Частина 1. Чорноморський флот Російської Федерації і національна безпека України
Частина 2. Чорноморський флот на терезах політичного торгу
Частина 3. Як ділився Чорноморський флот «по-братерськи»
Частина 4. «Севастополь – Крим – Росія»
Влітку 1993 року економічні проблеми України позначилися на її внутрішньому житті. Цим негайно скористалося керівництво Росії, примушуючи Україну на значні поступки в питанні розподілу Чорноморського флоту.
17 червня 1993 року в Москві підписується черговий договір, за яким флот має розділитися в пропорції 50 на 50, а його фінансування до закінчення розподілу має здійснюватися в рівних частках.
Проте така угода не сподобалася російським шовіністам, які, використовуючи готовність України до компромісів, намагалися відірвати при розподілі флоту «жирніший шматок». І, не забиваючи собі голову розробкою якихось нових так званих розподільчих способів, «лицарі закулісної війни» звернулися до вже випробуваного методу політичних провокацій.
 |
| Андріївський прапор на кораблях Чорноморського флоту http://ria.ru/photolents/ |
Під тиском командувача флотом Е. Балтіна, 29 червня 1993 року офіцерські збори ЧФ ухвалили резолюцію «Про перехід Чорноморського флоту під юрисдикцію Росії». Ці ж збори вирішили 1 липня 1993 року на усіх бойових кораблях Чорноморського флоту підняти андріївські прапори. Вимоги у «військових моряків» також були і до нового положення, за яким Криму в майбутньому надавався «особливий» статус, що повинно було означати перший крок на шляху приєднання півострова до Росії.
Передбачаючи можливість гострого конфлікту з Україною і неминуче погіршення міжнародного іміджу РФ, президент Росії Б.Єльцин заборонив цю відверто провокаційну акцію. Проте політичний і економічний тиск на Україну різко активізувався.
Треба зазначити, що проблеми ЧФ, Криму і Севастополя, залишаючись засобом для реалізації зовнішніх геополітичних цілей Російської Федерації, перетворювалися на важливий чинник внутрішньополітичної боротьби між різними гілками російської влади. Одним з прикладів такої боротьби може бути постанова Верховної Ради Російської Федерації від 9 липня 1993 року «Про статус міста Севастополя». Вона повинна була «працювати» на імідж російських законодавців як «непохитних борців за російські інтереси».
У рамках цього документу Верховна Рада Росії «вирішила долю Севастополя», підтверджуючи його «російський федеральний статус в адміністративно-територіальних межах міського округу станом на грудень 1991 року».
Одночасно уряду Російської Федерації доручалося в найкоротші терміни підготувати державну програму по забезпеченню «російського статусу» міста Севастополя, а також провести переговори з урядом України про місто Севастополь як про «головну базу єдиного Чорноморського флоту». Крім того, Центральний банк Росії отримав розпорядження передбачити фінансування відповідних статей бюджету міста Севастополя за допомогою своїх відділень. З метою ж юридичного закріплення «російського статусу» Севастополя Комітет Верховної Ради РФ, згідно з конституційним законодавством, повинен був підготувати з цього питання проект відповідного закону Російської Федерації.
До того ж Верховна Рада Росії зажадала від України вивести з Севастополя її силові структури, що, по суті, означало оголошення Києву військового ультиматуму.
А уряд Росії різко посилив економічний тиск на Україну. Причому, цей факт не приховував і сам Б.Єльцин, називаючи «необхідність поступок України російській стороні в питаннях розподілу флоту вимушеним і обов’язковим кроком». Як він стверджував, Україна винна Росії від 2-х до 3-х мільярдів доларів США, отож в Москві флотське питання вважалося практично вирішеним.
Правду кажучи, борги ці були досить спірними. У 1992 році, коли тодішні прем'єр-міністр України Фокін і глава уряду Росії Гайдар підписували угоду про взаємну заборгованість, Україна була винна Росії приблизно 408 млрд. руб., тоді як Росія Україні — не менше 672 млрд. руб. Згодом уряд Фокіна включив борги державних підприємств України в загальнодержавний борг, а ось уряд Росії зробити це категорично відмовився. Тому пропорція, що складалася на користь України, раптом змінилася на прямо протилежну.
Це змушувало Україну піти на ще значніші поступки Росії, в наслідок чого у вересні 1993 року були підписані так звані «масандрівські» угоди про розподіл Чорноморського флоту. За цими угодами Україна передавала під юрисдикцію Росії весь флот з усією його інфраструктурою в Криму за умови, що росіяни компенсують Україні її частку, прийнявши її як плату українських боргів за енергоносії.
* * *
Усе це мало вигляд «більш ніж очевидної перемоги Росії» в питаннях реалізації її планів щодо відновлення контролю над Чорноморським флотом, Кримським півостровом і, в цілому, над Україною.
 |
| У Криму вимагали скасувати обов'язкове вивчення української мови http://www.bagnet.org/ |
Шовіністи усіх мастей святкували перемогу у вигляді публічних похоронів української державності, що подавалися під «тріумфальними» гаслами: «Відстояли російський флот — відстоїмо і Севастополь!» Місто, яке не виходило зі складу України, було від неї повністю інформативно відірване. У кожному газетному кіоску завжди в цілком достатній кількості можна було придбати екземпляри «Правды», «Российской газеты», «Комсомольской правды», «Вестей», «Славы Севастополя», «Флага Родины», а також інших російських газет і журналів. РРК і ФНП окрім цих видань поширювали також чорносотенну газету «День», а також антиукраїнські прокламації. Їх читали, перечитували і обговорювали в Севастополі, в інших кримських містах. Ідеї реанімації колишньої Російської імперії все більше охоплювали широкі верстви населення, здобрюючи їх отрутою ненависті до України. І ця ненависть усе відчутніше проявлялася навіть на побутовому рівні: жінку з українським прапорцем в руці ударили по голові; чоловіка, що розмовляє українською мовою, виштовхнули з тролейбуса; у присутності багатотисячного натовпу через мегафон озвучуються смертельні погрози командувачеві ВМС України.
Події в Криму постійно були у полі зору керівництва Російської Федерації.
Більше того, депутати Верховної Ради, лідери політичних організацій Росії з'являлися на півострові, намагаючись надати прискорення і без того вже активним антиукраїнським сепаратистським процесам.
Найодіознішими були візити до Криму тодішніх віце-президента Росії А. Руцького, секретаря конституційної комісії А. Румянцева, мера Москви Ю. Лужкова, депутатів Верховної Ради Росії Бабуріна, Барсукова та ін. Своєрідною вершиною провокацій і політичної некоректності став виступ на мітингу у Сімферополі московського літератора Е. Лімонова, що відкрито закликав насильно повернути Крим до складу Росії. За словами Е. Лімонова, він вже обговорив це питання з лідерами російських націонал-патріотичних (а, по суті, фашистських) організацій — С. Ампіловим і М. Баркашовим, і вони висловили готовність «прийти на допомогу кримчанам у разі їх конфлікту з Україною».
Не дивно, що ці заяви надихали на «подвиги» і місцевих послідовників російських націонал-імперіалістів, які намагалися роздмухати такий конфлікт. Слідуючи за нацьковуваннями своїх ідейних учителів поводир маріонеткового «Фронту національного порятунку» А. Круглов в ході чергового мітингу в Севастополі закликав своїх прибічників «не боятися крові і бути готовим пролити її за російські інтереси». І вже ніби втрачаючи здоровий глузд, він закликав «пролити цієї крові стільки, скільки треба для того, щоб розмити кримський перешийок».
Так проходило завоювання духовного плацдарму, а у свідомість людей втовкмачувалося, що «…Севастополь ніколи не був, не є і не буде українським». По суті, готувалася база для рішучіших і агресивніших дій. І вони були не за горами, коли б не парламентська криза в Росії.
* * *
Різке ускладнення ситуації в Російській Федерації у жовтні 1993 року тимчасово відволікло Москву від кримської теми.
Тоді головна роль опори кримських сепаратистів знову перейшла до командування Чорноморського флоту, яке не припиняло нагнітати на півострові антиукраїнську істерію.
Так, у зв'язку з подіями в Москві, командувач Чорноморським флотом Е. Балтін наполягав, щоб Круглов обрав іншу тактику дій «Фронту національного порятунку» в питанні відторгнення Криму від України. Зокрема, радить А. Круглову об'єднати проросійські сили півострова для забезпечення перемоги єдиного кандидата на майбутніх виборах «президента» Криму. А командування Чорноморського флоту обіцяє усебічну допомогу і підтримку передвиборної кампанії ФНП.
 |
| Ю. Мєшков http://kro-krim.narod.ru/PUBLIK/RDK/meshkov.htm |
Після ретельного обговорення можливих кандидатур було вирішено зупинитися на Ю. Мєшкові — тодішньому лідерові «Республіканського руху Криму». У листопаді 1993 року на базі РРК і «Народної партії Криму» був створений передвиборчий блок «Росія» на чолі з Ю. Мєшковим, який і почав його просувати в «президенти».
Чим же Ю. Мєшков сподобався своїм московським кураторам? Звичайно ж, своєю готовністю виконувати усі завдання, що доручаються йому, навіть незважаючи на їх часом протиправний характер.
Наприклад, будучи депутатом обласної (а згодом і Верховної) Ради Криму, Ю. Мєшков ще за часів Радянського Союзу брав активну участь у створенні Кримської автономії, увійшовши до складу організаторів провокаційного референдуму 20 січня 1991 року про «Відтворення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної республіки як суб'єкта Союзу СРСР і учасника Союзного договору». Саме до такої «дії», за визначенням самого Ю. Мєшкова, вдавалися винятково з метою виведення Криму зі складу України. І хоча обласна рада не піддалася на провокацію, заявивши про автономію півострова саме у складі України, Ю. Мєшков не заспокоївся і разом зі своїми прибічниками створив «Республіканський рух Криму» — першу на півострові відверто антиукраїнську організацію. Саме під керівництвом Ю. Мєшкова РРК з самого початку зайняв непримиренно шовіністичні позиції, ставши ініціатором тих сумнозвісних акцій, про які вже згадувалося вище.
До речі, російським спецслужбам Ю. Мєшков був цікавий завдяки своєму досить темному минулому, коли він мав тісні зв'язки з колишнім КДБ СРСР. Не виключено, що перша зустріч майбутнього «президента» Криму з КДБ СРСР сталася ще під час його навчання в сімферопольській середній школі № 14, з якої його якось намагалися виключити за «політичну неблагонадійність»: ще юнаком він захопився творами десидентів-шістдесятників. Про що йшлося на зустрічах Ю. Мєшкова з кадебешними оперативниками — не відомо, проте їх наслідки не забарилися. Незважаючи на «політичну неблагонадійність» Ю. Мєшкова, його приймають в МДУ на один з найбільш престижних факультетів — юридичний.
Після закінчення навчання в університеті Ю. Мєшков знову з'явився в Криму, отримавши посаду старшого слідчого кримської прокуратури, що в ті часи не було можливим без досить потужної протекції. А вже через певний час, упійманий на службових зловживаннях, він вимушений піти з державної служби.
Необхідно віддати належне покровителям Мєшкова: вони не залишили свого протеже без засобів до існування. Незважаючи на заплямовану репутацію, Ю. Мєшков отримав дозвіл на виїзд за кордон тепер уже в ролі моряка торговельного флоту, яким він і прослужив декілька років.
А коли його «дії» в прокуратурі з часом забулися, «відставний юрист» знову зайнявся юридичною діяльністю, очоливши одну з адвокатських контор. При цьому зв'язок Ю. Мєшкова з КДБ ніколи не переривався, набуваючи часом абсолютно екзотичних форм, наприклад, спортивного звання «чемпіона військ КДБ зі стрільби з автоматичної зброї». Таким чином Ю. Мєшков був надійно «наживлений» і перебував під повним контролем російських спецслужб.
Цікавість до Ю. Мєшкова виявила і ще одна дуже впливова сила на Кримському півострові — організована злочинність, яка широко розпустила свої щупальця в регіоні. Саме тут, в Криму, більш ніж де-небудь в колишньому СРСР, склалися умови для злочинного бізнесу. 12 мільйонів чоловік, щорічно приїжджаючи сюди на відпочинок, створювали сприятливі умови не лише для розвитку індустрії відпочинку і лікування, але і для супутніх їм проституції, сутенерства, рекету, торгівлі наркотиками (яким, до речі, сприяла слабкість місцевої влади).
Величезні кошти, які викачувалися з тіньової економіки і злочинного бізнесу «хрещеними батьками» декількох кримських кланів, потребували свого вкладення в нерухомість: санаторії, пляжні ділянки, будівлі, підприємства. Мафії були відомі закони ринкової економіки не гірше, ніж економістам кримського рескому КПРС, і тому вона добре розуміла, що для того, щоб «відмити» отримані гроші, потрібна влада, і бажано — влада тотальна. Тому лідери злочинного світу відчайдушно рвалися на керівні посади, використовуючи для цього проросійські організації півострова.
Розуміючи, що складно маніпулювати сотнею депутатів Верховної Ради Автономії, кожен з яких претендував на власну думку, мафія зробила ставку саме на президентський пост, що забезпечує владу одноосібну. Звичайно, така роль була до снаги тільки людині, яку посадять на троні за сприяння кримінальних кланів. Ось тут інтереси мафії співпадали з інтересами російських спецслужб, що планували використовувати «президента» півострова як «таран», який розбиває українську владу в Криму.
Після таємних консультацій місцевих авторитетів щодо кандидатури свого ставленика у владних структурах Криму вибір був зроблений на користь Ю. Мєшкова, який хоч і вже має власні амбіції, але як людина — недалека, що робить його зовсім безпечним для мафії. Незабаром у Мєшкова з'явився власний «мерседес», на якому він і «в'їхав» в процес кримської виборчої кампанії «президента».
На відміну від Ю. Мєшкова, якого взяла під своє крило місцева мафія, партія кримських комуністів все ще намагалася скласти конкуренцію «Республіканському руху Криму» і самостійно захопити необмежену владу на півострові. Адже ж гроші у неї на це були.
Кримський республіканський комітет комуністичної партії завжди був у привілейованому положенні в КПРС завдяки тісним зв'язкам з московською компартійною елітою, що приїжджала до Криму відпочивати на своїх численних дачах і санаторіях. Обслуговування партійних вельмож під час відпустки було однією з найважливіших функцій Кримського рескому. А ті, природно, за часів «перебудови», коли перекачувалися фонди компартії в численні фіктивні підприємства і акціонерні товариства, не забували про своїх кримських друзів. На рахунках численних фірм, створених кримським рескомом і райкомами, з'явилися величезні грошові суми. Один тільки лідер кримських комуністів Л. Грач числився засновником чотирьох комерційних фірм, не кажучи вже про фірми дрібніших партійців. На ці гроші кримська номенклатура сподівалася скупити державну власність, виграти вибори і остаточно позбавити якого б то не було впливу місцевих демократів. Це дозволило б комуністам узяти у свої руки не лише законодавчу, але і виконавчу владу в особі «президента» автономії і створити свою, «комуністично-мафіозну республіку».
А очолював усю цю компанію Н. Багров — у минулому перший секретар рескому КПРС. До честі комуністичного лідера, він вів дуже тонку і далекоглядну політику, намагаючись зберегти довіру Президента України Л. Кравчука, який, у свою чергу, хотів утримати Крим, йдучи на компроміс з Н. Багровим. З іншого боку, саме Багров ініціював ескалацію сепаратизму, намагаючись стати повновладним керівником Криму.
 |
 |
| Микола Багров, Голова Верховної Ради Криму (1991–1994 рр.) http://www-ki-old.rada.crimea.ua/ |
Леонід Грач, перший секретар Кримського рескому КПУ (1991–2011 рр.) http://www.news24ua.com/ |
Таким чином на виборах «президента» автономії зійшлися у двобої інтереси двох мафій: партійно-номенклатурної комуністичної з одного боку, і кланово-кримінальної — з іншого.
Але навіть необмежені кошти комуністів не змогли здолати притрушені великодержавним російським шовінізмом демагогічні обіцянки, які роздавав виборцям Ю. Мєшков разом зі своєю командою з «Російського руху Криму» і виборчого блоку «Росія». До речі, навіть всупереч тому, що сам Ю. Мєшков був сильно скомпрометований тривалим і безуспішним перебуванням у владних структурах.
І хоча ніхто не вірив Ю. Мєшкову, коли він обіцяв, що вирішить проблеми кримчан за рахунок запровадження на півострові російського рубля, багато хто все ж сподівався на краще: «Так, я усвідомлюю, що Мєшков бреше. Ну а раптом?»... По суті, ці нездійсненні сподівання і забезпечили йому перемогу на виборах.
А ось центральна влада України чомусь ніяк не реагувала на протизаконні вибори «президента» Криму, хоча була зобов'язана заборонити їх, виходячи з Конституції України, де такої посада не передбачено. Замість офіційного Києва дав оцінку ситуації на півострові «Український цивільний конгрес Криму», кваліфікувавши плани виборів «президента» автономії як протизаконні, а також зажадавши від Верховної Ради і Президента України заборонити виборчий процес. Та влада відмовчувалася, напевно все ж сподіваючись на перемогу Н. Багрова.
Однак втручання керівництва України в те, що відбувалося на Кримському півострові, було необхідне. Тим паче, що сама передвиборча кампанія вже перетворилася на відверте з’ясовування стосунків кількох мафіозних кланів.
Зокрема, під час передвиборчого періоду загинули лідер «Національного руху кримських татар» Ю. Османов, голова «Союзу за підтримку Республіки Крим» Я. Апер, старший офіцер Чорноморського флоту В. Аваков, начальник прес-центру ЧФ капітан 1-го рангу А. Лабезніков, а також радник спікера кримського парламенту з питань економіки Е.Маметов. Стріляли в голову компартії Криму Л. Грача, трохи не забили арматурними дротами керівника «Російської общини» А. Лося, намагалися розправитися з депутатами В. Межаком, С. Шувайніковим і А. Кругловим. Самому Мєшкову напередодні виборів пробили голову, а згодом на нього було здійснено ще два напади.
* * *
 |
|
Святкування Дня військово-морського флоту Росії у Севастополі http://rus.azattyq.org/ |
Чорноморський флот, який активно сприяв сепаратистам, виконував обіцяне своїм командувачем адміралом Е. Балтіним. В зв'язку з цим виконання головних завдань відводилася 810-ї окремій бригаді морської піхоти, як основній ударній силі, здатній в складній політичній обстановці нейтралізувати дислоковані в Криму частини ЗС України.
З метою підготовки до такого варіанту розвитку подій з кінця 1993 року в підрозділах 810 обрмп була відновлена активна бойова підготовка, що включала практичні стрільби з усіх видів зброї, марш-кидки особового складу з повною бойовою викладкою, марші бойових машин і автомобільної техніки, тактичні навчання і командно-штабні тренування.
З жовтня 1993 року по січень 1994 року в 810 обрмп прибуло 430 призовники-вихідців з різних районів Російської Федерації. Завдяки цьому укомплектованість бригади була доведена до 95 % за штатом воєнного часу (вдвічі більша, ніж у 1991 році) винятково громадянами Росії. Крім того, бойові можливості 810 обрмп були істотно посилені додатковим розгортанням в районі її дислокації 11 танків Т-64 і 10 БМП-2 зі штатними екіпажами із складу 126-ї дивізії берегової оборони ЧФ.
Велика увага приділялася і морально-бойовим якостям командного складу бригади. Зокрема, наприкінці 1993 і початку 1994 років офіцерський склад 810 обрмп зазнав значних кадрових змін. На командних посадах з’явилися досвідчені вольові офіцери, спроможні виконати будь-який наказ. Деяким з них були достроково присвоєні чергові військові звання.
У січні 1994 року, напередодні виборів «президента» автономії, частини Чорноморського флоту приступили до безпосереднього опрацювання планів силового відторгнення Криму від України. Насамперед — міста Севастополь, яке Росія вважала своєю головною опорою на півострові.
Бойова підготовка 810-ї бригади морської піхоти ЧФ РФ
У рамках цих дій, напередодні виборів, 21 січня 1994 року начальник оперативного відділення штабу берегових військ ЧФ полковник Болєванцев разом з начальником штабу 810 обрмп провели рекогносцирування південного і північного боків Севастопольської бухти нібито з метою підготовки до «відбиття можливої агресії України проти головної військово-морської бази Чорноморського флоту у Севастополі».
В цей же період у підвищену бойову готовність були переведені і частини 126 дивізії берегової оборони ЧФ, які повинні були взяти під контроль решту території Криму.
А вже 24 січня морська піхота Чорноморського флоту почала займати ключові позиції в місті Севастополі. Зокрема, силами штурмового батальйону 810 обрмп був узятий під контроль район дислокації штабу ЧФ — головного керівного центру запланованих Росією силових акцій в Криму.
Але кульмінацією усіх цих заходів стали навчання загальнофлотського масштабу, що розпочалися 25 січня. Вони повинні були стати головним чинником тиску Росії на Україну, а саме: продемонструвати всю міць Чорноморського флоту, готового до відстоювання російських інтересів. У море вийшли кораблі, які є основною ударною силою флоту: великий протичовновий корабель «Азов», великі десантні кораблі «Ц. Куников» і «Д. Ольшанский», сторожовий корабель «Сдержанный», малий ракетний корабель «Мираж», ракетні катери № 109, 239, малий протичовновий корабель 043, тральщики «Зенитчик» і «Радист», корабель управління «Даурия», а також допоміжні судна ЧФ.
Наприкінці цих навчань, 28 січня 1994 року, два літаки Су-27 зі складу 43 окремого морського штурмового авіаполку ВПС ЧФ, при опрацюванні дій бойової підготовки в районі дислокації кораблів ВМС України, припустилися порушення нижньої межі висоти, демонстративно імітуючи заходження на бойовий курс для застосування бортової зброї.
* * *
|
| «Хочете газ - поверніть Крим Росії!» http://censor.net.ua/ |
30 січня 1994 року вибори «президента» Криму нарешті відбулися і закінчилися повною перемогою Юрія Мєшкова.
Відразу ж після їх завершення він поїхав до Києва на зустріч з керівництвом України. Загалом, в ході переговорів з економічних питань була досягнута певна згода. Зокрема, це стосувалося розподілу бюджетів, формування податкової і кредитово-банківської систем Криму, а також зниження податків. В той же час на спробу Ю. Мєшкова змінити статус Криму, встановивши конфедеративні або федеральні стосунки з Україною, була чітко висловлена позиція Києва про те, що Крим був і залишається територією України, і може бути в крайньому випадку автономією у її складі. Зрозуміло, з усіма подальшими з цього наслідками, у тому числі і верховенства законодавства України на півострові.
Звичайно, така позиція Києва не входила до планів Ю. Мєшкова, який вже бачив себе своєрідним «місцевим князьком» на підвладній йому території. Не співпадала вона і з поглядами його московських хазяїв, що будували плани використання «кримської незалежності» як першого кроку до повернення свого контролю над Україною.
Тому відразу ж після повернення з Києва Ю. Мєшков поспішив поскаржитися на Л.Кравчука командувачу ЧФ Е. Балтіну, небезпідставно сподіваючись на його допомогу у разі можливого конфлікту з Україною.
Зустріч пройшла під знаком взаємного розуміння і закінчилася цілком позитивно для сторін, які прийняли рішення про базування ЧФ як флоту Росії в Криму. У свою чергу, командування Чорноморського флоту зобов'язалося надавати усіляку підтримку діям Ю. Мєшкова з відторгнення півострова від України, як політичну, так і із застосуванням озброєної сили, якщо цього вимагатиме обстановка.
8 лютого 1994 року, окрилений результатами зустрічі з Е. Балтіним, Ю. Мєшков відбув до Москви, де він мав отримати інструктаж щодо своїх подальших дій тепер вже на посту «президента» Криму. При цьому Ю. Мєшков і не збирався погоджувати свій візит з президентом України, називаючи поїздку «робочою», за яку він ні перед ким не зобов'язаний звітувати.
Між тим, візит «президента» Криму до російської столиці мав украй прихований характер. За словами Ю. Мєшкова, деякі зустрічі в Москві носили «суто конфіденційний характер» і він вважав передчасним оголошення їх результатів. Хоча і без того було зрозуміло, що йшлося про підтримку Москвою сепаратистських настроїв на півострові. У тому числі і на найвищому рівні, що з гордістю підтвердив сам Ю. Мєшков, який був навіть дещо приголомшений дуже теплим московським прийомом. Підбиваючи підсумки переговорів, Ю. Мєшков узагальнив їх однією фразою: «Росія з нами».
Ейфорію, що охопила, Ю. Мєшкова, легко було зрозуміти. Обіцянки, які давалися Москвою обраному «президентові» в надії забезпечити свої інтереси в Криму, дійсно перевищували не лише усі можливі сподівання, але і виходили за рамки здорового глузду. Зокрема, за даними, наданим Ю. Мєшковим для преси, разом з прямою економічною допомогою в Криму передбачалося відкрити торговельно-економічні представництва Російської Федерації і її суб'єктів — Краснодара, Ставрополя і Ростова-на-Дону. У свою чергу, в Росії планувалося заснувати відповідні кримські представництва.
Крім того, для забезпечення російської експансії в Криму, була розроблена програма поступового запровадження російського рубля як паралельної валюти на півострові. У рамках цієї програми московські економісти мали намір витіснити українські купони з місцевого обігу, за рахунок чого прив'язати півострів до Росії і у фінансово-економічному відношенні. Рубль планувалося запустити в обіг в найкоротші терміни як повноцінний платіжний засіб. Передбачалося, що регулюватиметься цей процес республіканським Центральним банком Криму.
Розроблялася також програма взаємодії Криму з Росією в плані відродження рекреаційного господарства, зміцнення ділових структур, розвитку культури і медицини. Колишнє 4-е медичне управління відкривало в Криму свою філію.
У міністерстві палива і енергетики РФ вирішувалося питання про додаткові постачання газу і нафти до Криму, що повинно було різко ослабити його залежність від України. Разом з тим Росія обіцяла виділити необхідні сільськогосподарські продукти і зерно для весняної сівби, а також була готова будувати в Криму комплекси для переробки плодоовочевої продукції.
Росіяни обіцяли Ю. Мєшкову навіть будівництво моста через Керченську протоку, прокладання трубопроводів і ліній електропередач, які б з'єднували Крим і Росію в обхід України, а також оновлення морських і океанських портів.
В умовах економічної кризи в Росії усі ці плани були явно нездійсненні, проте такий стан справ абсолютно не хвилював Ю. Мєшкова. За словами «президента» Криму, не було такої галузі економіки, за якою була б відсутня домовленість про співпрацю з російською стороною.
В той же час вже тоді виникло питання: а чим же розплачуватиметься Крим за ці благодіяння?
Відповідь Ю. Мєшкова не була дуже складною і не вирізнялася особливою оригінальністю. На його думку, Крим користувався у Росії режимом найбільшого сприяння. А російські фахівці, що знають унікальність його незатребуваного потенціалу, абсолютно не боялися утриманських тенденцій і сподівалися на прибуток від вкладених інвестицій. «Президент» був готовий розплачуватися з Росією, виконуючи її замовлення на оборонних підприємствах, поставляючи фрукти, овочі і обслуговуючи оздоровниці.
Хоча вже тоді більшість з цих «засобів розрахунків з Росією» втратили значну частину своєї практичної цінності. Діяльність попереднього кримського керівництва, яке в основному займалося політичним протистоянням Києву, призвела до повного розвалу економіки півострова. Більшість підприємств зупинилися, а та продукція, яку все ще випускали деякі заводи і розорене сільське господарство, не витримувала ніякої конкуренції з закордонними виробами і продуктами, що заполонили ринок Російської Федерації. Крім того, провокування Росією політичної нестабільності в Криму вже вкотре зривало курортний сезон і не давало можливості стабілізувати місцеву економіку.
Важко припустити, що усього цього не усвідомлював Ю. Мєшков. Отже, його заяви про розрахунки з Росією економічними засобами були відвертою дезінформацією, спрямованою на заспокоєння громадської думки. Головне, на що розраховувала Москва за допомогу «президентові», був остаточний відрив Криму від України.
Враховуючи ці обставини, Кремль потурбувався і про створення певного оточення «президента», яке повинне було запобігти можливим «розборкам» з Ю. Мєшковим місцевих мафіозних структур після очікуваного провалу його економічної політики.
 |
| http://newsland.com/ |
Так, керівником адміністрації «президента» Криму був призначений колишній начальник особого відділу КДБ СРСР по 32 армійському корпусу (дислокувався в Криму) В. Гришанков; заступником глави адміністрації — підполковник військової контррозвідки В. Шкіряників; начальником канцелярії апарату «президента» — колишній начальник особого відділу КДБ СРСР в одній з дивізій Західної групи військ Е. Михайлов; а радником Ю. Мєшкова — колишній начальник особого відділу КДБ СРСР по Київському військовому округу О. Бойченко. Всього з 20 чоловік найближчого оточення Мєшкова практично усі були «фахівцями» з того ж відомства.
Не менш тенденційно був підібраний і склад нового уряду автономії, який, замість відправленого у відставку Самсонова, очолив директор «Центру інформаційних і соціальних технологій при уряді РФ» Е. Сабуров, який до цього очолював міністерство економіки Росії. Сам Ю. Мєшков пояснював цей вибір не професійними якостями Е. Сабурова (про рівень яких можна було судити, виходячи з показників російської економіки), а зовсім іншими причинами. За твердженням «президента» Криму, за Сабуровим стояла уся Росія, а його призначення прем'єром схвалене усіма офіційними особами Росії.
Спираючись на таке оточення, а також на підтримку з Москви, Ю. Мєшков вдався до практичних дій з відриву Криму від України і в області політичній. 11 лютого 1994 року він видає указ «Про опитування громадян Криму з приводу їх ставлення до України». По суті, це опитування повинне було стати завуальованою формою скасованого референдуму про незалежність Криму.
Далі буде
