НЕЗАЛЕЖНИЙ АНАЛІТИЧНИЙ ЦЕНТР ГЕОПОЛІТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Пошук у Кремлі нової парадигми зовнішньої і внутрішньої політики з метою запобігти руйнації путінської моделі управління Росією закономірно призвів до продовження стратегії бліцкригу. За допомогою російської авіації та крилатих ракет тепер розпочалися «державне» будівництво «Алавітської народної республіки» у Східному Середземномор’ї і захист «дружнього народу» від зовнішньої загрози.

Московські стратеги, боячись втратити свій останній російський великодержавницький оплот на Близькому Сході після того, як провалився проект «Новоросії» і Захід не відмінив/не пом’якшив свої санкції, а також відчуваючи реальну загрозу того, що партнери відмовляться від низки стратегічних для РФ проектів («Сила Сибіру» — Китай, «Північний потік-2» — ЄС, «Турецький потік-2» — Туреччина), були змушені змінити зовнішньополітичний вектор «головного удару».

Незважаючи на формальний «успіх» єдиноросів на регіональних виборах 13 вересня ц. р., у адміністрації президента Росії добре поінформовані як щодо прискорення темпів зростання дефіциту федерального бюджету (понад 1 трлн рублів), так і про стале збільшення, у порівнянні з 2014 роком, кількості громадян РФ, які вважають, що санкції Заходу безпосередньо негативно позначаються на їхньому особистому благополуччі, і що анексія Криму завдала Росії значно більшої шкоди, аніж зисків. До того ж 72 % російського населення категорично не підтримує прямого вторгнення Росії в Україну. Разом з тим, 66 % росіян, за останніми даними Всеросійського центру з вивчення суспільної думки, нібито підтримують рішення В. Путіна щодо «сирійської кампанії» та направлення туди російського флоту й авіації.

У Кремлі дійшли висновку, що, з огляду на згадані тренди та загрози, внутрішньому «замиренню» російського суспільства сприятиме курс чергового зовнішньополітичного загострення.

Із «запасників Лубянки» витягли і реанімували відому ще з радянських часів «Доктрину вибіркової підтримки мусульман», насамперед, Близького Сходу, які ведуть боротьбу з Ізраїлем і прозахідними урядами^[1]. При цьому її «обновили», пояснивши, що необхідно боротися з новітнім глобальним викликом — радикальним ісламським тероризмом. І отримали «новий продукт», придатний для внутрішнього споживання і виправдання застосування російських військово-морських, повітряно-космічних і повітряно-десантних військ далеко за межами РФ «…для захисту національних інтересів російської держави та російського народу», які В. Путін особисто назвав «…стабілізацію воєнним шляхом законної влади [у Сирії] та створення умов для пошуку політичного компромісу». Аналогія зі Сходом України напрошується сама собою, чи не так?

І навіть більше, провокаційний екстериторіальний удар крилатими ракетами «Калібр» Каспійської флотилії В. Путін демонстративно використав як привід довести до відома «партнерів» із 11 країн, які вже «…беруть участь у різних ударах по сирійській території без рішення Ради безпеки ООН і запиту офіційних властей Сирійської Арабської Республіки», що у Росії є ракети повітряного базування із дальністю ураження 4 500 кілометрів. А кремлівська пропаганда, передусім телебачення, встигли своєчасно намалювати концентричні кола «досяжності територій» із акваторій Балтійського (Калінінград), Чорного (Севастополь) та Каспійського морів і баз ВМФ РФ в Тихому океані, що покривають усю Європу, Близький і Середній Схід, Південно-Східну Азію та Північноатлантичне узбережжя США і Канади.

Беручи до уваги такого роду «модернізацію» («трансформацію») зовнішньої московської політики, а також останні дії Росії на близькосхідному напрямі, аналітики і експерти «Борисфен Інтел» виокремлюють таке коло взаємопов’язаних «зовнішніх» мотивацій В. Путіна і його оточення.

Передусім, сьогодні США та Європа все більш відверто схиляються до певного зниження поточного воєнно-політичного пріоритету східноєвропейського напряму дій, насамперед у контексті російсько-українського конфлікту, за рахунок переорієнтації офіційного Вашингтона на регіони, які не розглядаються Росією сферою свого безпосереднього впливу, у т.ч. на Близький Схід.

У Кремлі небезпідставно також розраховують, що у такий спосіб відчутно вплинуть на окремих союзників США як з числа країн-членів ЄС (ФРН, Францію, Італію), так і арабських країн Перської затоки, і у підсумку зможуть «прорвати» міжнародну ізоляцію Росії, в т.ч. пом’якшити режим санкцій. Зокрема, за російським задумом, ескалація напруги в Сирії спровокує нові хвилі біженців до Європи, що, своєю чергою, призведе до зростання популярності європейських правих партій, які виступають за зближення з Росією.

Окрім того, Росія, прагнучи зберегти свій вплив у Сирії — фактично єдиній країні у близькосхідному регіоні, яка перебуває в «орбіті Кремля» — намагається знайти політичне рішення, яке могло б стати аргументом у її переговорах із Заходом у рамках їх геополітичного суперництва.

Путінські апологети розраховують також і на «зближення» із впливовими регіональними гравцями — Іраном та Єгиптом. Мета — змусити Іран більш активно підтримувати Б. Асада, а також у такий спосіб повернути Тегеран у орбіту російського впливу, фактично перешкодивши потеплінню відносин між ІРІ та Заходом після досягнення угоди щодо іранської ядерної програми. У разі успіху, це, у комплексі з ескалацією напруги в САР, призведе до вкрай необхідного для Росії зростання світових цін на нафту. Ну а президент Єгипту Абдель Фаттах ас-Сісі може надати майданчик для проведення переговорів щодо «політико-дипломатичного вирішення сирійського питання» і досягнення «близькосхідних» (за аналогією із сумнозвісними «Мінськими», але тепер вже фактично «Каїрськими») домовленостей про припинення або, що теж непогано, «замороження» конфлікту в Сирії.

«Внутрішню» мотивацію кремлівського режиму аналітики пов’язують зі стримуванням поширення впливу «Ісламської держави» в Росії та Центральній Азії, що реально загрожує національній безпеці РФ, а також із можливістю отримання внутрішньополітичних дивідендів і позитивних іміджевих ефектів для В. Путіна як лідера, який повертає Росії статус великої держави завдяки суперництву зі США на Близькому Сході.

Разом з тим, незважаючи на об’єктивність оцінок щодо обмеженості ресурсів Росії для ведення воєн на декількох фронтах («українському», «сирійському», «газовому», «нафтовому», «із заміщення західних технологій, товарів і продуктів») та реально згубний вплив міжнародних санкцій на російську економіку, в Росії не слід очікувати зміни парадигми розвитку федеральних і регіональних еліт, а також радикалізації суспільних запитів російського населення, навіть у разі загибелі російських вояків у Сирії.

Розмірковування деяких міжнародних експертів про можливі «альтернативи» В. Путіну з «консервативного» (С. Іванов, С. Шойгу, Д. Рогозін) чи «консервативно-демократичного» (Д. Медведєв, О. Кудрін) таборів, скоріше за все, є наслідком їх рефлексії на кремлівські інформаційні викиди. Насправді ж, у періоди загострення зовнішньополітичної ситуації президент Російської Федерації періодично посилає апаратно-олігархічним і регіональним кланам «сигнали» про готовність до впровадження політики жорстких кадрових рішень (на зразок повторення ними «шляху В. Якуніна»), а також про необхідність суттєвого зниження корупційних видатків в умовах зовнішньої ізоляції Росії та скорочення фінансових ресурсів, що мають спрямовуватися на забезпечення стабільності правлячого режиму.

Таким чином, наведене вище у поєднанні з публічною демонстрацією В. Путіним готовності солідаризуватись з діями уряду Д. Медведєва, який довів свою готовність залишатися «в обоймі В. Путіна», навіть ціною приниження та власного «політичного забуття», дозволяє прогнозувати формальне посилення вагомості прем’єр-міністра у системі ухвалення політичних рішень та можливість реанімації прообразу «тандему» в російській владі.

Разом з тим, за будь-яких зовнішніх і внутрішніх обставин, мова може йти лише про готовність В. Путіна заплатити будь-яку ціну за «українську», «сирійську» та й інші наступні авантюри, оскільки «на кону» його довічне президентство.