НЕЗАЛЕЖНИЙ АНАЛІТИЧНИЙ ЦЕНТР ГЕОПОЛІТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Олексій Волович

Воєнно-політична та економічна ситуація у квітні 2018 року

 

Протягом квітня 2018 року на Близькому Сході і в Північній Африці зберігалася напружена воєнно-політична обстановка.

Пропонуємо читачам огляд деяких подій і процесів, що відбувалися протягом квітня в Сирії, Туреччині, Ізраїлі, Іраку, Ірані, Марокко та Лівії.

 

СИРІЯ

Чи була хімічна атака у Думі? У першій половині квітня великий резонанс у світі викликала ситуація, пов'язана із звинуваченням президентом США Д. Трампом сирійського уряду в недоведеному досі застосуванні хімічної зброї (хлорованого газу) у місті Дума в районі Східної Гути в передмісті Дамаска. Єдиною підставою для таких звинувачень були неперевірені повідомлення представників волонтерської організації «Білих шоломів».

Офіційні сирійські, російські та іранські ЗМІ відкинули ці звинувачення. 13 квітня глава МЗС РФ С. Лавров заявив, що Москва має у своєму розпорядженні незаперечні докази того, що хімічна атака в Думі була «постановочною». Постпред Росії при Організації із заборони хімічної зброї (ОЗХЗ) О. Шульгін заявив 16 квітня, що спецслужби США і Великої Британії нібито інсценували хімічну атаку в Думі для дискредитації сирійського керівництва і РФ. Зі свого боку, західні країни звинуватили РФ і САР в «зачистці місцевості» від наслідків хімічного зараження. Наприкінці квітня співробітники Місії зі встановлення фактів застосування хімічної зброї в Сирії вдруге відвідали місто Дума і провели дослідження на предмет зараження території хлором, проте остаточні результати цих досліджень до цього часу не оприлюднені.

Не чекаючи на доповідь фахівців ОЗХЗ про результати обстеження на місцевості, а також на відповідну резолюцію РБ ООН, в ніч на 14 квітня США, Велика Британія і Франція випустили до 105 ракет по низці сирійських військових об'єктів, які нібито мали відношення до сирійської хімічної зброї.

Удари крилатими ракетами Tomahawk завдавалися з ракетного крейсера та есмінців КРЗ ВМС США з акваторії Червоного моря, а також з авіабази в Катарі діяли стратегічні бомбардувальники В-1В Lancer. Від Великої Британії в нанесенні ударів брали участь винищувачі-бомбардувальники Tornado, які застосували крилаті ракети Storm Shadow, а від Франції в операції брали участь фрегати КРЗ і винищувачі Rafale. Французькі фрегати вперше використали крилаті ракети MdCN, а винищувачі — ракети SCALP EG.

При цьому дані Пентагону і Міноборони РФ про результативність ударів кардинально різняться. Якщо за даними Пентагону всі ракети влучили в цілі, то за даними Міноборони РФ сирійські ППО (радянські ЗРК сорокарічної давності — («Панцир», «Бук-М2Е», «Оса», «Стріла-10», «Квадрат», С-200, С-125) нібито знищили 71 ракету. За даними Генштабу ЗС РФ, в результаті масованого ракетного удару західної коаліції дістали поранення три мирних жителя та пошкоджено одну адміністративну будівлю в Дамаску, при цьому жоден військовий об'єкт нібито не постраждав. За даними китайських військових експертів, тільки 13 ракет західної коаліції подолали протиповітряний захист ЗС САР і вразили кілька «третьорядних об'єктів хімічної інфраструктури Сирії», що, на їхню думку,«викликало крайнє невдоволення сирійської озброєної опозиції масштабом ракетного удару західної коаліції».

Президент Росії В. Путін назвав ракетні удари по сирійських військових об'єктах «актом агресії проти суверенної держави». МЗС Туреччини схвалило ракетні удари по цілях в Сирії, назвавши їх «проявом совісті людства». Пізніше президент Туреччини Р. Ердоган заявив, що Анкара позитивно сприйняла удари західних союзників і вважає їх «обґрунтованим покаранням за хімічну атаку в сирійській Думі». У зв'язку з цими заявами Туреччини, в деяких західних виданнях згадали про застосування турецькими військами отруйних речовин в турецькому Курдистані в травні 1999 року, а також в сирійському Афріні в лютому ц. р. Повідомлялося також, що в грудні 2015 року депутат Народно-республіканської партії Ерен Ердем надав турецькому парламенту докази постачання отруйної речовини «зарін» з Туреччини до Сирії. Пізніше турецька влада звинуватила Е. Ердема в державній зраді.

В середині квітня в РБ ООН сталася чергова війна «вето» між РФ і США навколо ситуації в Сирії. 10 квітня Росія заблокувала американський проект резолюції РБ ООН про механізм з розслідування хіматак в Сирії, який схвалили 12 членів Ради безпеки, при цьому Болівія і Китай утрималися. З 2011 року Росія ветувала 11 проектів резолюцій РБ ООН щодо Сирії. 14 квітня з ініціативи Росії було скликано екстрене засідання РБ ООН щодо подій у Сирії. У проекті російської резолюції містилася вимога «негайно припинити агресію стосовно Сирії», однак вона не набрала більшості голосів. За ухвалення резолюції проголосували Росія, Китай і Болівія, 8 країн виступили проти, ще чотири делегації — утрималися.

24–25 квітня в Брюсселі відбулася донорська конференція по Сирії, в роботі якої брали участь представники майже 90 країн і організацій. При цьому на конференцію запросили не уряд Сирії, а представників різних сирійських неурядових організацій, значна частина яких перебуває за межами країни. Глава дипломатії Євросоюзу Ф. Могеріні заявила, що ЄС не буде сприяти відновленню Сирії допоки там не розпочнеться політичний процес, але в найближчі два роки виділить Туреччині додатково 3 млрд євро для надання допомоги сирійським біженцям. Представники адміністрації Д. Трампа і керівництва Туреччини неодноразово заявляли про категоричну відмову надавати будь-яку матеріальну чи фінансову допомогу «режиму Асада». За підсумками роботи конференції було зібрано 4,4 млрд дол. для надання допомоги Сирії. Однак це аж ніяк не та сума, на яку сподівався Дамаск.

 

ТУРЕЧЧИНА

Дострокові вибори в Туреччині. 18 квітня президент Реджеп Таїп Ердоган повідомив про одночасне проведення дострокових президентських і парламентських виборів в країні 24 червня 2018 року.

Ця заява була зроблена під час прес-конференції Р. Ердогана після його зустрічі з главою Партії націоналістичного руху (ПНР) Девлетом Бахчелі. В якості офіційного обґрунтування необхідності проведення дострокових виборів президент Туреччини вказав на триваючу антитерористичну операцію Туреччини в Іраку і Сирії, а також на необхідність негайного переходу до президентської системи правління. Відповідні зміни до конституції країни, схвалені на референдумі у квітні 2017 року, вступлять в силу відразу після дострокових виборів у Туреччині. Після голосування посада прем'єр-міністра буде ліквідована, а повноваження президента значно розширяться. Таким чином, країна переходить до американської системи правління і прощається з парламентською системою, що становила фундамент політичного життя Туреччини з 1923 року. На зміну їй прийде президентська форма правління з вельми широкими виконавчими повноваженнями президента і можливістю його значного впливу на законотворчу діяльність.

Для Девлета Бахчелі і його партії після виходу з неї Мераль Акшенер і її соратників дострокові вибори в коаліції з «Партією справедливості і розвитку» (ПСР) є порятунком, інакше вона не змогла б самостійно подолати високий виборчий бар'єр в 10 % для проходження в Меджліс (парламент) країни. Лідери опозиційних партій Мераль Акшенер («Хороша партія») і Кемаль Киличдароглу («Народно-республіканська партія») заявили про свою повну готовність до майбутніх дострокових виборів. Дострокові вибори будуть серйозним випробуванням і для правлячої ПСР Р. Ердогана, яка, незважаючи на наявність парламентської більшості, почала втрачати свою популярність і підтримку в турецькому суспільстві.

В кінці 2017 року значна частина членів правлячої ПСР перейшла до складу «Хорошої партії», яку очолила Мераль Акшенер. Саме зростаюча популярність цієї партії, яку деякі політологи називають «американським проектом», що має на меті створити альтернативу Р. Ердогану і його партії ПСР, і стала основною причиною, що змушує президента Туреччини і його союзника Д. Бахчелі терміново йти на дострокові вибори. Крім М. Акшенер, на думку деяких експертів, серйозним конкурентом на виборах для Р. Ердогана може стати колишній президент Туреччини і засновник нинішньої правлячої ПСР Абдалла Гюль. Втім, А. Гюль, який залишив ПСР у 2014 році, ще не заявив про висунення своєї кандидатури. Таким чином, майбутні дострокові вибори — це єдина можливість для ПСР уникнути неминучої поразки на виборах в тому випадку, коли б вони відбулися у 2019 році, як це і планувалося раніше. І це все на тлі спаду національної економіки, показники якої (в основному зростання цін і високе безробіття) мають тенденцію до подальшого погіршення.

Слід зазначити, що майбутні вибори відбуватимуться в умовах режиму надзвичайного стану в країні, який регулярно продовжується парламентом кожні три місяці після спроби державного перевороту у липні 2016 року. 19 квітня турецький суд засудив 48 прихильників опозиційного проповідника Фетхуллаха Ґюлена до довічного тюремного ув'язнення за участь у спробі державного перевороту. Крім того, понад 200 «співчуваючих» Ф. Ґюлену було засуджено до 20 років тюремного ув'язнення. Міністр оборони країни Н. Джаніклі повідомив, що близько 3 тис. військовослужбовців будуть звільнені зі ЗС Туреччини лише за підозрою в причетності до організації Ф. Ґюлена ФЕТО.

За таких умов намір Р. Ердогана провести президентські та парламентські вибори сприймається в країнах Заходу досить критично. Так, ПАРЄ закликала Анкару утриматися від дострокових виборів, оскільки вони не відповідають європейським критеріям. Держдепартамент США вважає, що в умовах режиму надзвичайного стану в країні неможливо провести прозорі і демократичні вибори. Німеччина, Голландія та Австрія заборонили проведення передвиборної кампанії серед турецьких громадян на території своїх країн. У європейських ЗМІ майбутні вибори в Туреччині називають «маршем султана до деспотизму». Тим не менш, на наш погляд, не зважаючи на звинувачення Р. Ердогана в авторитаризмі, основні підвалини демократії в Туреччині все ж залишаються непорушними, хоча й з певними обмеженнями. Видається, що Р. Ердоган, прагнучи посилити особисту владу, все ж таки не перетне певні «червоні лінії» в наступі на демократію, інакше це матиме згубні наслідки, перш за все для нього особисто і для його партії, оскільки може спровокувати некерований соціальний вибух. Тим не менше, з огляду на досить високі рейтинги Р. Ердогана і його союзника Д. Бахчелі, за прогнозами більшості турецьких спостерігачів, коаліція ПСР-ПНР має всі шанси здобути на майбутніх виборах перемогу над опозиційними партіями і отримати не просту, а кваліфіковану більшість в Меджлісі. Таким чином, за допомогою майбутніх позачергових виборів Р. Ердоган намагається залишитися при владі до 2023 року, коли буде відзначатися сторіччя утворення Турецької Республіки.

 

ІЗРАЇЛЬ

Проблемні питання у відносинах Ізраїлю з США, РФ та Туреччиною. В останні тижні в американських та ізраїльських ЗМІ з'являлися повідомлення про наявність «деяких непорозумінь» у відносинах між президентом США Д. Трампом і прем'єр-міністром Ізраїлю Б. Нетаньяху, зокрема, з приводу планів американського президента вивести війська з Сирії, що, на думку Б. Нетаньяху, дозволить Ірану зміцнити свою військову присутність в цій країні. Втім, на погляд американських експертів, заява Д. Трампа про можливе виведення американського спецназу з Сирії має, перш за все, внутрішню спрямованість і пов'язана з майбутніми виборами губернаторів штатів і членів Конгресу США, призначених на листопад 2018 року, оскільки Д. Трамп розраховує таким чином поліпшити позиції Республіканської партії на виборах. Швидше за все, за цією заявою не буде ніяких реальних дій, оскільки керівництво Пентагону, Держдепартаменту та ЦРУ умовляють Д. Трампа відмовитися від намірів виведення військ з Сирії. Крім Б. Нетаньяху, наслідний принц КСА Мухаммед бен Сальман під час свого недавнього візиту до США також просив Д. Трампа залишити американські війська в Сирії для того, щоб «перерізати шляхи сполучення між Іраном і ліванською «Хизбуллою». На наш погляд, Д. Трамп також довго і по кілька разів буде «виводити» американські війська з Сирії, як це робить В. Путін. На жаль, ми ще не один рік будемо свідками проксі-війн між США, РФ, Туреччиною, Іраном та Ізраїлем на території Сирії на шкоду багатостраждальному сирійському народові, країна якого стала майданом для «гри м'язами» цих держав.

По мірі наближення 12 травня ц. р. — кінця 120-денного терміну, визначеного Д. Трампом для ухвалення остаточного рішення про подальшу долю Спільного всеосяжного плану дій (СВПД) — ядерної угоди, укладеної між Іраном і міжнародною групою посередників 5+1 (США, Росія, Китай, Великобританія, Франція + Німеччина) Ізраїль намагався по різних каналах чинити тиск на Д. Трампа з метою спонукати його до одностороннього виходу зі СВПД, незважаючи на опір європейських партнерів, ЄС, а також РФ і КНР. На думку деяких спостерігачів, представлена прем'єр-міністром Ізраїлю 30 квітня «інформація не першої свіжості» про те, що Іран нібито продовжує таємно розробляти програму створення ядерної зброї, мала характер інформаційної підтримки можливим діям Д. Трампа з виходу США зі СВПД в той момент, коли у Білому домі точаться досить гострі дискусії з цього питання. Основними прихильниками виходу зі СВПД є радник з національної безпеки «яструб» Дж. Болтон і «молодий яструбок» — зять Д. Трампа та внук білоруських партизанів Д. Кушнер, в той час як основними опонентами такого рішення традиційно виступають високопоставлені представники армії і спецслужб США. На наш погляд, Б. Нетаньяху дуже побоювався, що у Білому домі переможе точка зору тих представників американської адміністрації, які виступають за мирне співіснування з Іраном.

Примітка: 8 травня ц. р. президент Д. Трамп все ж оголосив про односторонній вихід США зі СВПД. Генеральний секретар ООН А. Гутерреш висловив глибоку стурбованість діями США. Екс-президент США Б. Обама назвав вихід з угоди «серйозною помилкою». Екс-держсекретар США Дж. Керрі назвав дії Д. Трампа «поверненням на кілька років назад». Лідери Великої Британії, Франції та Німеччини заявили про прихильність до СВПД і закликали Іран бути стриманим. Прем'єр-міністр Ізраїлю Б. Нетаньяху висловив «величезну подяку» Д. Трампу за ухвалене ним рішення, що разом з перенесенням посольства США до Єрусалиму стало найбільшим «подарунком» Державі Ізраїль до 70-ї річниці її утворення 14 травня 1948 року. Напевно, ще Саудівська Аравія підтримає рішення Д. Трампа, але все ж абсолютна більшість країн поставиться до цього рішення досить критично. Голова Європейської Ради Д. Туск заявив, що лідери ЄС мають обговорити 17 травня вихід США з ядерної угоди з Іраном на саміті ЄС–Західні Балкани в Софії. За моїми прогнозами, Велика Британія, Франція, Німеччини, Китай, Росія та ЄС заявлять про продовження своєї участі в СВПД і спробують умовити Тегеран також не виходити з угоди і, відповідно, не відновлювати ядерну програму. Санкції США для Ірану, очевидно, цими країнами будуть проігноровані. Таким чином, в цьому питанні США протиставляють себе своїм союзникам, що може стати небажаним прецедентом, який веде до послаблення трансатлантичної солідарності, що безперечно викличе у Кремлі «большое ликование». При цьому не можна виключати, що в самих США може виникнути потужна кампанія протесту проти згаданого рішення Д. Трампа на всіх рівнях, включно з Конгресом, і Д. Трамп буде змушений дезавуювати своє, на наш погляд, недалекоглядне рішення).

Протягом останніх місяців почастішали військові втручання Ізраїлю в сирійський конфлікт, що в основному полягає в нанесенні повітряних ударів по позиціях і об'єктах сирійської армії, іранського військового контингенту та ліванської «Хизбулли» на території Сирії, які, природно, несхвально сприймаються у Москві. За даними газети The Times of Israel, 9 квітня два багатоцільові винищувачі F-15 ізраїльських ВПС, не заходячи в повітряний простір Сирії, завдали з території Лівану удару вісьмома керованими ракетами по авіабазі «Ат-Тіяс» (Т-4) в провінції Хомс, в результаті якого загинуло 14 осіб, включно з громадянами Ірану, ймовірно військових радників. За даними Міноборони РФ, серед російських радників на авіабазі постраждалих не було. 10 квітня міністр оборони Ізраїлю А. Ліберман заявив, що «Ізраїль не дозволить Ірану закріпитися в Сирії, якою б не була ціна цього». Високопоставлені представники ізраїльських силових структур однозначно і прямо застерігають, що Ізраїль скине режим Б. Асада, якщо Іран спробує атакувати єврейську державу з сирійської території.

Давньою проблемою у відносинах Москви і Єрусалиму є спроби РФ поставити в Сирію ЗРК С-300. Коментуючи заяви Генштабу ЗС РФ про готовність поставити Дамаску ці ЗРК у відповідь на нанесення 14 квітня західною коаліцією ударів крилатими ракетами по Сирії, А. Ліберман заявив, що вони будуть знищуватися у разі, якщо становитимуть загрозу для Ізраїлю. Водночас, ізраїльські чиновники сподіваються, що ці комплекси перебуватимуть під контролем російських військових і не застосовуватимуться проти Ізраїлю. Угода між РФ і САР про постачання до Сирії чотирьох батарей ЗРК С-300 була підписана ще у 2010 році, проте її виконання було відкладено через різкий протест Ізраїлю.

З часу приходу до влади у 2002 році у Туреччині «Партії справедливості і розвитку», лідером якої є Р. Ердоган, турецько-ізраїльські відносини зазнали складної еволюції, періодично змінюючись від партнерських до ворожих. Протягом останніх місяців спостерігачі відзначають зростаюче напруження в стосунках між Анкарою і Єрусалимом. Основною причиною цієї напруги є зіткнення позицій двох країн щодо регіональних проблем, зокрема пов'язаних з палестинсько-ізраїльською конфронтацією і ситуацією в Сирії.

Проведений в Анкарі 4 квітня тристоронній саміт лідерів Росії, Ірану і Туреччини викликав в Ізраїлі вельми негативну реакцію. Перш за все, ізраїльським чиновникам і політологам не подобається присутність Ірану в «потрійному союзі» РФ, ТР та ІРІ. На думку деяких з них, було б значно більше користі для регіональної безпеки, якби місце Ірану в цьому союзі зайняв Ізраїль, як стратегічний партнер НАТО і США. Ще одним подразником в турецько-ізраїльських відносинах є співпраця Ізраїлю з Кіпром і Грецією в проекті будівництва магістрального газопроводу EastMed за маршрутом від ізраїльського родовища газу Левіафан на шельфі Середземного моря через Кіпр і Грецію до Італії потужністю 12–16 млрд куб. метрів щорічно. І це після того, як Ізраїль відмовився від будівництва підводного газопроводу з родовища Левіафан до турецького порту Мерсін і далі по території Туреччини до Греції, що викликало крайнє роздратування і обурення в Анкарі.

Незважаючи на те, що дипломатичні відносини між Ізраїлем і Туреччиною були перервані з 2010 по 2016 рр. через підтримку Анкарою палестинців сектора Газа, Туреччина продовжує підтримувати палестинців і сьогодні, включно з їх останньою акцією під назвою «Марш повернення», що призвело до чергового загострення відносин між Анкарою і Єрусалимом. Виступаючи 5 квітня на конференції в Баку, міністр закордонних справ Туреччини М. Чавушоглу звинуватив Ізраїль в «обмеженні надії на мир на всьому Близькому Сході» і назвав дії Ізраїлю «нелюдськими і незаконними». Раніше Р. Ердоган піддав різкій критиці рішення президента США Д. Трампа визнати Єрусалим єдиною столицею Ізраїлю і перенести туди посольство США та звернувся до країн світу із закликом визнати Східний Єрусалим столицею палестинців і саму Палестину як державу. Р. Ердоган висловив побоювання, що після втрати Єрусалима мусульмани можуть втратити Мекку і Медину. Як відомо, більшість країн традиційно вважають, що східна частина Єрусалима має бути столицею Палестини. Слід зазначити, що канцлер Німеччини А. Меркель, президент Франції Е. Макрон і прем'єр-міністр Великої Британії Т. Мей також не підтримали ініціативу Д. Трампа щодо зміни статусу Єрусалиму. В середині квітня стало відомо про відмову Р. Ердогана прибути до Єрусалиму 14 травня для участі в церемонії відкриття посольства США у «вічному місті» в рамках святкування 70-річчя утворення Держави Ізраїль.

 

ІРАК

Військово-політична обстановка. Незважаючи на розгром основних сил терористичного угрупування ІДІЛ, у квітні 2018 року в Іраку зберігалися складна воєнно-політична обстановка та високий рівень активності бойовиків різних екстремістських і терористичних угруповань. По мірі наближення парламентських виборів, призначених на 12 травня ц. р., посилювалося також суперництво між різними іракськими політичними партіями та рухами. Залишаються неврегульованими багато питань у відносинах між федеральним урядом і владою іракської курдської автономії. Курди і надалі виступають з різними претензіями та скаргами щодо дій багдадської влади на спірних територіях, зайнятих іракськими урядовими силами восени 2017 року.

Ситуація в Іракському Курдистані ускладнюється також веденням бойових дій між підрозділами турецької армії і партизанами забороненої у Туреччині Робочої партії Курдистану (РПК). 5 квітня турецька артилерія обстріляла об'єкти РПК в прикордонних районах Іракського Курдистану. У першій половині квітня турецькі ВПС здійснили сім нальотів на позиції бойовиків РПК. Кілька турецьких солдатів загинуло внаслідок атаки партизан РПК на турецько-іракському кордоні в ході бойових зіткнень, що сталися 10–11 квітня на північному заході іракської провінції Ербіль. На початку квітня понад 1 тис. бійців РПК покинули єзидський район Сінджар на півночі іракської провінції Нейнава з метою уникнути військового вторгнення Туреччини. За деякими даними, евакуація загонів РПК стала наслідком угоди, укладеної за участю представників ЗС США. Впливовий іракський шиїтський проповідник і політичний лідер Муктада ас-Садр закликав уряд Іраку протистояти будь-якому вторгненню турецьких військ на північні іракські території.

Станом на 30 квітня розрізнені дрібні загони недобитого терористичного угруповання ІДІЛ продовжували вести партизанські бойові дії в провінціях Кіркук, Нейнава, Салах-ед-Дін, Анбар і Діяла, в основному нападаючи на підрозділи урядових військ і поліції. За даними Місії ООН зі сприяння Іраку (UNAMI), у квітні 2018 року в Іраку внаслідок терактів, насильства та збройних конфліктів загинуло в цілому 68 цивільних осіб і 122 людини дістали поранення. Головним оплотом угруповання ІДІЛ в Іраку залишається західна пустельна і найбільша за територією провінція Анбар, що межує з Сирією, Йорданією та Саудівською Аравією, де урядові війська і шиїтське ополчення «Аль-Хашд аш-Шаабі» регулярно проводять масштабні рейди проти бойовиків ІДІЛ. При цьому слід зазначити, що сотні бойовиків ІДІЛ і надалі перетинають іраксько-сирійський кордон в обох напрямках, і Багдад звинувачує західну коаліцію в тому, що вона потурає іділівцям в їх вільному переміщенні та маневруванні. 19 і 23 квітня іракські ВПС (винищувачі F-16) після координації з розташованим у Багдаді Центром безпеки, до складу якого входять представники розвідслужб ЗС Іраку, Сирії, Ірану та Росії, завдали авіаударів по позиціях і об'єктах бойовиків ІДІЛ в Сирії на околицях міста Абу-Кемаль на кордоні з Іраком.

За даними західних розвідслужб, угруповання ІДІЛ на території Іраку налічує близько 3 тис. озброєних бойовиків, кількість яких може досить швидко подвоїтися головним чином через відсутність прогресу в процесі інкорпорації сунітської еліти у владні структури Іраку. Єдине, що поки стримує активізацію дій бойовиків ІДІЛ, — це відсутність джерел фінансування та ненадходження озброєнь і боєприпасів, а також очікування формування нового уряду Іраку після майбутніх виборів в надії, що він приділятиме більше уваги розв’язанню проблем сунітського населення Іраку.

У квітні 2018 року уряд Іраку продовжував курс на зміцнення своїх міжнародних і регіональних позицій. Протягом місяця іракське керівництво приділяло підвищену увагу розвитку ситуації в сусідній Сирії. 2 квітня прем’єр-міністр Іраку Х. аль-Абаді заявив про перехід від боротьби з тероризмом в Іраку до боротьби з тероризмом в Сирії, проте без порушення її суверенітету. 13 квітня міністр закордонних справ Іраку І. аль-Джаафарі заявив, що можлива військова агресія проти Сирії з боку США і їх союзників призведе до нових страждань сирійського народу і поставить під загрозу весь близькосхідний регіон. На думку віце-президента Іраку Н. аль-Малікі, пошук шляхів врегулювання сирійської кризи має лежати виключно в політичній площині і може бути знайдений лише завдяки діалогу. Видатний шиїтський проповідник і політик М. ас-Садр засудив ракетні удари США і їх союзників по Сирії, що були завдані 14 квітня. У Багдаді і Басрі 15 квітня пройшли мітинги на підтримку Сирії і її президента Б. Асада.

 

ІРАН-МАРОККО

Черговий розрив дипвідносин між Іраном і Марокко. Незважаючи на те, що Марокко знаходиться на далекому заході Великого Близького Сходу, а Іран — на його далекому сході, і відстань між Тегераном і Рабатом становить близько 6 тис. кілометрів, все ж останнім часом відносини між двома країнами настільки загострилися, що це призвело до розриву дипломатичних відносин з ініціативи Рабату.

1 травня міністр закордонних справ Марокко Насер Буріта заявив, що його країна розірвала дипломатичні відносини з Іраном наприкінці квітня, оскільки останній нібито через ліванську «Хизбуллу» підтримує Фронт визволення Західної Сахари (Полісаріо), який з 1976 року веде збройну і дипломатичну боротьбу за незалежність від Марокко створеної у лютому цього ж року Сахарської Арабської Демократичної Республіки — САДР.

Рабат також звинувачує Тегеран у намірі поширювати іслам шиїтського спрямування в сунітському Марокко. ООН не визнає суверенітету над Західною Сахарою ні з боку САДР, ні з боку Марокко і вже багато років безуспішно намагається провести референдум, в результаті якого населення Західної Сахари має вибрати між незалежністю і входженням до складу Марокко. Підготовкою цього референдуму з 1991 року (?!) займається Місія ООН — MINURSO. На сьогодні в якості незалежної держави САДР визнали близько 80 країн світу. Іран, САДР і «Хизбулла» відкидають звинувачення Марокко, вважаючи, що Рабат ухвалив рішення про розрив дипвідносин з Тегераном «під тиском США, Ізраїлю та Саудівської Аравії».

Слід зазначити, що протягом останніх більш ніж 30 років ірансько-марокканські відносини були вельми проблемними. Так, у 1984 році, після масових маніфестацій в Касабланці на підтримку іранського верховного правителя аятоли Рухолли Хомейні, попередній король Марокко Хасан II (батько нинішнього короля Мухаммеда VI) звинуватив іранський режим у дестабілізації ситуації в Марокко. Королівство Марокко вже вкотре розриває дипломатичні відносини з ІРІ. Востаннє це сталося 6 березня 2009 року і, як не дивно, формальним приводом для цього стало висловлювання колишнього спікера іранського парламенту Алі Нурі про те, що в стародавні часи Бахрейн був 14-ою історичною провінцією Ірану. Близько 40 мусульманських країн, включно з арабськими країнами Перської затоки, тоді засудили цей вислів Алі Нурі, але тільки далеке Марокко вдалося до такої радикальної форми протесту і засудження, як розрив дипломатичних відносин…

Як з’ясувалося, вся справа в тому, що Марокко, позбавлене нафтогазових ресурсів, змушене розвивати національну економіку, спираючись головним чином на зовнішню допомогу, зокрема з арабських країн Перської затоки, включно з Бахрейном. У 2006 році бахрейнський інвестиційний банк Gulf Finance House фінансував будівництво туристичного комплексу в Танжері і спеціального містечка для кінного спорту в Мараккеші, загальною вартістю 1,4 млрд дол. Бахрейн також співпрацює з Марокко у сфері житлового будівництва, розвитку інфраструктури та вважає марокканський ринок перспективним для своїх інвестиційних компаній. Слід також згадати про теплі особисті стосунки між двома монархами — королем Марокко Мухаммедом VI і королем Бахрейну Хамадом бен Ісою аль-Халіфою, який часто приїжджає на відпочинок до Марокко. Таким чином, розрив дипломатичних відносин з Іраном і в березні 2009 року, і в квітні 2018 року можна розглядати як свого роду подяку з боку Марокко за матеріальну підтримку арабських монархій Перської затоки.

 

ЛІВІЯ

Боротьба за владу триває. 26 квітня після майже місячної відсутності в країні командувач Лівійської національної армії (ЛНА) 75-річний маршал Халіфа Хафтар повернувся з Франції, де проходив курс лікування. В період його відсутності його заміщав начальник штабу ЛНА генерал Абдель Раззак ан-Надхурі, на якого 18 квітня було скоєно замах в Бенгазі, але він залишився живий і неушкоджений. На даний час в різних політичних колах в Лівії і поза нею складаються прогнози щодо варіантів можливих змін в Лівії, якщо Х. Хафтар «зійде з дистанції» за станом здоров'я. Як зауважують деякі спостерігачі, в умовах тривалої відсутності Х. Хафтара на лівійській політичній арені деякі політичні фігури Кіренаїки (Східної Лівії) почали позиціонувати себе в якості наступників маршала в разі підтвердження його недієздатності через хворобу.

В цьому плані звертає на себе увагу спікер Постійного Представництва (парламенту) в Тобруку Акілла Салах Іса, який спробував було в останні два тижні перехопити політичну ініціативу і позиціонувати себе в якості основного представника Кіренаїки на переговорах з Урядом національної згоди (УНЗ) Ф. Сараджа в Тріполі і з представниками тріполітанського і місуратівського кланів. Акілла Іса запропонував начальнику штабу ЛНА А. ан-Надхурі замінити Х. Хафтара у разі його недієздатності, за умови, що А. ан-Надхурі сприйматиме А. Ісу у якості лідера Кіренаїки. Слід зазначити, що А. ан-Надхурі користується певною підтримкою французів, єгиптян і еміратівців, але він такий же похилий, як і Х. Хафтар (далеко за 70), тому в Парижі, Каїрі та Абу-Дабі бажали б бачити на посаді командувача ЛНА більш молоду і перспективну людину. Втім досить несподіване повернення Х. Хафтара з Парижу змусило А. Ісу і А. ан-Надхурі тимчасово призупинити свої політичні закулісні маневри. Таким чином, статус-кво у верхніх ешелонах влади в Кіренаїці відновлено, але, швидше за все, ненадовго…

Чутки про можливий відхід Х. Хафтара від активної діяльності спонукав деяких експертів підбити підсумки вельми скромної і неоднозначної за своїми результатами шестирічної діяльності маршала. Перш за все, слід зазначити, що Х. Хафтару так і не вдалося реформувати різні загони і угруповання збройних ополченців, щоб вони дійсно стали тим, чим вони поки що безпідставно називаються — Лівійською національною армією. Насправді згадані угруповання ополченців більше нагадують розрізнені партизанські загони, які діють на свій розсуд і без належної взаємодії, переслідуючи різні цілі. При цьому найвищим авторитетом серед них користуються аж ніяк не офіцери і генерали, а вожді їх племен. ЛНА складається з представників різних племен, прихильників покійного М. Каддафі і його синів, а також з найманців із сусідніх держав, зокрема з Судану і Чаду. Головними опонентами маршала Х. Хафтара є лівійські «Брати-мусульмани», яких підтримує Туреччина, а також місуратівські і тріполітанські клани, яких підтримує Катар. Таким чином, розрахунки єгиптян, еміратівців, французів і росіян на те, що Х. Хафтар зможе швидко об'єднати Лівію як сильний лідер, поки не виправдалися і навряд чи виправдаються.

Дерна. Як може Х. Хафтар об'єднати всю Лівію, коли поруч з Тобруком, де розташований штаб ЛНА, уряд і парламент, розташоване місто Дерна, контрольоване місцевими ісламістами і терористами? Дерна, що, як і Тобрук, розташована на узбережжі Середземного моря, залишалася останнім непідконтрольним урядовим силам оплотом екстремістів на сході Лівії. Це місто екстремісти захопили більше чотирьох років тому, і зараз воно контролюється пов'язаним з «аль-Каїдою» альянсом терористичних угруповань «Рада моджахедів Дерни».

З вересня 2014 року контроль над містом встановили бойовики терористичного угрупування ІДІЛ, проте вони були змушені залишити Дерну навесні 2016 року після боїв з місцевими ісламістами і ополченцями. За словами офіційного представника командування ЛНА полковника Ахмеда аль-Місмарі, ЛНА готується розпочати широкомасштабний наступ на Дерну у будь-який момент, щойно начальник штабу ЛНА А. ан-Надхурі віддасть наказ. Підготовка цієї військової операції координується з Єгиптом з метою блокування лівійсько-єгипетського кордону, щоб не допустити втечі бойовиків з Дерни на територію Єгипту або доставки озброєнь і підкріплень до Дерни. Раніше спроби її штурмувати робилися кілька разів, але кожного разу закінчувалися невдачею, що свідчить про низький рівень боєздатності ЛНА. На наш погляд, якщо новий наступ на Дерну проводитиметься без авіаційної підтримки Єгипту і ОАЕ, а також без участі французького спецназу, то він (наступ) швидше за все знову виявиться безрезультатним. До речі, спроби Х. Хафтара встановити контроль над південним регіоном Феццан, де останнім часом посилюється вплив УНЗ Ф. Сараджа та італійців, також виявилися безуспішними, оскільки Ф. Сараджу вдалося підкупити місцеві племена на італійські та, можливо, саудівські гроші. В результаті Феццан залишається поза зоною контролю ЛНА.