Юрій Радковець
Європейські та євроатлантичні перспективи України крізь призму конкретно сьогоднішнього історичного моменту
Цинічна окупація і демонстративна анексія Росією Криму та подальша її збройна агресія на Сході України фактично зняли з порядку денного питання геополітичного вибору нашої держави, яка остаточно стала на курс європейської та євроатлантичної інтеграції, що є головною гарантією її державного суверенітету, територіальної цілісності та національної безпеки, а також рушійною силою політичного та економічного розвитку.
Експертами незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел» неодноразово порушувались питання щодо можливих способів вирішення проблеми європейської та євроатлантичної інтеграції України в умовах жорсткої протидії цим процесам з боку Росії.
За досвідом країн-членів колишньої Організації Варшавського договору і країн колишнього СРСР, лише членство в НАТО гарантує їх безпеку, особливо в умовах безпрецедентного посилення агресивності зовнішньої політики Росії, яка не вагаючись застосовує збройну силу та навіть не гребує ядерним шантажем для досягнення своїх геополітичних цілей.
В умовах загострення протистояння між Росією і Заходом режим Путіна посилює тиск на Литву, Латвію та Естонію, в т. ч. із використанням методів «гібридної» політики і силових провокацій в регіоні країн Балтії і Польщі та безпосередньо неподалік їх кордонів. Разом з тим, гарантованість адекватної відповіді НАТО (згідно зі ст.5 Північноатлантичного договору щодо колективної оборони) стримує можливі силові дії Москви на балтійському напрямку. За словами Президента Литви Д. Грібаускайте, якби країни Балтії не стали членами НАТО, то їх уже давно б окупувала Росія.
Це безпосередньо стосується європейського та демократичного вибору України та й інших країн колишнього СРСР. Так, відмову провідних європейських держав надати Україні та Грузії дозволу на приєднання до «Плану дій щодо членства в НАТО» (ПДЧ) під час Бухарестського саміту НАТО в квітні 2008 року Москва розцінила саме як слабкість Заходу та його «готовність йти на поступки Росії», в т. ч. у питаннях безпеки та інтересів НАТО і ЄС. Як наслідок — така позиція країн-членів НАТО і ЄС практично «розв’язала руки» Росії, що намагається реалізувати свою неоімперську політику на пострадянському просторі, в т. ч. шляхом застосування збройної сили проти колишніх радянських республік. Про це свідчать її збройні агресії проти Грузії в 2008 році, а у 2014 — проти України, що фактично зруйнувало архітектуру європейської системи безпеки.
Наведені проблеми дуже негативно позначаються на авторитеті та інтересах НАТО і ЄС, що визнається вже й провідними західними політиками та експертами. За словами американського сенатора Дж. Маккейна під час його візиту до Києва у червні ц. р., відмова НАТО надати Україні перспектив членства в Альянсі (через ПДЧ) стала найбільшою стратегічною помилкою Північноатлантичного союзу за весь час його існування.
Сьогодні розвиток ситуації довкола України, яка самостійно та мужньо протистоїть збройній агресії Росії в Європі, фактично визначає її майбутнє, а також майбутнє НАТО і Європейського Союзу. Так, слід вважати, що Москва, у випадку перемоги над Україною, значно посилить свої можливості з експансії у західному напрямку, і тепер уже проти ЄС та НАТО — перш за все, країн Балтії та Польщі. При цьому відмова Заходу дієво допомогти Україні у її захисті розглядається режимом Путіна як потурання вседозволеності та безкарності дій Росії на майбутнє.
З урахуванням наведеного, підтримка України з боку західних країн та міжнародних організацій навіть у вигляді фінансово-економічної та певної військово-технічної допомоги, а також запровадження політико-економічних санкцій проти Росії є хоча й дуже важливими, але, відверто, неадекватними заходами щодо реальної ситуації, і загалом не можуть істотно перешкодити їй у досягненні своїх цілей. Усунути цю проблему можна лише поєднавши зазначені дії Заходу з рішучими воєнно-політичними кроками (реальними проявами політичної волі) та практичними діями як українського керівництва, так і НАТО/США щодо включення України до складу Північноатлантичного союзу, незважаючи на негативну реакцію та погрози Москви зробити «адекватні» кроки у відповідь.
Сьогодні Захід та Росія фактично перебувають у стані «холодної війни», а режим Путіна вже практично проводить збройну агресію проти України. За таких обставин жодні, т. зв. «адекватні», кроки Москви суттєво вже не змінять ситуацію, а також й не на багато ускладнять чи зроблять її більш небезпечною для Європи, НАТО/США та України. Ну а ймовірна перемога Росії над Україною змусить Європу захищати себе самотужки, сплачуючи при цьому за свою безпеку значно більшу ціну. З огляду саме на це, НАТО та ЄС і їх країни-члени мають розглядати допомогу Україні (в т. ч. у контексті її європейської та євроатлантичної інтеграції) як реальні інвестиції, перш за все, у власну безпеку та видатки на свої оборону і захист.
Тобто, нагальність та принципова важливість членства України в НАТО як для неї самої, так і для всього Західного світу вимагають, щоб сторони відмовилися від формальних, бюрократичних та псевдодемократичних процедур приєднання нашої країни до Північноатлантичного союзу. Це стосується як статутних вимог Альянсу щодо неможливості прийняття до складу організації нових членів, які є у стані збройного конфлікту з іншими країнами та мають неврегульовані територіальні проблеми, так і заяв окремих політичних сил України щодо необхідності проведення референдуму з питання її зовнішньополітичного вибору.
По-перше, сьогодні Росія сама відмовляється визнати себе стороною збройного конфлікту з Україною. Таким чином, із суто формальної точки зору, наша держава і не перебуває у стані війни з іншими країнами.
По-друге, свого часу до складу Північноатлантичного союзу прийняли ФРН, що була розділена після Другої світової війни і донині не набула остаточної територіальної цілісності (беручи до уваги незаконне утримання Росією Східної Пруссії, яка, згідно з Потсдамським договором, була передана в управління СРСР у 1945 році лише на 50 років). З цього приводу можна навести й інші приклади.
По-третє, майже всі нові кандидати в члени НАТО вступали до Альянсу без жодних референдумів з даного питання, що і не вимагається статутними положеннями Північноатлантичного союзу. А в умовах, що склалися довкола України, переважна частина українського населення і так вже підтримує європейський та євроатлантичний вибір нашої держави, що й продемонструвала «Революція Гідності» у 2013-2014 роках.
Чому ж деякі українські політики, державники та народні депутати так наполегливо мусують тему обов’язковості референдуму в Україні щодо її вступу до НАТО?
За оцінками експертів незалежного аналітичного центру «Борисфен Інтел», причин тут може бути декілька, зокрема:
перша — наші політики і державники у такий спосіб просто перекладають свою відповідальність на пересічних громадян-українців, а у випадку негативного результату ще й заявлятимуть: «Ми хотіли (чи пропонували) вступити до НАТО, але ж більшість народу — проти! Треба почекати, коли складуться «відповідні умови»; при позитивному результаті — відповідальність (у вигляді можливих проявів внутрішньополітичних та соціально-економічних проблем) також покладатиметься на простих громадян України;
друга — наші політики і державники у такий спосіб дійсно хочуть дістати переважаючу підтримку громадян України для спрямування зовнішньополітичних зусиль на прискорення євроатлантичної та європейської інтеграції України з метою гарантованого захисту її державності, суверенітету та територіальної цілісності. Але ж якщо друга причина є справжньою, то чому тоді в країні повністю відсутня ну хоча б інформаційно-пропагандистська робота щодо вступу до НАТО за всіма напрямами та на всіх рівнях центральної і місцевої влади як це було, наприклад, у 2004-2008 роках?
А може все ж таки є й третя причина — «Боронь Боже, роздратувати Росію…»? Пізно, шановні! Пізно! Україна для Росії тепер вже надовго стала постійно діючим подразником — йдемо ми до НАТО та ЄС чи ні!
І ще одне, можливо, найголовніше питання в плані практичного механізму реалізації європейської та євроатлантичної інтеграції України, а саме: щодо послідовності її вступу до Європейського Союзу та НАТО. Тобто, що має бути первинним, а що вторинним — вступ України до НАТО, а потім до ЄС чи навпаки — спочатку вступ України до ЄС, а потім вже й до НАТО?
Практика останніх «хвиль розширення» як ЄС, так і НАТО наочно демонструє, що первинним (обов’язковим!) завжди є вступ країни-претендента до НАТО і тільки вторинним — вступ країни до Європейського Союзу. І це зрозуміло, так як пов’язано із самою суттю та змістовністю цих двох міжнародних організацій, а саме:
Організація Північноатлантичного договору (Північноатлантичний Альянс або НАТО; англ. — North Atlantic Treaty Organization, NATO; фр. — Organisation du traité de l'Atlantique Nord, OTAN) — це воєнно-політичний союз (трансатлантичний форум), що об’єднує більшість країн Європи, США та Канаду (сьогодні до альянсу входять 28 держав), який передусім призначений для колективного стримування будь-якої форми агресії щодо території країни-члена НАТО або захисту від неї;
Європейський Союз (ЄС; англ.— European Union, EU) — це економічне та політичне об’єднання європейських країн-членів (на сьогодні до об'єднання входять 28 європейських держав), що призначене для вироблення і координації спільної торговельно-економічної (ринкової), валютно-фінансової, правової, а також зовнішньої та безпекової політики.
Тому, коли деякі українські політики, народні депутати або навіть державні чиновники високого рангу «авторитетно» та, на перший погляд, «аргументовано» заявляють, що Україна спочатку вступить до Європейського Союзу (через «асоціацію» або «асоційоване членство»), а тільки потім вже й до НАТО — то це, м’яко кажучи, або «сором’язливе» приховування ними власної політичної безграмотності, або ж повне нерозуміння (чи незнання) змістовності та спрямованості розвитку внутрішніх і зовнішніх процесів у цих міжнародних організаціях, або «відверте лукавство», що по суті є одне й те ж саме.
Для того, щоб відповісти на поставлені вище питання, необхідно, перш за все, чітко розібратися з поняттями «асоціація» (association) та «асоційоване членство» (associated membership).
Перше з них — «асоціація» (association) є достатньо поширеним поняттям у зовнішній політиці ЄС, а «угода про асоціацію» (Association Agreement) — популярною формою закріплення різного змісту відносин між ЄС і його партнерами.
Сьогодні Європейський Союз уклав угоди про асоціацію з Тунісом (1998 р.), Ізраїлем (2000 р.), Марокко (2000 р.), Йорданією (2002 р.), Єгиптом (2004 р.), Сирією (2008 р.), Палестинською автономією (тимчасова угода 1997 р.), Алжиром (2005 р.), Ліваном (2006 р.), країнами Центральної Америки (Мексикою, Коста Рікою, Ель-Сальвадором, Гватемалою, Гондурасом, Нікарагуа, Панамою) та Чилі (2003 р.), Південно-Африканською Республікою (2000 р.), Грузією (2014 р.) та Молдовою (2014 р.). Крім того, ЄС укладені Угоди про стабілізацію та асоціацію (УСА) з балканськими країнами — Македонією (2004 р.), Сербією (2008 р.), Албанією (2009 р.), Боснією і Герцеговиною (2010 р.),Чорногорією (2010 р.) та Косово (2015 р.).
До речі, Туреччина — країна-кандидат на вступ до ЄС — також мала Угоду про асоціацію з ЄС (підписану ще у 1964 році), яка у 1995 році була поглиблена Угодою про створення митного союзу з ЄС.
Подібним чином більшість країн Центральної і Східної Європи, перед тим, як приєднатися до ЄС, укладали з Європейським Союзом т. зв. «Європейські угоди» (Europe Agreements), що «встановлювали відношення асоціації» (establishing an association) між ними і Європейським Союзом, і в яких були чітко визначені перспективи їх «повної інтеграції» до ЄС.
Аналізуючи всі ці приклади, можна констатувати, що саме поняття «асоціація» може тлумачитися по-різному в залежності від формату відносин конкретної країни або регіону і ЄС. Але насправді важливу роль відіграє не стільки саме слово «асоціація», як конкретний зміст «угоди про асоціацію», підписаної між країною-партнером і ЄС.
На відміну від «асоціації» (association) — поширеного поняття, що передбачає існування обов’язкового терміну (довгого чи короткого, але обов’язкового!) у відносинах з ЄС, поняття «асоційованого членства» (associated membership) є фактично пустим — такого формату відносин з країнами-партнерами у Європейського Союзу взагалі не існує.
Поняття «асоційованого членства» відсутнє і у засновницьких (базових) договорах ЄС (своєрідних конституційних актах ЄС), і в тексті Лісабонського договору. Жодна з країн не є сьогодні «асоційованим членом» ЄС, а відносини ЄС з його партнерами навіть не передбачають статусу «асоційованого члена». Тобто, таке словосполучення у взаємовідносинах ЄС з його партнерами взагалі можна вважати позбавленим будь-якого конкретного змісту.
Для вступу до Європейського Союзу країна-кандидат, перш за все, повинна відповідати Копенгагенським критеріям, що були ухвалені в червні 1993 року на засіданні Європейської Ради в Копенгагені і підтверджені в грудні 1995 року на засіданні Європейської Ради в Мадриді. Критерії вимагають, щоб у державі дотримувались демократичні принципи, принципи свободи і поваги прав людини, а також принцип правової держави (ст.6 та ст.49 Договору про Європейський Союз). Також у країні має бути конкурентноздатна ринкова економіка і повинні визнаватися загальні правила і стандарти ЄС, включно прихильність цілям політичного, економічного та валютного союзу.
Угода про асоціацію між Україною та ЄС, яка була підписана 27 червня 2014 року у Брюсселі, хоч і має характер «нової посиленої угоди», проте її зміст не містить європейської перспективи для України (на відміну, наприклад, від змісту «Європейської угоди» між ЄС і Польщею, яка містила конкретну перспективу приєднання Польщі до ЄС), а відтак не сприятиме прискореному набуттю членства України в ЄС, а отже і в НАТО. А це, своєю чергою, означатиме, що визначені в Угоді задачі та вимоги для України можуть бути піддані прискіпливим перевіркам, оцінкам та перманентним уточненням (приклад — виконання вимог Україною щодо лібералізації її візового режиму з ЄС), що істотно затягуватиме у часі терміни їх виконання (а значить і усієї Угоди) та, як наслідок, — віддалятиме перспективи європейської і євроатлантичної інтеграції України. За останніми оцінками європейських та українських експертів, на виконання тільки вимог у рамках Угоди про асоціацію між Україною та ЄС необхідно від чотирьох до шести років (реально — див. більш болісний приклад Туреччини та деяких балканських країн).
Водночас також не можна казати й про повну невідповідність цієї Угоди планам євроінтеграції України.
По-перше, запропоновані ЄС такого роду угоди щодо різних країн враховують різний рівень їх міжнародно-правового, ринкового та демократичного (навіть сміливо можна говорити — цивілізаційного) розвитку, а отже і передбачатимуть триваліші перехідні періоди для цих країн, зокрема, щоб, наприклад, зобов’язання ЄС зі сприяння торговельно-фінансовим операціям не застосовувались раніше, аніж країни, що розвиваються, будуть спроможні їх впровадити. Суть цього питання полягає в тому, що жодна країна (особливо пострадянського простору, в т. ч. Україна) в жодному випадку не зможе вступити до Європейського Союзу, аж поки вона не матиме можливості надати будь-якій, перш за все, західній країні міжнародно-правових гарантій захисту її інвестицій (особливо значних!) у цю країну.
По-друге, послідовне виконання визначених угодою задач та вимог (часто занадто болісних для суспільства) поступово наближатиме країни до їх відповідності Копенгагенським критеріям, що сприятиме зниженню внутрішньополітичної та соціально-економічної напруги в них.
Разом з тим, у нинішніх умовах для України й такий шлях є вже не зовсім прийнятним, так як він значно віддаляє перспективу її євроатлантичної інтеграції. Сьогодні Україні, перш за все, вкрай необхідно за прискореним варіантом стати членом Північноатлантичного союзу, щоб гарантовано можна було зберегти її державність, суверенітет та територіальну цілісність в умовах зовнішньої (російської) військової агресії проти неї. Тобто, зараз найголовніше зовнішньополітичне питання для України — це значно прискорений вступ її до НАТО. Фактично — це порятунок для України від злочинної путінської військової агресії, а практично — це питання виживання та збереження України як європейської держави. При цьому, з урахуванням зовнішньої (суто російської) військової агресії, — це питання вже є значно важливішим, аніж членство України в ЄС.
Водночас слід зауважити, що й підготовка України до вступу в НАТО через ПДЧ сьогодні також вже є мало прийнятним варіантом, так як потребуватиме достатньо тривалого часу на виконання суто вимог ПДЧ (за деякими оцінками західних та українських експертів, від трьох до п’яти років).
А чому б не підійти до цього питання більш креативно та не запропонувати ЄС і НАТО варіант комплексного виконання вимог в рамках Угоди про асоціацію між Україною та ЄС (в т. ч. в плані проведення Україною внутрішніх політико-економічних реформ), а також вимог в рамках ПДЧ НАТО, тобто, одночасно та паралельно, тим більше, що за своїми обсягом та змістом (за різними оцінками провідних західних та українських як спеціалістів, так і політиків та державників) вони на 90-95 % повторюють одне одного?
За таких обставин терміни набуття членства України в НАТО та ЄС можуть скоротися майже вдвічі та становити від півтора до трьох років. А головне — набуття Україною членства спочатку в НАТО, а надалі і в ЄС відбуватиметься майже одночасно та у такі ж терміни.
Як приклад хочу навести досвід Словацької Республіки, яка в одній із передостанніх «хвиль розширення НАТО та ЄС на Схід» 1 березня 2004 року вступила до НАТО, а 1 травня цього ж (2004) року — до Європейського Союзу. А чи ми гірші за братів-словаків? Впевнений — не гірші! Але який тільки тиск (як від проросійських політичних сил Словаччини, так і суто російської сторони) витримали на той час президент Словацької Республіки Рудольф Шустер (15 червня 1999 року — 15 червня 2004 року) та прем’єр-міністр словацького уряду Мікулаш Дзурінда (30 жовтня 1998 року — 4 липня 2006 року; його й досі називають у Словаччині «архітектором та батьком євроінтеграції країни») — про це знають тільки вони!
Тобто, знову ж таки й на цьому прикладі ми бачимо, що необхідна рішуча політична воля як керівництва країни-претендента на членство в НАТО та ЄС, так і керівництва цих міжнародних організацій. На думку експертів «Борисфен Інтел», у цьому питанні обидві сторони мали б бути готові взяти на себе відповідальність. Тобто, зробити Україну членом НАТО — це і є взяти на себе відповідальність, а точніше, взяти на себе зобов’язання по захисту України.
Можна йти формальним і бюрократичним шляхом, в т. ч. заявляючи як і у 2008 році, що «…Україна зараз поки що не готова, але НАТО тримає для неї двері відкритими») — саме так заявляють сьогодні більшість як західних, так і українських політиканів усіх мастей.
А можна піти й неформальним шляхом, з урахуванням особливостей як історичної, так і сьогоднішньої ситуацій, а також загроз, що нависли сьогодні над Україною та загалом над Європою. А історично протистояла загрозам зі Сходу і на сьогодні протистоїть їм чомусь лише Україна і гинуть сьогодні люди в Україні (щонайменше 9 тисяч українців!) за спокій, в т. ч. й у Європі. І не треба Західному світу ховатися за статутними положеннями Вашингтонського договору. Ну не буває правил без винятків! Не бу-ва-є!
Саме тому до питання щодо майбутнього України треба підходити з урахуванням сьогоднішнього конкретного історичного моменту, який для неї зараз є найбільш загрозливим. Якщо Європа і увесь цивілізований Західний світ вважають, що Україну треба зараз рятувати від остаточного знищення, то питання про її майбутнє має вирішуватися ними окремо і негайно, без оглядок на Кремль.
У цьому контексті наступний саміт НАТО 8-9 липня 2016 року у Варшаві мав би стати фактично революційним. На ньому Північноатлантичному союзу необхідно ухвалити надзвичайно важливі геополітичні рішення — надати дозвіл на приєднання України (разом із Грузією та Молдовою) до «Плану дій щодо членства в НАТО». І це може бути першим практичним кроком на шляху України до НАТО та Європейського Союзу.
Висновки та пропозиції.
Членство України в НАТО є сьогодні лише питанням політичної волі її керівництва та Північноатлантичного союзу, яка має бути проявлена в інтересах як української (національної), так і європейської та євроатлантичної безпеки. Демонстрація рішучості, послідовності та невідворотності намірів сторін з даного питання надасть змогу посилити безпеку України та усього Західного світу перед реальною загрозою з боку Росії, а також підтвердити авторитет НАТО як єдиної сьогодні впливової міжнародної військово-політичної організації, спроможної гарантовано відстояти інтереси її членів та партнерів.
НАТО та ЄС, а також їх країни-члени сьогодні мають розуміти та розглядати конкретну допомогу Україні у контексті її європейської та євроатлантичної інтеграції як реальні інвестиції, перш за все, у свою безпеку та видатки на свою оборону і захист.
В сучасних безпекових умовах найголовніше зовнішньополітичне завдання для України — це її прискорений вступ до НАТО. Фактично, це є порятунок від злочинної путінської військової агресії та гарантія того, що Україна збережеться як європейська держава. А з урахуванням зовнішньої (суто російської) військової агресії — це завдання сьогодні є вже значно важливіше за членство України в ЄС.
Разом з тим, підготовка України до вступу в НАТО через «План дій щодо членства в НАТО» потребуватиме чимало часу для виконання суто вимог ПДЧ. В цих умовах доцільно та необхідно запропонувати ЄС і НАТО варіант КОМПЛЕКСНОГО виконання вимог у рамках Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, а також вимог в рамках ПДЧ НАТО (що на 90-95 % повторюють одне одного), тобто одночасно та паралельно. За таких обставин терміни набуття членства України в НАТО та ЄС можуть скоротися майже вдвічі та складати від півтора до трьох років. А головне — набуття Україною членства спочатку в НАТО, а згодом і в ЄС також відбуватиметься майже одночасно у цей термін.
Саме такими, вкрай необхідними та життєво важливими на сьогоднішній день як за МЕХАНІЗМАМИ, так і ТЕРМІНАМИ реалізації вбачаються аналітикам «Борисфен Інтел» європейські та євроатлантичні перспективи України, з урахуванням при цьому її конкретного історичного моменту розвитку в умовах російської агресії та нового глобального протистояння Заходу і Росії.
Скорочена версія статті надрукована в газеті «Урядовий кур'єр»
№ 220 (5594) від 25.11.2015 року
Розширена версія цієї статті надрукована в газеті «Голос України» № 233 (6237) від 10.12.2015 року
Стаття опублікована у виданні румунського аналітичного центру «INGEPO Consulting Company» —
“Geostrategic Pulse” № 204 від 20.12.2015 року
