Сьогодні настав той час, коли державі слід, врешті решт, звернути увагу на такий надзвичайно важливий державний інструмент, як розвідка. Він вельми актуальний у сьогоднішньому складному світі, а для України – особливо.
До розвідки в Україні досі зберігається радянський, чи як його ще називають «совковий» підхід — як до чогось супертаємного та загадкового, що часто дуже вигідно владі, тому інколи й спонукає її до використання розвідки не за призначенням, чи до неефективного застосування, коли оцінюють розвідорган з огляду на особисту відданість його керівника, а не за підсумками роботи, та ще й нерідко за принципом маятника, тобто від постійної критики, а по зміні керівництва вже до вихваляння, як найбільш ефективної структури, — хоча всі добре усвідомлюють, що розвідка за день–два не створюється.
|
|
…«Золоте правило» — жодне важливе державне рішення не повинно ухвалюватися без урахування достовірної, вчасної та якісної розвідувальної інформації українських спецслужб…
Слід пам’ятати «золоте правило», що жодне важливе державне рішення, чи то в політичній, чи в економічній, чи в військовій, чи в інших сферах, не повинно ухвалюватися без урахування достовірної, вчасної та якісної розвідувальної інформації українських спецслужб. Не іноземних, чи ще якихсь, а саме українських, подобається це кому-небудь, чи ні. Особливо, коли у нас в Україні триває війна, коли перед нашою державою щодня постають десятки загроз та викликів в умовах розв’язаної Росією «гібридної» війни.
І, звісно, слід дати відповідь на запитання: чи здатна наша розвідка ефективно протистояти цім викликам?
|
|
Доречно нагадати, що всі цивілізовані країни будують розвідку на чотирьох, так званих, реперних точках: це, по-перше, традиції у розвідці, по-друге, це — люди, тобто, підготовлений за фахом і політично незаангажований професійний особовий склад, по-третє, це — сучасна техніка розвідки і, по-четверте, — достатнє фінансування. Що маємо в Україні? За останні роки традиції в розвідці — дещо згублені, люди — ще залишаються, техніка є, але її слід оновлювати. Але все це залежить від відповідного фінансування, яке, нажаль, як завжди, здійснюється за залишковим принципом. Але ж, достатнє державне фінансування є необхідною складовою успішного функціонування розвідки.
Діяльність розвідувальних служб необхідно розглядати не як звичайний інструмент, що може бути тупим чи гострим, в залежності від того, хто ним оперує, а як комплексну систему інформаційного забезпечення національної безпеки і оборони, що складається зі споживачів інформації, в першу чергу — президента, прем'єр-міністра та інших, які ухвалюють в інтересах країни доленосні рішення. Та інших суб’єктів, які згідно з законом про розвідувальні органи не вважаються офіційними членами розвідувального співтовариства, але, своєю чергою, збирають і утримують інформацію у своїх відомствах.
|
|
Сьогодні в постмодерному глобалізованому світі, за часів «просунутих» інформаційних технологій, коли конфлікти переміщуються на так званий «рівень три К» — кібер, когнітивний та кінетичний — часто інформації надходить набагато більше, ніж можна її опрацювати і надати якісний кінцевий розвідувальний продукт. І тому перед розвідкою нині постають інші виклики, про що свідчить світовий досвід.
Сьогодні в Україні немає альтернативи ефективному координуючому органу з діяльності розвідувальних служб. Його потрібно терміново створити, але не у вигляді Об’єднаного комітету з питань розвідки, як дорадчого органу, а як органу, що повинен функціонувати на постійній професійній основі. І очільник якого, з чималим досвідом практичної та керівної роботи в розвідорганах, повинен стати директором національної розвідки, таким собі, як кажуть, адвокатом диявола президента з даного питання. Це дасть змогу ефективно контролювати діяльність самих розвідок, якісне виконання «Національної розвідувальної програми», а головне — не допускати кадрової «чехарди». І всі взаємозв'язки, стосунки та контакти у цій інформаційній системі «споживач — координатор — розвідоргани — інші залучені державні органи — доступ до спільних баз даних» повинні жорстко регулюватися в нормативно-правовому плані з тим, щоб були усунені всі перешкоди для її ефективного функціонування. Це — не моя особиста примха. Це — вимога сьогодення і історичний досвід багатьох країн, включно і з нашим, написаним кров'ю.
|
|
Мій особистий досвід свідчить, що ніхто, ані Захід, ані Схід, ще раз повторюю, ніхто, крім нас, не зацікавлений, щоб в Україні була сучасна і надійна розвідка. І це — зрозуміло. Якщо ми матимемо сильну розвідку, то нами буде важко маніпулювати. Є таке «золоте правило», воно ще більш важливе в геополітиці, особливо сьогодні, коли події розвиваються надзвичайно динамічно і стрімко, коли протагоністи, які ще вчора обмінювалися погрозами, сьогодні можуть спокійно сісти за один стіл переговорів, коли гравці вищої геополітичної ліги, члени «ядерного клубу» грають за одними правилами, інші — за іншими, а інколи і взагалі без правил, що підтверджується колізіями навколо Будапештського меморандуму, — тому довіряй, перевіряй і тримай порох сухий в порохівниці. І в цьому нічого дивного чи чогось несподіваного. Це, як мовиться, класика жанру.
|
|
Як бачимо, роботи в цьому напрямі дуже і дуже багато, але її слід виконати, бо без ефективного розвідувального співтовариства вижити, перемогти і стати самодостатньою державою в цьому складному і подекуди непрогнозованому світі практично неможливо.
Тому знову повертаюсь до основ побудови розвідки: традиції — люди — сучасна техніка — достатнє фінансування. Сподіваюсь, що держава нарешті зрозуміє, що у тому числі без сучасної, сильної і надійної розвідки не буде й міцної держави.
