Щороку 29 травня весь світ відзначає Міжнародний день миротворців ООН, - свято, ініційоване Україною. Сьогодні для України цей день має особливе значення, адже вона вже 20 років бере участь в миротворчих операціях Об'єднаних Націй. Напередодні свята ми зустрілися з людиною, яка не тільки безпосередньо брала участь у миротворчій діяльності в складі українського миротворчого контингенту, але і представляла певний час нашу державу в штаб-квартирі Організації Об'єднаних Націй у Нью-Йорку, в ролі члена делегації України в Раді Безпеки ООН.
Це - генерал-лейтенант Віктор Гвоздь, екс-керівник Головного управління розвідки МО України. Між іншим, він володіє декількома іноземними мовами, в тому числі хорватською і китайською, понад тридцять років прослужив у Збройних Силах, з 1993 по 1995 рр. перебував у складі миротворчих місій на території колишньої Югославії, був першим військовим аташе України в Хорватії та Боснії і Герцеговині , в період з 2000 по 2002 роки - членом української делегації в Раді Безпеки ООН.
Після повернення в Україну працював у сфері безпеки на різних посадах в Адміністрації та Секретаріату Президента України. З 2008 по 2010 роки очолював військову розвідку України. У 2010 році звільнився з військової служби. Виходячи зі свого життєвого досвіду, досвіду професійного, він погодився прокоментувати двадцятирічну участь України в миротворчих операціях ООН. Більш того, як нам вдалося з’ясувати, Віктор Іванович має безпосереднє відношення до встановлення Міжнародного дня миротворців ООН.
– Прийняття 29 травня 2003 року відповідної резолюції ООН про Міжнародний день миротворців сталося саме тоді, коли Ви працювали в Постійному представництві України при ООН в Нью-Йорку…
– Власне, це рішення було ухвалене без попередньої підготовки, фактично «експромтом». І лише завдяки тому, що Україна в 2000 році стала членом найавторитетнішого органу ООН з питань підтримання миру та безпеки - Ради Безпеки.
У травні 2001 року міністр закордонних справ України Анатолій Максимович Зленко проводив нараду з дипломатичним складом нашого Постійного представництва при ООН, в якому, зрозуміло, я брав участь як представник нашого Міноборони при Постійному представництві. На нараді серед інших ініціатив прозвучало: а чому б не ознаменувати діяльність миротворців окремим святковим днем? На той час вже було понад десяток різних святкових оонівських днів. А така важлива миротворча діяльність не була відзначена. Тим більше, що протягом майже півстоліття проведення миротворчих операцій понад 1700 миротворців загинуло, серед них і 20 українців.
Представники не всіх країн підтримали цю ідею. І напевне, не тому, що вона не заслуговувала на увагу, а тому, що її висунула саме Україна - молода держава, історія участі в операціях ООН якої налічувала на той момент ледве десять років, і яка вперше потрапила до когорти членів Ради Безпеки. Хоча Україна вже тоді мала певний авторитет - ми вже входили до десятка найбільших контрибюторів миротворчих контингентів для операцій ООН. Скажу більше, в 2000 році Україна фактично врятувала місію ООН в Сьєрра-Леоне, відрядивши туди свій підрозділ, чималу кількість бойової та спеціальної техніки, вертолітний підрозділ. До речі, у всіх своїх так званих агітаційних матеріалах функціонери штаб-квартири ООН подають місію ООН в Сьєрра-Леоне в якості прикладу успішної реалізації миротворчих програм, що в історії миротворчості траплялося не так вже й часто…
Таким чином, у нас було повне моральне право виходити з такою ініціативою. Нас підтримали Індія, Бангладеш, Нігерія, Пакистан і інші країни Азії та Африки, які надавали найчисленніші контингенти для миротворчих місій. Ми ще й запропонували всім бажаючим приєднатися до цієї ініціативи, усунувши таким чином всі перешкоди в реалізації нашої ідеї. 12 лютого 2002 заступник Представника України при ООН Володимир Крохмаль на сесії Спецкомітету ООН з операцій щодо підтримання миру звернувся до країн-членів ООН: "Україна пропонує проголосити Міжнародний День миротворців ООН з метою вшанування всіх, хто брав і продовжує брати участь у миротворчих операціях під прапором ООН, а також для надання почестей пам'яті тих, хто віддав своє життя заради миру ". А в грудні 2002 р. на 57-й сесії Генеральної Асамблеї ООН була одностайно схвалена внесена нашою делегацією резолюція, якою 29 травня було проголошено Міжнародним днем миротворців ООН ( в цей день 1948 рроку Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію 50 (ІІІ) про розгортання першої миротворчої операції - Органу ООН зі спостереження за виконанням умов перемир'я у Палестині).
Так що від ідеї до реалізації, беручи до уваги надзвичайно складний бюрократичний механізм ООН, пройшло вже не так і багато часу - не більше року. Це було наше досягнення, а у мене було величезне задоволення від виконаного обов’язку перед моїми колегами, з якими брав участь у миротворчих операціях, і особливо перед сім'ями загиблих, підтверджуючи, що вони не просто віддали життя, а своєю жертовністю рятували тисячі і тисячі людських життів, і про них також пам’ятають.
– Останнім часом багато дискутується на тему, чи потрібна миротворча діяльність Україні взагалі? Прихильники нашої участі в цьому процесі переконують, що завдяки миротворчості міцніє авторитет нашої країни на міжнародній арені, військовослужбовці набувають унікального досвіду ... Але опоненти все це сприймають дещо віртуально. Які, на ваш погляд, справжні бонуси дістаються Україні від участі в миротворчих операціях?
– Україна повинна мати політичну вагу в світі, це аксіома. Але погляньмо на речі реально: з чим сьогодні Україна може апелювати до міжнародної спільноти? Після розпаду СРСР правонаступницею Радянського Союзу практично у всіх міжнародних організаціях та у світі взагалі виступила Росія, залишаючись ключовим гравцем на шаховій геополітичної дошці. Україна також підписала всі основні міжнародні угоди в різних сферах, але погодимося: через два десятиріччя з моменту здобуття незалежності її реальна політична вага залишає бажати кращого. Впливу на глобальні всесвітні процеси Україна не має, за винятком того, що вона є активним гравцем в системі ООН, і, як наслідок, - активним учасником миротворчих операцій.
Контингентів, наприклад, США ми в системі ООН практично не побачимо, і це зрозуміло, оскільки Америка ніколи не віддасть свої контингенти під управління іншої країни. Але, будучи серйозним гравцем на світовій арені, у США немає необхідності переконувати когось у своїй силі. Хоча, з іншого боку, значну частину грошових коштів на проведення миротворчих операцій виділяють саме Штати. Україна може собі щось таке дозволити? Ні. Індія, Бангладеш, Пакистан також не мають можливості фінансувати миротворчі операції в такому обсязі, як США, але вони роблять свій внесок у цей процес своїми контингентами.
Дехто з дискутуючих стверджує, що Україна через брак коштів оплачує можливість участі в миротворчих операціях життями своїх громадян, не маючи від цього серйозних дивідендів. Я з цим не згоден. Участь Збройних Сил України в миротворчих операціях корисна, перш за все, Збройним Силам. Адже відомо, що армія, яка не воює, існує лише на папері. І завдяки участі в цих операціях наші військовослужбовці можуть хоч якось підтримувати себе на достатньому рівні боєготовності. Взяти хоча б наші вертолітні ескадрильї - завдяки участі у багатьох операціях вони мають стільки годин нальоту, скільки в Україні їм навряд це чи вдалося . Наші інженерні підрозділи також отримали колосальний досвід ... У той же час говорити тільки про військовий досвід не коректно, адже від цієї участі ми отримуємо і цілком конкретну економічну вигоду - ООН, як відомо, компенсує участь контингентів у миротворчих операціях. За участь батальйону в операції в Лівані, батальйону транспортного забезпечення в Сьєрра-Леоне, нині - за роботу наших вертолітників у Ліберії, Конго та ін. до України надходили і надходять значні кошти, які повинні йти, в першу чергу, на підтримку високої бойової готовності нашого війська.
Також така участь ще й політично вигідна, оскільки дає Україні нові можливості на міжнародній арені. Так, в 2000 році ми потрапили до Ради Безпеки ООН у тому числі і завдяки тому, що Україна на той час була одним з основних контрибюторів у миротворчих місіях ООН.
В цілому Україна від своєї миротворчості під егідою ООН, як бачимо, має потрійну вигоду: політичну, економічну та військову.
– У той же час, очевидно, спочатку доречно поставити інше запитання: наскільки ефективно може здійснювати свою діяльність у різних сферах, у тому числі і в миротворчій, організація, яка все більше демонструє свою кризовість? З досвіду роботи в Радбезі ООН: чи можуть Об'єднані Нації сьогодні, на Вашу думку, виступати ефективним майданчиком обговорення і прийняття рішень з найбільш актуальних світових проблем? Про яку «рівність голосів» ми можемо говорити?
– Рада безпеки ООН (РБ - далі) сьогодні - це основний, головний орган з питань війни і миру. Подобається це комусь чи не подобається, але сьогоднішня світова спільнота іншого, який би підтримувався всіма представниками світової спільноти, колективного майданчика для примирення ворогуючих сторін не вигадала. Щоправда РБ ООН, як і в цілому ООН, були терміново створені після другої світової війни аби не допустити третьої. Але з того часу багато води спливло, змінилася сама політична карта світу, перед людством постали нові виклики, та бажаючих вирішити силою як внутрішні так і зовнішні конфлікти, не дотримуючись Статуту ООН та й інших норм міжнародного права, не зменшилося. Саме Рада Безпеки ООН і санкціонує відкриття миротворчих місій. Є п'ять постійних членів Ради і десять непостійних, які обираються на дворічний термін.
Щоправда, вважаю, що на сьогоднішній день ця система себе вичерпала. Тому такі економічно потужні держави, як Німеччина, Японія, Бразилія, що сьогодні не є постійними членами Ради Безпеки, могли б зайняти постійне місце в цій організації. Де-факто вони вже набрали для цього відповідну політичну вагу. Та й кількість непостійних членів необхідно збільшити, щоб важливі рішення ухвалювалися не кулуарно, тобто обмеженим колом держав, а якомога більше країн залучалося до цього важливого процесу.
Природно, що повинен змінитися як сам процес ухвалення рішення, так і процедура голосування. Не має сенсу стверджувати, що всі держави рівні. Це ми бачимо на прикладі сьогоднішніх подій навколо Сирії. США і Великобританія мають одну позицію щодо цих подій, Китай і Росія - діаметрально протилежну. Триває перманентне протистояння. Замість того, щоб спільно шукати вихід з критичної ситуації, кожен з них веде свою окрему геополітичну гру. Зрештою, ухвалили рішення про розгортання в Сирії миротворчої місії, але втратили час, і конфлікт, як ракова пухлина, пустив метастази. І для його врегулювання знадобиться вже більше зусиль, коштів, а, можливо, потенціалу ООН і не вистачить. Тоді що, черговий Афганістан, Ірак чи Лівія? А може, це комусь вигідно? Робіть висновки. У нас сьогодні розвелося стільки експертів-багатоверстатників, які готові надати найфантастичніші сценарії - від майбутнього світового устрою до перспектив розвитку комунального господарства Броварів…
Повертаючись до теми, одночасно непостійні члени Ради безпеки ООН не мають такого впливу і сили голосу, як постійні члени - одним голосом постійний член Ради може блокувати будь-яке рішення. Маса політиків у світі вважає, що ця система потребує змін, її необхідно привести у відповідність з нинішніми реаліями, і я поділяю цю точку зору.
– Від питання кризи ООН ми обов’язково повертаємося до проблеми кризи миротворчої діяльності цієї організації. Для мене показовим був факт критики згаданоїоперації в Сомалі з боку Кофі Аннана, коли він був генсеком ООН. За його словами, операція була «завалена» ще на етапі її планування. Велике ж було здивування, коли зовсім випадково я виявив у біографії Аннана факт, що під час планування операції в Сомалі саме Кофі Аннан був помічником Генсека ООН з планування програм, а з початком операції - помічником Генсека з операцій по підтримці миру. Гадаю, цей випадок дуже показовий: потроху, при геть нечастих успіхах, історія миротворчості ООН перетворюється в історію провалів. Причому провина цих провалів в самих підходах ООН.
– Миротворчі операції під егідою ООН завжди під прицілом критики, буквально починаючи з першої операції. Так, перша миротворча операція на Близькому Сході триває досі, і весь цей час її критикували всі, найледачіші включно.
Але давайте розберемося. У кожної операції є політична, військова та цивільна складові. Кажучи про військову компоненту, це, в першу чергу, контингенти різних країн, зібрані під керівництвом одного командувача, які не пройшли бойової злагодженості, у яких різний рівень підготовки, технічної оснащеності. При цьому завдання у операцій ООН різні, і самі операції, зрозуміло, також неоднакові. Раніше завдання миротворчих операцій ООН було єдине - розвести ворогуючі сторони, виступити в ролі своєрідного містка для переговорів між ворогуючими сторонами. За умови існування політичної волі до переговорів ворогуючих сторін ця операція могла б бути успішною. Але насправді все не зовсім так. Зараз коло миротворчих завдань значно розширилося - це сприяння миру, підтримання миру, примушення до миру, розведення сил ворогуючих сторін тощо. Якщо накласти проблеми, що неминуче виникають при організації діяльності різних національних контингентів в одній операції, на унікальні особливості кожної конкретної операції, то отримаємо величезну кількість факторів, що впливають на кінцевий успіх кожної місії.
Та, на жаль, набагато менше, ніж хотілося б, операцій ООН мали позитивний результат. Як приклад вдалої можна навести операцію в Сьєрра-Леоне - це від початку до кінця класична оонівська операція, що завершилася успішно. І величезну роль у ній зіграла саме Україна, значно підсиливши її бойової та технічний потенціал. На території ж, наприклад, колишній Югославії протиборчі сторони вдалося посадити за стіл переговорів тільки силовим методом. І як приклад неефективності військового компоненту ООН можна навести події, які відбулися в липні 1995 року в Сребрениці, так званій «зоні безпеки ООН». У Сребрениці голландський батальйон не зміг захистити від боснійських сербів боснійців, що знаходилися у таборі біженців, у підсумку було знищено 8100 осіб.
Хоча через дві доби після цього, після штурму боснійськими сербами іншої «зони безпеки» - Жепа, - невеликий український миротворчий контингент не допустив розвитку схожих подій, у підсумку поранені і цивільні особи були евакуйовані в Сараєво, а близько півтори тисячі військовополонених згодом обміняли на сербів. Але, наскільки я пам'ятаю, в прес-релізі МЗС Боснії боснійська сторона висловила побажання, щоб український контингент проводив чи не військову операцію проти сербів.
У цьому випадку слід визнати, що контингенти ООН не мають потенціалу для проведення операцій з примусу до миру силовим методом. Вони мають зброю, яка дозволяє їм захистити тільки себе. Авіаційних компонентів, артилерійських, розвідувальних у них часто немає, і саме тому, зокрема, до операцій, схожих на проведену на території колишньої Югославії, почали залучати сили НАТО чи багатонаціональні сили.
– Тим не менш, в сучасних миротворчих операціях все більше простежується конкретна - і далеко не альтруїстична - зацікавленість конкретних країн до втручання в ситуацію в третіх державах. Що стосується України: на Ваш погляд, вона повинна надавати контингенти за першим же покликом ООН, чи все ж таки враховувати в кожному випадку і свої інтереси?
– Безумовно, за завісою кожної операції вбачаються політичні та економічні інтереси конкретних країн, і всі це добре усвідомлюють. Те, що сталося на території Лівії, може служити яскравим прикладом. Виклик сучасності - це питання контролю ресурсів - продовольчих, енергетичних і т. д. Відповідно, для досягнення тих чи інших геостратегічних завдань, на моє глибоке переконання, ті чи інші держави найчастіше вдаються до тієї або іншої системи колективної безпеки. У тому числі і ООН. Тим більше, якщо в тому чи іншому регіоні світу складаються або, якщо можна так сказати, в той або інший спосіб допомагають їм складатися, умови для зовнішнього втручання.
Україна, своєю чергою, зобов'язана відповідати існуючим реаліям. Для цього у нас повинно активно працювати міністерство закордонних справ, наші розвідки мають займатися тим, для чого вони призначені, і вчасно надавати керівництву країни завчасну інформацію і прогнози варіантів розвитку ситуації в кризових точках. Має підтримуватися готовність наших збройних сил в стислі терміни розгорнути свій контингент в будь-якій точці земної кулі, тим більше, що ми пишаємося своєю транспортною авіацією.
Таким чином, нам необхідно дуже ретельно підходити до питань стосовно участі українських військових у миротворчих операціях. Слід уважно прораховувати, які політичні, військові, економічні дивіденди ми отримаємо у підсумку. Сьогодні Україна є позаблоковою державою, і приймати рішення про участь в тих чи інших миротворчих операціях вона повинна у відповідності зі своїм зовнішньополітичним курсом. Але, в той же час, у нашої країни є і міжнародні зобов'язання, які вона повинна виконувати.
– За участі ЗС України в операції Багатонаціональних сил в Іраку, яка починалася без мандата Ради безпеки ООН, у нас вперше на експертному рівні було порушене питання про те, що Київ таким чином накликає на себе терористичні загрози. Зокрема, - що терористичні організації ісламського спрямування можуть поставити собі за мету «помститися» Україні за таку участь. Чи повинна Україна, здійснюючи свою миротворчу діяльність, враховувати такі загрози?
– Безумовно, такі ризики слід враховувати. З іншого боку, країні зараз неможливо закритися кордонами і не бути залученою до глобалізаційних процесів. Можливість терористичної загрози слід враховувати завжди, але залишатися поза процесами, які відбуваються в світі, теж було б глибоко неправильним. Варто пам’ятати, що участь у миротворчих операціях має як позитивну, так і негативну сторони. Повністю відмовившись від участі в миротворчих операціях, ми завдамо шкоди своїм національним інтересам, а до терористичної загрози, я ще раз повторюся, потрібно бути завжди готовими. Я не думаю, що нещодавні вибухи в Дніпропетровську якось пов'язані з міжнародною діяльністю нашої країни. Хоча тільки швидке розкриття даного злочину зможе дати точну відповідь.
– Повертаючись до питання ефективності миротворчості ООН з урахуванням висловлених Вами зауважень: можливо, було б правильно залучати до планування конкретних операцій військовиків тих країн, контингенти яких залучаються?
– Тут варто зазначити, що політичне рішення про розгортання миротворчої операції відбувається в Раді Безпеки ООН, а військове планування операції - в департаменті миротворчих операцій Секретаріату ООН. Планування, підготовка, розгортання миротворчих місій постійно в процесі розвитку. Сам цей процес і самі структури Секретаріату ООН неодноразово реформувалися. Так, після чергової порції критики на адресу ООН з питань ефективності проведення миротворчих операцій, в 2000 році з’являється Доповідь Групи з питань операцій Організації Об'єднаних Націй на користь світу, всім відома як «Доповідь Брахімі», в якій рекомендовані докорінні зміни стосовно стратегії і доктрини миротворчості і операцій з підтримання миру.
Необхідно також зазначити, що тільки в 1992 році при штаб-квартирі ООН було створено департамент миротворчих операцій, до того часу цієї структури не існувало. Департамент взяв на себе всі організаційні питання з планування та розгортання миротворчих місій. Сьогодні до складу цього департаменту входять представники різних країн, у тому числі є представники від України. Наскільки мені відомо, зараз ми не обіймаємо там керівних посад, але ми нарівні з усіма іншими беремо участь у плануванні та супроводі місій.
Що стосується безпосередньо залучення до планування операцій ООН представників світової спільноти, то необхідно відзначити, що понад сто країн мають свої дипломатичні представництва при ООН, і при багатьох таких представництвах є військові радники, які і залучаються до планування миротворчих операцій. Саме таку посаду військового радника я обіймав з 2000-го по 2003 рік, будучи свого роду координатором між штаб-квартирою ООН та Міністерством оборони України.
Тому при створеному нині механізмові ООН, який також постійно вдосконалюється, військові представники країн - учасниць ООН в тій чи іншій мірі беруть участь у плануванні військової компоненти миротворчої операції.
– І насамкінець нашої бесіди: що Ви побажаєте нашим миротворцям в це свято?
– Бажаю найголовніше: щоб Україна була активною на світовій арені, продовжувала брати участь у миротворчих операціях, але при цьому щоб на її території ніколи не розгорталися миротворчі місії. А самим миротворцям - з честю нести високе звання «блакитного берета» під прапорами України і ООН, і завжди повертатися до своїх рідних.
– Дякую за розмову.
