НЕЗАЛЕЖНИЙ АНАЛІТИЧНИЙ ЦЕНТР ГЕОПОЛІТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Богдан Соколовський

Головною рушійною силою у розвитку світової економіки традиційно залишається енергетична складова. Про це свідчать, зокрема, промислові революції 19-го та 20-го століть, перша з яких була пов’язана з промисловим видобутком та використанням вугілля, друга — нафти і газу, а в подальшому важливу роль почала відігравати атомна енергія. Зазначені процеси згодом призвели також і до радикальних політичних змін у світі, внаслідок яких почала формуватись система сучасного світового устрою.

Останнім часом в енергетичній політиці провідних країн світу спостерігається низка нових тенденцій, що створюють передумови для чергових революційних змін у всій енергетичній галузі з відповідними економічними та політичними наслідками. В основному через заходи країн-споживачів енергоносіїв, які змушені посилювати власну енергетичну безпеку в умовах зростання нестабільності на світових енергетичних ринках та намагання окремих держав (насамперед Росії) зробити енергетичний чинник інструментом реалізації своєї зовнішньої політики. Безперечно, до цих заходів можна віднести ті найбільш важливі, значення яких переоцінити важко. А саме:

• перехід Сполучених Штатів Америки та Канади до промислового видобутку сланцевого газу, а також їхня розробка нових технологій видобутку сланцевої нафти та освоєння арктичних, шельфових і глибоководних нафтових родовищ, що дають змогу США та Канаді не тільки задовольнити власні енергетичні потреби, але і експортувати ці енергоносії в значній кількості;
• поява нового потужного джерела постачання енергоносіїв на світовий ринок в рамках реалізації проектів збільшення обсягів видобутку нафти і газу в країнах Каспійського регіону та Центральної Азії, а також розвитку і диверсифікації їх транспортно-енергетичної інфраструктури як у західному, так і у східному напрямках.
  Передусім мається на увазі освоєння нових родовищ нафти і газу в Азербайджані, Казахстані, Туркменістані і Узбекистані; наближення до практичної реалізації планів створення «Південного енерготранспортного коридору» (в т. ч. газопроводу «Nabucco»);
• спорудження газопроводів Туркменістан — Іран, Туркменістан — Узбекистан — Казахстан — КНР та нафтопроводу Казахстан — Китай. Одночасно зростають обсяги видобутку нафти та газу (як з традиційних, так і з нетрадиційних джерел) в низці інших країн, таких як Австралія, Китай, Нігерія, Індія;
• розвиток промислових потужностей зі зрідження та регазифікації газу в країнах — виробниках та споживачах газу, що доповнює стаціонарні мережі магістральних газопроводів, які жорстко прив’язані до конкретних країн і регіонів, більш гнучкими та мобільними схемами танкерних поставок зрідженого природного газу (ЗПГ). Адже, наприклад, протягом наступних 10-15 років загальні світові потужності зі зрідження природного газу становитимуть понад 1 трлн. куб. м. В цей же час загальний потенціал європейських країн з прийому та регазифікації газу зросте з нинішніх близько 150 млрд. куб. м до понад 270 млрд. куб. м. Це дасть можливість покрити за рахунок ЗПГ близько 40% газових потреб країн Західної Європи, до 100 % — країн Південної Європи і до 50 % — країн Балтії та Польщі;
• втілення провідними країнами масштабних програм, які передбачають скорочення споживання нафти та газу за рахунок ширшого використання відновлювальних джерел енергоносіїв (сонячної, вітрової та геотермальної енергії, а також біопалива), переходу теплових електростанцій від споживання нафти та газу до вугілля, застосування енергозберігаючих технологій як у промисловому, так і комунальному секторах;
• здійснення країнами ЄС комплексу заходів з об’єднання їх енергетичних ринків та інфраструктури, що дозволяє оперативно перерозподіляти енергоносії у випадку збоїв їх постачання з того чи іншого напрямку.

На енергетичну ситуацію в світі та Європі впливають також заходи провідних європейських країн з перенесення найбільш енергоємних виробництв до інших регіонів (Азії та Африки), що відчутно зменшує європейські енергетичні потреби.

Необхідно окремо зазначити, що енергетична безпека країн Західного світу визначається одним з пріоритетних завдань НАТО на рівні інших завдань Північноатлантичного союзу у безпековій сфері. Каталізатором наведених вище процесів стали, зокрема, «енергетичні війни» Росії проти України та ЄС, що тривають останнім часом, загострюючись у зимовий період.

Все це не могло не мати певних геостратегічних наслідків. Наприклад:
Збільшилися обсяги надходжень нафти і газу на світові енергетичні ринки (в т. ч. європейських), що призвело до зниження цін на енергоносії. Так, за прогнозами російських експертів, протягом наступних 2–3 років середня ціна газу на європейському ринку може знизитись до близько 300–350 дол. США за 1 тис. куб. м, а ціна нафти становитиме не більше 90 дол. США за барель. Щодо фактична залежності Сполучених Штатів Америки від нафтових та газових поставок з нестабільних регіонів Близького Сходу та Північної Африки, то вона фактично ліквідована і цим значно посилилися можливості США в досягненні своїх геополітичних цілей. Крім того, зниження внутрішніх цін на газ в США до 60–70 дол. за 1 тис. куб. м посилює конкурентоспроможність американської продукції на світових ринках. Зменшення обсягів споживання енергоносіїв європейськими країнами, отримання ними реальних можливостей диверсифікації джерел та шляхів імпорту нафти і газу послабило їх енергетичну, а отже і політичну залежність від Росії та створило більш сприятливі умови для ЄС і НАТО щодо реалізації власних інтересів, включно на пострадянському просторі.

Поставки близькосхідних та північно-африканських енергоносіїв були переорієнтовані зі США та Європи до країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону і Південно-Східної Азії, зокрема, до Китаю та Індії. Це, а також отримання цими країнами доступу до центральноазіатських енергетичних ресурсів, підвищили рівень забезпеченості власних потреб у нафті та газі.

А країни Центральної Азії змогли самостійно вийти на зовнішні енергетичні ринки. З одного боку, це підвищило їх роль у задоволенні світових енергетичних потреб, а з іншого — дає реальні можливості вийти з-під російського контролю.

Наслідком цих процесів є зміна балансу сил на світовому енергетичному ринку.На наших очах послаблюються позиції Російської Федерації, яка позиціонує себе як «велика енергетична держава» — «провідний виробник та постачальник енергоносіїв у світі».Зокрема, це пов’язується з посиленням конкуренції російському газу в Європі як більш дорогому у порівнянні з пропозиціями інших американських, європейських і близькосхідних газових компаній.

З огляду на зазначене, з початку 2012 року практично всі європейські країни (в т. ч. найближчі партнери Росії в газовій галузі — Італія та ФРН) зменшують обсяги закупівлі російського газу. Окрім того, завдяки отриманому доступу до альтернативних джерел газу, європейські енергетичні компанії посилили тиск на ВАТ «Газпром», примушуючи його знижувати газові ціни ( включно шляхом звернення до міжнародних судових органів). Отож Росія зменшила вартість газу для низки своїх споживачів, зокрема, для італійських компаній SinergieItaliane та Eni, німецької Wingas, французької — GDF/Suez, австрійських — Econgas, Centrex, та GWNGashandel, турецької — Botas, польської — PGNIG та чеської — RWETransgas.

Водночас, в рамках виконання положень «Третього енергетичного пакету ЄС» (щодо недопущення монополізації європейського газового ринку окремими компаніями), Європейська комісія розпочала антимонопольне розслідування діяльності ВАТ «Газпром» в країнах Європейського союзу. Якщо будуть виявлені порушення «Газпромом» європейського законодавства, то проти нього запроваджуватимуться штрафні санкції в обсязі понад 10 млрд. дол. США.

Обставини, що склалися, значно ускладнили діяльність ВАТ «Газпром» на європейському ринку, призводячи до скорочення ним обсягів видобутку та експорту газу та, як наслідок — до суттєвого зниження його прибутків. Так, протягом першого півріччя 2012 року експорт газу ВАТ «Газпром» знизився на 18%, а його доходи — на 22%. При цьому, за оцінками російських експертів, у 2012 році ВАТ «Газпром» зможе добути не більше 500 млрд. куб. м газу, що на 28 млрд. куб. м менше від запланованого рівня.

Наявність суттєвих проблем у роботі ВАТ «Газпром» вже визнається самим керівництвом Російської Федерації. Так, у вересні 2012 року Міністерство економічного розвитку РФ оприлюднило рекомендаційний лист на адресу російської компанії, в якому йдеться про реальну загрозу подальшого зниження як попиту на російський газ в Європі так і його ціни.

Крім того, спостерігається і зниження світових цін на нафту, що пояснюється відновленням нафтової промисловості Лівії, а також збільшенням обсягів експорту нафти Саудівською Аравією, Об’єднаними Арабськими еміратами та низкою інших країн. Внаслідок цього збільшуються проблеми у роботі нафтового сектора Росії, а також скорочуються доходи державного бюджету РФ, що ускладнило реалізацію передвиборчих обіцянок В.Путіна та змусило російський уряд скоротити видатки на соціальні потреби.

За таких стан справ керівництво Російської Федерації та ВАТ «Газпром» активізують заходи зі збереження своїх позицій в Європі. До таких заходів можна віднести:

• намагання посилити російський контроль над європейською енергетичною інфраструктуру шляхом придбання акцій європейських енергетичних компаній, а також створенням спільних підприємств;
• забезпечення більш широкого виходу російського газу на європейський ринок за рахунок створення нових газотранспортних систем, що утримуватиме країни ЄС від переорієнтації на інших постачальників газу та розвитку альтернативної газотранспортної інфраструктури. Так, наприкінці жовтня ц.р. Росія ввела в експлуатацію другу нитку газопровідної системи «Північний потік», і її діючі потужності зросли до 55 млрд. куб. м за рік. Крім того, реалізовується проект прокладання газотранспортної системи «Південний потік» (зокрема, є попередні домовленості щодо прокладання ділянок газопроводу через території або територіальні води Австрії, Болгарії, Сербії, Хорватії, Угорщини і Туреччини та засновані відповідні спільні підприємства з цими країнами);
• диверсифікацію ринків експорту російських енергоносіїв. У зв’язку зі збільшенням проблем у співпраці ВАТ «Газпром» з країнами ЄС, керівництво РФ докладає зусиль щодо розширення виходу російських нафти та газу на Азіатсько-тихоокеанський ринок, намагаючись прискорити заходи з розробки газових родовищ у Східному Сибіру, зокрема в Якутії (загальні запаси газу оцінюються у близько 10,4 трлн. куб. м), прокласти газопровід до Владивостока (довжиною 3,2 тис. км. та потужністю 30 млрд. куб. м газу за рік), а також спорудити завод зі зрідження газу (потужністю до 10 млн. тонн ЗПГ за рік). Загалом, на реалізацію зазначених проектів ВАТ «Газпром» планує виділити 1,5 трлн. руб. до 2018 року. Крім того, у 2011 році ВАТ «Газпром» уклав угоду з південнокорейською компанією Kogasщодо прокладання газопроводу від Владивостока до Південної Кореї через територію Північної Кореї (довжиною 1,1 тис. км та потужністю 10 млрд. куб. м газу за рік);
• спроби оминути «Третій енергетичний пакет ЄС», створюючи нові, на перший погляд незалежні від «Газпрому», однак йому підконтрольні газові компанії. Зокрема, за сприяння керівництва РФ та особисто Президента Російської Федерації В.Путіна останнім часом нарощується видобуток газу низкою «незалежних» газових виробників, окремим з яких вже надана можливість самостійного виходу на зовнішній ринок, а саме: «НоваТЭК», «Лукойл» та «Роснефть»;
• перешкоджання у реалізації планів видобутку сланцевого газу в Європі. За деякими оцінками, причиною заборони парламентами Франції, Болгарії та Румунії робіт у зазначеній галузі (а пояснювали заборону екологічною небезпекою) стало лобіювання Росією даного питання через певні політичні сили згаданих країн. Одночасно РФ започатковує власні проекти видобутку сланцевих вуглеводнів. Зокрема, російська компанія «Газпром нефть», разом з американською компанією Shell, готується до розробки родовища сланцевої нафти у Ханти-Мансійському автономному окрузі РФ. А компанія «Роснефть», спільно з норвезькою Statoil, має намір провести розвідку родовищ сланцевої нафти у Ставропольському краї Росії;
• державну підтримку ВАТ «Газпром» у його суперечках з країнами ЄС. Для цього у вересні поточного року Президент РФ В.Путін підписав Указ «Про заходи щодо захисту інтересів РФ при здійсненні російськими юридичними особами зовнішньоекономічної діяльності», яким дозволяється стратегічним підприємствам Росії виконувати вимоги іноземних контролюючих та регулюючих органів щодо внесення змін до підписаних контрактів лише після погодження з урядом Російської Федерації. Посилаючись на зазначений Указ, глава ВАТ «Газпром» О.Міллер відмовився від переговорів з європейськими компаніями щодо зниження ціни на газ та направив їх до уряду РФ. Таким чином суто економічні суперечності між ЄС та російським газовим монополістом фактично перетворюються на політичні.

Водночас, для зниження ризиків коливання цін на світових ринках нафти і газу росіяни намагаються зменшити залежність Росії від експорту енергоносіїв. Так, у державному бюджеті Російської Федерації на 2013 рік передбачено скоротити енергетичну складову його прибуткової частини.

Російська Федерація, втілюючи проекти «Північний потік» та «Південний потік», намагається ліквідувати транзитну залежність Росії від України, що надаватиме Москві додаткових важелів тиску на Україну в питаннях визначення ціни на газ, встановлення контролю над українською газотранспортною системою, а також «залучення» нашої держави до російських інтеграційних проектів на пострадянському просторі (насамперед — Митний та Євразійський союзи).

Однак, за оцінками як західних, так і незалежних російських експертів, щойно зазначені заходи не будуть реалізовані Росією в повній мірі, що не дозволить їй ефективно вирішити окреслені проблеми. І пояснюється це низкою причин, першою з яких є вичерпаність більшості діючих родовищ нафти та газу, а також складність розвідки та розробки нових покладів енергоносіїв у важкодоступних та віддалених регіонах. На сьогодні основні нафтогазові родовища Росії виснажені вже на 60-90%. і введення в дію нових нафто- та газоносних районів РФ (в основному на півночі країни) не вирішить зазначену проблему через вкрай невисоку рентабельність їх експлуатації. Це, до речі, одна з причин фактичної відмови Росії та її західних партнерів від розробки потенційно перспективного Штокманівського родовища в Охотському морі. Досить проблематичною є також і реалізація планів видобутку сланцевих вуглеводнів. Так, витрати на видобуток сланцевої нафти в Росії орієнтовно становлять 25 дол. США за барель, в той час, як звичайної нафти — близько 19 дол. США за барель. При цьому перспективи видобутку сланцевого газу в Росії навіть не розглядаються.

Другою причиною є критичне погіршення технічного стану газотранспортної системи Російської Федерації. Адже близько 70 % російських магістральних газопроводів експлуатуються вже понад 30 років, в той час, як максимально допустимі терміни їх технічної придатності не можуть перевищувати 25 років. Отож, зношеність основних елементів інфраструктури транспортування газу в РФ вже досягла 60-70 %. Цим і пояснюється збільшення кількості аварій на трубопроводах (зокрема, остання з таких аварій сталася 3 листопада 2012 року на газопроводі у Щелковському районі Московської області), що призводить до перебоїв з постачанням газу як на внутрішній, так і на зовнішній ринки. Цим пояснюються і систематичні випадки різкого скорочення Росією обсягів постачання газу до Європи, які трапляються останнім часом переважно у зимовий період під час сильних морозів. Це автоматично знижує рентабельність російських магістральних газопроводів, яка становить не більше 2 % (при нормі — не менше 10 %).

Причина третя — низька рентабельність експлуатації тих російських газопроводів, які планується прокласти в рамках проектів «Північний потік» та «Південний потік», а також складність їх реалізації. Так, розрахункова вартість транспортування газу газопроводом «Північний потік» втричі перевищує вартість транспортування газу українською ГТС, а газопроводом «Південний потік» — майже вп’ятеро. При цьому усуненню цієї проблеми перешкоджає позиція керівництва ФРН, яке фактично відмовляється від будівництва третьої та четвертої гілок «Північного потоку», унеможливлюючи його подальший розвиток. Не менш важливою проблемою у реалізації проекту «Південний потік» є вимога італійської компанії ЕNI(основний партнер ВАТ «Газпром» у спорудженні морської ділянки газопроводу) знизити ціни на російський газ, що знову ж таки робить нерентабельним його транспортування цим газопроводом. Крім того, всупереч всім зусиллям Росії, керівництво Європейського Союзу відмовляється вносити «Південний потік» до переліку пріоритетних програм ЄС, а Європейська комісія планує розпочати розслідування щодо угод країн-членів Євросоюзу щодо їхньої участі у російському проекті.

Четвертою причиною можна вважати неспроможність ВАТ «Газпром» проводити ефективну політику на європейському газовому ринку в умовах змін кон’юнктури попиту та пропозиції газу. Зокрема російська сторона продовжує наполягати на збереженні дій та практики укладення довгострокових газових контрактів, в той час, як європейські країни надають перевагу короткостроковим спотовим угодам.

Причина п’ята — суттєві проблеми у реалізації російських планів щодо переорієнтації експорту енергоносіїв з європейського ринку на східний. Пояснюється це складністю розробки та низькою якістю газу східносибірських родовищ, значною віддаленістю споживачів, що підвищує вартість транспортування газу а також реалізацією країнами АТР власних енергетичних проектів, що складають конкуренцію російським енергоносіям. Так, тривалий час Росія та КНР не можуть дійти згоди щодо постачання російського газу до Китаю через вимогу китайської сторони знизити його ціну.

До того ж, Росії бракує коштів для реалізації всіх своїх енергетичних проектів.

Все це разом узяте не може не ускладнювати в подальшому проблем в енергетичному секторі Росії та, як результат, невпинно погіршує стан російської економіки, яка зберігає свою критичну залежність від експорту енергоносіїв. Це також негативно позначається як на внутрішньому стані Росії (погіршується соціально-економічна ситуація та зростають протестні настрої серед російського населення), так і на можливостях Російської Федерації реалізувати її зовнішньополітичні плани (включно стратегічні плани створення Євразійського союзу та посилення російського впливу в Європі).

Наведені факти яскраво свідчать про неефективність енергетичної політики Росії, яка переважно переслідує політичні цілі та спрямована на отримання надприбутків російськими олігархічними кланами без урахування реальних можливостей і стану російського енергетичного сектору. При цьому спостерігається перенесення головних зусиль керівництва РФ на розвиток експортних можливостей країни, коли послаблюється увага до питань підтримання та модернізації внутрішніх систем транспортування нафти і газу, які саме і служать фундаментом енергетичного сектора країни.

В цілому це посилює скептицизм у ставленні європейських країн до перспектив співпраці з Російською Федерацією в енергетичній галузі. При цьому, за оцінками представників керівництва ЄС, незважаючи на плани спорудження нових газотранспортних систем «Північний потік» та «Південний потік», ВАТ «Газпром» фактично не має шансів зберегти свої позиції на європейському газовому ринку без газотранспортної системи України.