Хаді, який з 1994 по 2011 роки був віце-президентом, в той час як А. А. Салех був президентом Ємену.
За повідомленням телеканалу «Аль-Джазіра», на даний час в Еміратах перебуває Ахмед Салех, син колишнього президента. За деякими даними, «аравійська коаліція» має намір оголосити його новим правителем Ємену, якщо він, звичайно, не побоїться повторити долю свого батька.
Сьогодні мільйонам єменців загрожує найбільш масовий голод. Причина — припинення постачання продовольства до цієї країни через блокування «аравійською коаліцією» повітряного, наземного і морського сполучення світу з Єменом. За даними ООН, близько 7 млн єменців опинилися на порозі голодної смерті. Доставка медикаментів для боротьби з епідемією холери, що вразила понад 900 тис. єменців, також заблокована.
ЛІВІЯ
Бойові дії. 15 листопада ВПС Лівії завдали авіаударів по табору бойовиків ІДІЛ на південь від міста Сирт, розташованого на узбережжі Середземного моря на схід від Тріполі. Сирт був підконтрольним бойовикам ІДІЛ з 2015 року. Лівійські прихильники ІДІЛ являють собою ситуативне об'єднання різних племінних кланів переважно з фінансовою підтримкою Катару. Основними центрами концентрації місцевих прихильників ІДІЛ були Сирт і Дерна. Причому в цих містах паралельно існувало кілька інших терористичних угруповань, які періодично воювали між собою за вплив в тому чи іншому регіоні.
Перший наступ на Сирт військ Лівійської національної армії (ЛНА) під командуванням маршала Халіфи Хафтара відбувся ще у 2016 році, але їх зупинив опір збройних угруповань триполітанців і місуратовців. Ще до наступу на Сирт підконтрольні Х. Хафтару ВПС бомбардували місто Дерна, що публічно засудила посол Франції у Тріполі Бріджит Курмі. Однак, по суті, це засудження було маскуванням перебування Х. Хафтара під патронажем Парижа, де все більше схиляються до того, що стабілізувати ситуацію в Лівії і запобігти її розколу на три квазідержави (Кіренаїку, Феццан і Триполітанію) можна лише за допомогою військової сили, в даному випадку ЛНА. Останнім часом Франція почала нарощувати військові поставки військам Х. Хафтара. Протягом жовтня ц. р. вантажні літаки французьких ВПС С-130 виконали кілька човникових рейсів в Бенгазі для доставки боєприпасів і озброєння, призначених для ЛНА, незважаючи на офіційне ембарго ООН на постачання озброєнь до Лівії.
Просування військ Х. Хафтара уздовж середземноморського узбережжя країни зі сходу на захід дає можливість йому поступово брати під свій контроль прибережні нафтоналивні термінали і порти, і відповідно, — основні фінансові потоки. Подальша мета Х. Хафтара і його покровителів — встановити контроль на заході Лівії. Досягти цієї мети Х. Хафтар сподівався спочатку завдяки підтримці племені зіндан, проте надати таку підтримку воно відмовилось, оскільки глава уряду національної згоди (УНЗ) в Триполі Фаїз Сарадж зумів перетягти це плем'я на свій бік. Внаслідок цього 7 листопада підконтрольні Ф. Сараджу збройні формування зіндан і триполітанців витіснили сили Х. Хафтара з міста Азізія, розташованого за 55 км на північний захід від Тріполі.
Питання збройового ембарго. Перебуваючи 3–4 листопада з офіційним візитом у Вашингтоні, прем'єр-міністр Лівії Фаїз Сарадж зустрівся з президентом США Д. Трампом, держсекретарем Р. Тіллерсоном і міністром оборони Дж. Меттісом, які висловилися проти будь-якого іноземного силового втручання у внутрішній конфлікт в Лівії. На їхню думку, всі лівійські політики мають підтримати зусилля спецпредставника Генсека ООН по Лівії Гассана Салями, спрямовані на примирення сторін лівійського конфлікту і створення необхідних умов для проведення загальнонаціональних виборів.
На переговорах Ф. Сарадж попросив про сприяння США в полегшенні збройового ембарго, запровадженого Радою Безпеки ООН щодо Лівії у відповідності з резолюцією № 1970 від 26 лютого 2011 року, ще за життя М. Каддафі. Резолюція № 2292 від 14 червня 2016 року передбачала посилення санкцій проти Лівії і, зокрема, проведення огляду суден, що прямують до та з Лівії, на предмет перевезення зброї. Однак ці санкції та ембарго практично не вплинули на поставки озброєнь до країни. За даними колишнього спеціального представника Генсека ООН Мартіна Коблера, Лівія є країною, що завалена зброєю — на 6 млн жителів припадає 20 млн одиниць зброї. В останні роки Катар, Туреччина і Судан поставляли озброєння ісламістам, а Єгипет, ОАЕ і КСА — уряду в Тобруці. При цьому такі країни як Франція, ОАЕ і КСА часто постачали озброєння обом протиборчим сторонам. У 2016 році ОАЕ відправили для ЛНА Х. Хафтара білоруські гелікоптери Мі-24, а також цивільні літаки, переобладнані під бойові. Крім авіації, ЛНА отримала через Саудівську Аравію кілька сотень бронетранспортерів, пікапів «Тойота». Зброя в Лівію поставляється через Мальту та через кордон Лівії з Єгиптом і Суданом.
США на лівійському ринку озброєнь спеціалізуються переважно у сфері авіації. Так, за деякими даними, американська компанія Airtec перегнала з Мальти до Лівії кілька невеликих турбогвинтових літаків загального призначення King Air 200, пілотованих американськими екіпажами і оснащених кулеметами. Крім цього, за даними російських ЗМІ, на лівійському ринку озброєнь досить активно працює ще кілька американських компаній: L-3 Technologies, Blue Ridge Aero Services, Commuter Air Technologies і M & N Aviation. Крім того, американська приватна військова компанія Blackwaters діє в Лівії за контрактом з ОАЕ. Таким чином, збройове ембарго ООН щодо Лівії практично не перешкоджає незаконним поставкам ОВТ.
САУДІВСЬКА АРАВІЯ
«Революція кронпринца Мухаммеда». Багато експертів сьогодні говорять, що молодий спадкоємний принц Мухаммед бен Сальман розпочав широкомасштабну перебудову і модернізацію суспільного і економічного устрою саудівської монархії, намагаючись привести її у відповідність з реаліями ХХІ-го століття. Цю перебудову і модернізацію все частіше називають «революцією кронпринца Мухаммеда», якого всі вже сприймають як реального правителя КСА сьогодні і майбутнього короля — завтра. Він розпочав процес модернізації країни з заміни старої еліти на молодих принців — онуків і правнуків першого короля-засновника Саудівської Аравії Абдель-Азіза бен Абдель-Рахмана ас-Сауда. Деякі експерти передбачають демократизацію країни відповідно до західних стандартів і навіть прогнозують її перетворення в світську державу, що нам видається досить сумнівним.
«Революція кронпринца Мухаммеда» стартувала 4–5 листопада, коли нещодавно організований Вищий комітет по боротьбі з корупцією під орудою кронпринца санкціонував затримання 11 принців і до 30 колишніх і чинних міністрів і підприємців, звинувачених в корупції. Однак, це аж ніяк не можна назвати першою хвилею арештів. У вересні під приводом боротьби з тероризмом були заарештовані близько 30 представників духовенства, інтелектуалів і політичних активістів. На думку деяких оглядачів, ці арешти, перш за все, мали на меті централізувати владу в руках спадкоємця престолу, а також усунути потенційних конкурентів і противників його реформ.
Кронпринц хоче бути впевненим, що ніхто не завадить йому стати королем, що має статися досить скоро, зважаючи на слабке здоров'я короля Сальмана. Однак, з іншого боку, ці арешти безсумнівно збільшують число опонентів і ворогів кронпринца. Серед затриманих 4–5 листопада кілька двоюрідних братів Мухаммеда бен Сальмана — синів попереднього короля Саудівської Аравії Абдалли, вельми впливовий мультимільярдер Валід бен Талал, міністр економіки і планування Адель Факіх, колишній глава Управління загальної розвідки КСА принц Бандар бен Султан, командувач ВМФ Абдалла ас-Султан та декілька поважних бізнесменів. На наступний день після арештів в авіакатастрофі загинув ще один кузен спадкоємця престолу — принц Мансур бен Мукрін, батько якого був спадкоємцем престолу з січня по квітень 2015 року.
Ще до обрання у червні 2017 року на пост наслідного принца Мухаммед бен Сальман був заступником спадкоємця престолу, другим заступником голови уряду, міністром оборони і главою Ради з економіки та розвитку. На даний час він взяв під свій контроль МВС і Національну гвардію. Прикметно, що кронпринц Мухаммед вирішив не доводити питання до суду над затриманими корупціонерами і своїми опонентами і замість цього запропонував їм заплатити «відкупні» — перевести частину їх статків до державної казни, тобто, частково експропріювати. За його словами, 95 % з більш ніж 200 обвинувачених в корупції погодилися, передавши владі частину своїх активів. За деякими даними, до кінця листопада опальні принци внесли до скарбниці монархії близько 100 млрд дол. США, що допоможе саудівській владі вирішити проблему з дефіцитом державного бюджету на 2018 рік.
На думку деяких оглядачів, кронпринц Мухаммед вирішив замінити судові розгляди частковою експропріацією, зважаючи, що більшість затриманих принців є онуками засновника королівської династії, і сам факт їх судового переслідування може завдати шкоди інституту королівської влади як такої. До того ж, під час судового процесу підозрювані в корупції принци могли б розповісти про те, що, на думку кронпринца, не повинно стати надбанням широкого загалу.
Кронпринц Мухаммед має намір також провести революцію в економіці країни. З його ініціативи була розроблена і схвалена урядом у квітні 2016 року амбіційна програма диверсифікації і модернізації економіки КСА під назвою «Бачення–2030» (Vision 2030). Нещодавно кронпринц представив інвесторам план будівництва мегаполісу Неом в пустелі, який буде повністю забезпечений лише сонячною і вітряною енергією і стане технологічним хабом для країн Азії та Африки.
За ініціативою кронпринца Мухаммеда задля зменшення безробіття серед саудівської молоді була істотно скорочена видача дозволів на в'їзд до країни іноземної робочої сили. Кронпринц Мухаммед ініціював революційний указ короля, що дозволяє саудівським жінкам керувати автомобілем. Викликавши своїми вчинками протистояння всередині королівського роду, наслідний принц ще й опинився в стані прямої конфронтації з деякими шейхами великих саудівських племен, а також з салафітськими духовними діячами, яких дуже насторожили його нещодавні заклики до «поміркованого ісламу» і перетворення теократичної саудівської монархії на світську державу.
Що стосується корупції в Саудівській Аравії, то вона вже давно стала звичною формою функціонування місцевого бізнесу. На думку багатьох експертів, корупція в Саудії нікуди не подінеться, оскільки на зарплату ніхто з королівської сім'ї жити не хоче і не вміє, тому будуть нові правила гри, нові гравці, тільки й того. В останніх своїх публікаціях в солідних американських ЗМІ більшість оглядачів вважає, що внаслідок «революційних антикорупційних дій» кронпринца Мухаммеда порушені основоположні «скріпи» королівства — єдність правлячого клану Аль Сауд. Система, що існувала протягом десятиліть і яка давала можливість забезпечувати стійкість монархії і її стабільний розвиток, зусиллями кронпринца Мухаммеда відразу була виведена з рівноваги і перейшла в стан турбулентності, наслідки якого важко прогнозувати.
Зовнішня політика кронпринца Мухаммеда. Уже кілька місяців поспіль з Ер-Ріяда надходить інформація про те, що нинішній 82-річний король Саудівської Аравії Сальман бен Абдель-Азіз може передати королівський престол своєму 32-річному синові, спадкоємному принцу Мухаммеду і піти на відпочинок. Але ще до формальної передачі влади цілком очевидно, що практично вся вона в країні вже в руках кронпринца Мухаммеда, а король Сальман стає символічною фігурою. Тому не випадково, що формування зовнішньої політики саудівського кронпринца є предметом пильної уваги численних політичних оглядачів.
Для ведення зовнішньої політики і реформування саудівського суспільства принцу Мухаммеду потрібен потужний зовнішній союзник, яким є США та адміністрація президента Д. Трампа, що всіляко підтримує саудівського принца в його рішучих антикорупційних діях. Основою проамериканської орієнтації принца Мухаммеда є економічні інтереси Вашингтона після підписання багатомільярдних контрактів у сфері економіки і поставок ОВТ між США і КСА в рамках травневого візиту Д. Трампа в Саудівську Аравію. Користуючись повною підтримкою президента США, кронпринц також ініціював безпрецедентне зближення з Росією, Ізраїлем і Китаєм. Однак далеко не всі політичні сили у Вашингтоні поділяють захоплення Д. Трампа зовнішньою політикою спадкоємного принца Мухаммеда, сприймаючи його зовнішньополітичні акції досить критично.
Напевне, найбільше координації можна спостерігати в позиціях Вашингтона, Тель-Авіва і Ер-Ріяда щодо Ірану. Однак переважна більшість країн, в тому числі союзники США по НАТО, ставляться вельми скептично до закликів з цих столиць посилювати санкції і навіть військовий тиск на Іран. Багато європейських політиків вважають ідею президента Д. Трампа «дружити з арабами проти Ірану» безперспективною і контрпродуктивною. Більш того, навіть такі країни-члени РСАДПЗ як Катар, Кувейт і Оман підтримують добросусідські відносини з Іраном і мають з ним дипломатичні відносини.
Ініційована принцом Мухаммедом у березні 2015 року військова авантюра у Ємені не тільки не виправдала його планів, але й продемонструвала слабкість збройних сил Саудії і всієї «аравійської коаліції», якій за 2,5 роки не вдалося придушити повстання хуситів. Ця авантюра також продемонструвала хиткість єдності зовнішньополітичних пріоритетів Саудії і Еміратів. Так, прагнення Абу-Дабі встановити контроль над південною частиною Ємену в межах колишньої НДРЄ з подальшим державним відокремленням цього регіону абсолютно не влаштовує Саудівську Аравію. За деякими даними, Ер-Ріяд пішов на певні поступки Еміратам в Ємені за умови, що ОАЕ підтримають Саудівську Аравію в намаганнях здійснити економічний і політичний тиск на Катар. Як відомо 5 червня КСА, ОАЕ, АРЄ і Бахрейн призупинили дипломатичні відносини з Катаром через «підтримку Дохою різних терористичних угруповань, які дестабілізують близькосхідний регіон». Однак тиск «арабської четвірки» на Катар не мав бажаних результатів. У Сирії саудівська влада надавала допомогу антиурядовій опозиції, але програла, оскільки ініціативу перехопили Туреччина, Іран, Росія і США.
На початку листопада влада КСА звинуватила Іран в поставках балістичних ракет єменським заколотникам-хуситам. Спадкоємний принц Мухаммед бен Сальман назвав ці дії Ірану «прямою військовою агресією з боку Тегерана». Раніше глава саудівського МЗС Адель аль-Джубейр заявив, що королівство залишає за собою право дати адекватну відповідь на ворожі дії Ірану щодо королівства.
Декларація про створення у грудні 2015 року «мусульманської антитерористичної коаліції» під егідою Ер-Ріяда так і не була реалізована. Перша зустріч 26 листопада в Ер-Ріяді міністрів оборони «ісламського військового альянсу з протидії тероризму» також завершилася декларацією представників 40 держав про «взаємодію у військовій, стратегічній, політичній та фінансовій сферах». Ідея створення «арабського НАТО» у складі КСА, ОАЕ, Єгипту, Кувейту і Йорданії, яку у травні ц. р. висунув кронпринц Мухаммед за підтримки адміністрації Д. Трампа, також залишилася нереалізованою...
ІЗРАЇЛЬ
Арабсько-ізраїльський діалог. Останніми роками все більш рельєфно вимальовується діалог між Ізраїлем і арабськими країнами Перської затоки. Це дає підставу ізраїльським політикам стверджувати, що врегулювати палестинсько-ізраїльський конфлікт можливо тільки після нормалізації відносин Ізраїлю з провідними арабськими країнами, а не навпаки, як це стверджувалося на різних рівнях протягом багатьох десятиліть. Напевне, найбільше Ізраїлю вдалося просунутися в налагодженні діалогу з Саудівською Аравією, незважаючи на відсутність між державами дипломатичних відносин. Перш за все слід відзначити майже ідентичність позицій Ізраїлю та КСА щодо Ірану, якого обидві країни вважають своїм ворогом. Крім загального ворога, у Ізраїлю та Саудівської Аравії є і давній спільний друг — Сполучені Штати Америки. Після приходу до влади у Вашингтоні Д. Трампа, з самого початку досить антиіранськи налаштованого, партнерство між Ізраїлем і КСА дістало додаткову мотивацію. Адже спільний ворог іноді робить більше для зближення партнерів, ніж спільний друг. На арабському сході кажуть: «якщо не можеш здолати свого ворога, то спробуй зробити його своїм другом». На практиці це вперше продемонстрував президент Єгипту А. Садат, коли у березні 1979 року у Вашингтоні підписав мирну угоду з прем’єр-міністром Ізраїлю М. Бегіном за посередництва президента США Дж. Картера. Цей вислів цілком можна застосувати і до Ізраїлю та КСА, які раніше були ворогами, а останнім часом вже навчилися співіснувати і навіть співпрацювати. Будемо сподіватися, що коли-небудь ці дві країни навчаться співіснувати й з Іраном...
На мій погляд, слід припинити роздувати ворожнечу між аравійськими країнами та Іраном, тим більше, що три країни із шести країн-членів РСАДПЗ — Катар, Оман і Кувейт, вже не кажучи про Ірак та Сирію, підтримують дружні відносини з Ісламською Республікою Іран. Конфронтація арабських країн з Іраном — це катастрофа для всього близькосхідного регіону і для всього мусульманського світу. Тому всі проблеми між деякими арабськими країнами та Іраном повинні вирішуватись за столом переговорів. Сотні мільярдів доларів, які безглуздо викидаються на гори непотрібних озброєнь і військової техніки, мають бути спрямовані на підвищення добробуту народів усіх країн Перської/Арабської затоки і всієї арабської умми. Аллах подарував нафту і газ персам та арабам не для того, щоб вони шалено озброюючись, воювали між собою і проливали ріки крові. Аллах подарував персам і арабам ці природні скарби для того, щоб вони зробили щасливими народи своїх країн та жили у дружбі і злагоді між собою і з усіма сусідніми народами, включно з Ізраїлем. Всі знають і бачать, яку трагедію пережили і переживають народи Афганістану, Ємену, Іраку, Лівану, Лівії та Сирії після того, як вони стали жертвами зовнішньої агресії з метою «демократизації» цих країн і повалення існуючих тамтешніх режимів, в той час як ці народи мають право самостійно визначати як їм жити і яку владу мати…
23 листопада ізраїльський прем'єр-міністр Біньямін Нетаньяху визнав факт таємної плідної співпраці з низкою арабських країн, яка, за його словами, «продовжує формуватися і принесе плоди для розширення орбіти миру». 27 листопада в інтерв'ю 9-му каналу ізраїльського ТБ міністр оборони Ізраїлю і глава партії «Наш дім — Ізраїль» Авігдор Ліберман заявив, що зростання іранської загрози приведе арабські країни до відкритої співпраці з Ізраїлем. На його думку, лідери поміркованих арабських держав не готові йти на відкриті контакти з Ізраїлем, «оскільки вони поки що набагато більше бояться власного натовпу, власних громадян, ніж Ірану».
16 листопада в інтерв'ю арабській газеті «Ілаф» начальник генштабу армії оборони Ізраїлю Гаді Айзенкот заявив про готовність надати Саудівській Аравії розвідувальну інформацію для протидії Ірану, який, за його словами, «намагається створити два шиїтських півмісяця, перший — з Ірану через Ірак, Сирію і Ліван, і другий — через Перську затоку, Оман і Ємен». Те, про що привселюдно сказав Гаді Айзенкот, стало не стільки новиною, скільки публічним підтвердженням давно відомої інформації. За деякими даними, домовленість про співпрацю у сфері радіорозвідки між Ізраїлем і КСА була досягнута ще у 2014 році, а регулярний обмін розвідданими між ізраїльським «Моссадом» та Управлінням загальної розвідки (УЗР) КСА по Ірану, «Хизбуллі» і єменським повстанцям-хуситам був налагоджений ще у жовтні минулого року. Основним посередником у встановленні таких контактів у сфері обміну розвідувальною інформацією виступив колишній глава «Моссаду» Тамір Пардо. При цьому обмін розвідувальною інформацією здійснюється переважно через посередництво УЗР Йорданії. У тому ж році фахівці ізраїльської компанії Elbit Systems відповідно до угоди з УЗР КСА модернізували саудівську станцію радіоперехоплення. Через посередників в ПАР ізраїльські фірми поставили в КСА та інші арабські країни Перської затоки технології виробництва дронів і ракет середньої дальності. Крім Саудівської Аравії, канали обміну інформацією з Ізраїлем щодо Ірану через Йорданію мають також ОАЕ, Кувейт і Бахрейн.
На наш погляд, реальне стратегічне партнерство між Ізраїлем та арабськими країнами Перської затоки навряд чи можливе не тільки сьогодні, але й в найближчій перспективі, оскільки арабсько-ізраїльські протиріччя нікуди не поділися. Тим не менш, це перші кроки на шляху зближення, нехай навіть ситуативного, між арабськими монархіями і Ізраїлем. За всією риторикою ізраїльських політиків і чиновників про іранську загрозу явно вбачається прагнення Ізраїлю відкрити для себе ринки багатих аравійських монархій і, перш за все, для збуту ізраїльських ОВТ.
За даними The New York Times, 8 листопада 82-річний голова Палестинської національної адміністрації (ПНА) Махмуд Аббас (Абу Мазен) був запрошений до Ер-Ріяду, де на зустрічі з кронпринцем Мухаммедом обговорив проект «мирного плану» президента США Д. Трампа з врегулювання палестинсько-ізраїльського конфлікту, який, схоже, вже схвалений саудівською владою. Передбачається, що цей план буде презентовано віце-президентом США М. Пенсом 18 грудня в Кнесеті Ізраїлю. За деякими даними, відповідно до цього плану палестинці отримають свою державу на території Західного Берега (Іудея і Самарія) і сектора Газа, але при цьому повного суверенітету над цими територіями у них не буде, оскільки значна частина ізраїльських поселень там залишиться. Замість Східного Єрусалиму в якості столиці майбутньої палестинської держави пропонується східне передмістя Єрусалиму Абу-Діс, тим більше, що більшість офісів ПНА у справах Єрусалиму вже давно там розміщені.
Крім цього, нібито пропонується альтернативний варіант: в обмін на територію Західного берега палестинці можуть створити свою державу на частині єгипетського Синайського півострова. Погоджено цю пропозицію з Каїром чи ні — поки що невідомо. За даними ізраїльської газети Times of Israel, в Ер-Ріяді голові ПНА «запропонували» або погодитися з «мирним планом» Д. Трампа, або подати у відставку. Крім того, Абу Мазену «наполегливо порадили» також дистанціюватися від Ірану і ліванської «Хизбулли» та припинити процес примирення з ХАМАСом до тих пір, поки той не припинить зв'язки з Іраном. Повідомляється також, що у разі, якщо Абу Мазен не буде спроможним виконати ці «побажання» саудівської влади, то фінансова підтримка ПНА буде істотно зменшена, або ж зовсім припинена.
На разі немає достатніх підстав вважати вищезгаданий проект плану президента США Д. Трампа щодо мирного врегулювання палестинсько-ізраїльського конфлікту саме таким, яким він представлений у деяких західних і арабських ЗМІ. Як кажуть араби, «хто житиме — той побачить, а вода покаже — хто може плавати, а хто ні»…
ЛІВАН
Відставка Саада Харірі, що не відбулася. 4 листопада в телезверненні з Ер-Ріяду прем'єр-міністр Лівану Саад Харірі (Саад ед-Дін Рафік аль-Харірі) заявив про свою відставку через «загрози його життю і втручання Ірану і його поплічників в особі «Хизбулли» у внутрішні справи Лівану». Ця заява викликала резонанс в усьому світі своєю неприродністю: глава уряду заявляє про відставку, перебуваючи в іншій країні. Така обставина наштовхнула багатьох політичних оглядачів на висновок, що саме саудівська влада змусила його це зробити.
Для С. Харірі Саудівська Аравія є другою батьківщиною, оскільки він народився в цій країні в 1970 році, коли його батько, колишній прем'єр-міністр Лівану Рафік Харірі, вбитий у 2005 році, займався там будівельним бізнесом, що дозволило йому згодом стати доларовим мільярдером. С. Харірі має саудівське громадянство. Від батька С. Харірі успадкував найбільшу будівельну компанію в Саудівській Аравії Saudi Oger, яка нещодавно збанкрутувала. С. Харірі був призначений на пост прем'єр-міністра Лівану у листопаді 2016 року. До цього він очолював уряд країни у 2009–2011 рр.
В Ер-Ріяді заявили про підтримку рішення С. Харірі залишити свій пост. 19 листопада екстрена сесія Ліги арабських держав, скликана з ініціативи Саудівської Аравії, ухвалила резолюцію, в якій ліванська «Хизбулла» була визнана терористичним угрупуванням. На думку багатьох спостерігачів, досить дивна заява С. Харірі про відставку була зроблена під тиском Ер-Ріяду з метою змусити ліванську владу позбавити шиїтську партію «Хизбулла» можливості брати участь у політичному житті країни, зокрема в парламентських виборах, а також в спільних з ліванської армією операціях на кордоні з Сирією. І все це, за задумом саудівських стратегів, має послабити іранський вплив в Лівані. Однак, схоже, що саудівська влада поставила перед С. Харірі непосильне для нього завдання. Справа в тому, що ліванська партія «Хизбулла» («партія Аллаха») з 1992 року є парламентською партією, завдяки підтримці якої християнин-мароніт Мішель Аун був обраний на пост президента Лівану у жовтні 2016 року з 46-ї спроби після початку виборів. У червні 2009 року очолювана «Хизбуллою» коаліція «8 березня» дістала на парламентських виборах у Лівані 57 місць із 128. На відміну від С. Харірі, М. Аун вважає, що «Хизбулла» — це «справжня ліванська сила, вони кров від крові нашої». Виведення ізраїльських військ у травні 2000 року з півдня Лівану, де вони перебували з червня 1982 року, у Лівані вважається передусім заслугою бойовиків «Хизбулли», які всі ці роки вели партизанську війну проти «ізраїльських окупантів».
Після того, як перебування С. Харірі «в гостях» у Саудії затягнулося, ліванська влада звернулися до президента Франції Е. Макрона з проханням виступити посередником між Бейрутом і Ер-Ріядом у справі «звільнення» ліванського прем'єр-міністра, побоюючись, що Ліван може бути втягнутий в регіональний конфлікт між Іраном і Саудією. Ці побоювання підсилилися після того, як саудівська влада закликала своїх громадян негайно залишити Ліван.
9 листопада в Ер-Ріяді президент Франції Е. Макрон зустрівся з С. Харірі і кронпринцем Мухаммедом. В результаті його посередницької місії після двотижневого «перебування в гостях» С. Харірі 18 листопада вилетів до Парижа, а 22 листопада повернувся до Бейруту. Там С. Харірі відмовився від свого рішення подати у відставку та заявив, що залишиться на посаді прем'єр-міністра до парламентських виборів у травні 2018 року. Він також повідомив, що продовжить співпрацювати з президентом М. Ауном. 26 листопада С. Харірі заявив, що «Хизбулла шкодить нашим арабським братам і впливає на стабільність і безпеку їх країн». Схоже, що у С. Харірі вистачило глузду не сказати, що «Хизбулла» шкодить і Лівану. Якби він так сказав, то налаштував би проти себе значну частину ліванського населення, що йому, як молодому і перспективному політику, зовсім не потрібно.
Спроби кронпринца Мухаммеда чинити тиск на прем'єр-міністра Лівану з метою примусити його «приборкати» ліванську «Хизбуллу» закінчилися невдачею, оскільки це завдання в принципі є непосильним для С. Харірі, беручи до уваги велику і незамінну роль, яку відіграє ця шиїтська партія у ліванському суспільстві. Намагання усунути парламентську партію «Хизбулла» від політичного життя у Лівані можуть призвести тільки до громадянської війни. Однак Ліван вже пережив громадянську війну у 1975–1990 рр. і навряд чи свідомі ліванські політики будуть готові розв’язати ще одну.
