Для воєнних розвідників нашої країні 5 листопада — особливий день. У далекому 1918-му в цей день наказом Реввійськради був запроваджений штат Польового штабу РВРР, який передбачав створення органу керівництва воєнною розвідкою — Реєстраційного управління. Безумовно, в нинішніх суверенних державах на пострадянському просторі у більшості структур воєнної розвідки — свої професійні свята. Хоча це не може перешкодити всім воєнним розвідникам пам'ятати про першоджерела і відзначати таку важливу дату в історії.
Краще за всіх про військову розвідку може розповісти той, хто пройшов в ній всі посади, побував у гущі найгарячіших подій і має моральне право давати їм оцінку. Наш співрозмовник — генерал-лейтенант Віктор Іванович Гвоздь, начальник Головного управління розвідки МО України у 2008–2010 рр.
Довідка «2000»
Гвоздь Віктор Іванович — генерал-лейтенант, заслужений юрист України.
Кар'єра:
- 1981–1993 рр. — Служба на командних і штабних посадах в частинах і підрозділах розвідки СРСР і України.
- 1993–1995 рр. — Участь у миротворчих операціях ООН на території колишньої Югославії.
- 1996–1999 рр. — Аташе з питань оборони при Посольстві України в Хорватії та Боснії і Герцеговині (за сумісництвом).
- 1999–2000 рр. — Заступник начальника Військово-дипломатичного управління МО України.
- 2000–2003 рр. — Представник МО України в ППУ при ООН, член делегації України в Радбезі ООН.
- 2003–2005 рр. — На керівних посадах в СБУ та Службі зовнішньої розвідки України.
- 2005–2008 рр. — На держслужбі: заввідділом програм Головної служби безпекової та оборонної політики Секретаріату Президента України.
- 2008–2010 рр. — Начальник Головного управління розвідки МО України.
— Відомо, що колишніх розвідників не буває. Чи не тому об'єднують їх ветеранські, інші громадські організації, що продовжують впливати на події як у країні, так і навколо неї?
— Справжній розвідник — державник у повному розумінні цього слова, незалежно від того, перебуває він на посаді чи ні. Як би пишномовно це не звучало, але його обов'язок — служити своєму народу не за нагороди або похвалу. Адже робота у розвідці — це спосіб життя. Однак не будь-кого, хто прослужив в її органах, сприймає розвідспільнота. За роки незалежної України, скажу чесно, чимало людей випадкових пройшло через Головне управління розвідки МО України. І деякі з них в інтернеті, як правило, під чужими ніками, щосили розмірковують про розвідку...
А щодо ветеранських організацій, то, на мій погляд, їх роль переоцінити важко. Їх діяльність повинна бути спрямована насамперед на надання допомоги тим з розвідників, хто відійшов від активної діяльності, сприяючи соціальній адаптації звільнених зі служби, створюючи можливість комунікації в звичному колі спілкування. Кращі з ветеранів повинні виховувати зміну. До того ж на пострадянському просторі ветерани-розвідники можуть бути хорошими неофіційними «комунікаторами» задля вирішення багатьох конфліктних ситуацій.
— Вам було легко звикнути до життя по-новому? Чи вдається залишатися у лавах розвідників у ветеранській якості?
— Буду відвертим: гірко, коли тобі, людині, яка все життя присвятила службі Батьківщині, раптом не дають можливості реалізувати себе на держслужбі тільки тому, що в державі змінилася політична кон'юнктура і під неї розпочинають «зачищати» в першу чергу професіоналів, призначаючи на їхнє місце «своїх». Багато друзі-товаришів, які залишилися на службі, уникають спілкування, побоюючись бути скомпрометованим в очах можновладців. І ось твоя телефонна книжка «худне», і список тих, з ким пішов би в розвідку, коригується.
Але я давно дотримуюся принципу: «У мене немає друзів, немає ворогів — є тільки учителі». Серед них, до слова, і видавець, головний редактор тижневика «2000» Сергій Олександрович Кичигін.
Ще коли він був у нас викладачем китайської мови, він вже тоді вирізнявся нестандартним мисленням, а якщо брати до уваги те, що в ті роки практично ніхто не ставив під сумнів міць і майбутнє СРСР, то можна сказати, на багато речей у нього вже тоді були свої «опортуністичні погляди».
Цікаво й те, що в той час, коли я був на посаді начальника воєнної розвідки, він ніколи не намагався організувати інтерв'ю зі мною, а зробив це лише через кілька років, коли на багато подій можна подивитися ніби з боку і вже можна дещо розповісти. Тому дійсно було у кого вчитися.
Особливо складно колишнім керівникам високого рангу. З одного боку, начебто гідна за українськими мірками пенсія, знайди собі заняття до душі, виховуй онуків. Але не можна спокійно спостерігати за тим, що відбувається навколо нас. Адже в цій країні жити нашим дітям і онукам!
— Напевно у вашій службі було чимало цікавих випадків, пов'язаних із небезпекою. Можете розповісти про них?
 |
| Місія на Балканах |
— Про дещо вже можна. Наприклад, про подію в 1995 р. на Балканах. Навесні ситуація в районі Сербської Країни ставала все більш напруженою. Хорвати готувалися до проведення операції «Олуя», останнього удару по сербським паравійськовим формуванням, щоб взяти під повний контроль територію Сербської Країни. У цей час у тилу у сербів, в районі населеного пункту Біхач (це вже територія Боснії ) помітно активізувався 5- й армійський корпус (АК) мусульман під командуванням генерала Дудаковіча. Там був блокований миротворчий батальйон із Бангладеш. Жоден конвой з продуктами із Загреба не міг до нього пробитися. Серби побоювалися, що миротворчий конвой нелегально перекине мусульманам зброю.
Ситуація була критичною. І тоді начальник тилу сил ООН в колишній Югославії, французький полковник, запросив мене до себе (я керував інформаційно-аналітичним відділом штабу тилу АНПРОФОР — так скорочено називалися сили ООН у цій країні. — Ред.) І повідомив, що оскільки зона відповідальності українського миротворчого батальйону якраз на маршруті конвою, саме я повинен очолити керівництво конвоєм. Він також попередив, що неофіційно в конвої будуть два полковники — представники розвідслужб Великобританії та Данії, яким належить провести рекогносцировку в Біхачі для можливої реконфігурації сил ООН в цьому районі. Довелося погодитися, але з однією умовою: всі, незважаючи на звання і посади, будуть виконувати мої команди. Керівництво АНПРОФОР погодилося. Після цього налагодив взаємодію з розвідкою українського 60-го окремого спецбатальйону і військовою поліцією сектора. Благо сектором тоді керував український генерал Сергій Мокринець.
Наступного ранку конвой з 20 величезних фур, в основному з продуктами, рушив в дорогу. Як і передбачалося, на першому ж «чек-поінті» серби нас зупинили. Здивувалися, що на чолі конвою — українець. Серб, від якого тхнуло ракією, приставив до автомобільного скла на рівні моєї каски автомат і прочитав мені лекцію про православне братерство і єдність, звинувачуючи нас усіх у смертних гріхах.
Заспокоївшись, він з товаришами зажадав перевірити всі двадцять машин. Для цього з кожної потрібно було знімати контейнери для розкриття. І коли данський полковник кинувся пояснювати, що таким чином порушується процедура ООН, вже йому довелося військовою мовою нагадати, що він — тільки пасажир і рішення тут приймаю я. Словом, перевірка затягнулася.
Увечері надійшла команда із Загреба зупинити конвой до ранку. Але мої розвідники доповіли, що серби так чинять навмисне, і вранці вони, боячись, що вночі в конвой щось підкинуть, перевірку розпочнуть заново. Зі штабу ж АНПРОФОР мені заявили, що якщо я поведу конвой вночі, то це — під мою повну відповідальність. До ранку, завдяки вмілим та злагодженим діям українських воєнних розвідників та учасникам конвою, ми без втрат прибули в розташування бангладеського батальйону. Щоправда, і без курйозів не обійшлося. Конвой зустрічали не тільки миротворці, а й представники 5-го АК мусульман. Один з них на радощах хотів відсалютувати з автомата, але, посилаючи чергу знизу догори, прошив свою ногу, а заодно і машину полковників-розвідників. Благо, черга пробила тільки капот, а не кабіну.
Через день, замість 6 ранку за планом, незважаючи на бурчання цих же полковників, о 3 годині ночі я повів конвой назад. Причому українські розвідники блокували найнебезпечніші місця на маршруті. Потім у Загребі начальство зізналося, що майже не вірило в успіх цього конвою. Але я їм не став розповідати, що це квіточки порівняно з тим, як ми регулярно у 80-х роках виходили на монголо-китайський кордон на бойове чергування від Валу Чингісхана до Ерлянського виступу в зоні відповідальності 2-ї танкової дивізії в Монголії.
— Що б ви порадили молоді, яка прийшла на службу в розвідорган? Адже її психологія явно відрізняється від тієї, яка була у вас і ваших однолітків в роки вашої молодості...
— Перш за все пам'ятати, що робота в розвідці — не кадри з фільмів про Джеймса Бонда, а виснажлива, відповідальна і небезпечна праця. Бо це єдина державна структура, що знаходиться на лінії вогню і в мирний час. Занурившись в роботу, молодь незабаром це відчуває. І тоді кожен з новачків оцінює і себе, і свої можливості. І мислити починає по-іншому.
— Тоді поставимо питання конкретно, з урахуванням реалій нашого життя. Чи потрапить у розвідку молода людина, якщо її батьки не мають потрібних знайомств?
|
| З легендарним розвідником Євгеном Березняком — майором Вихорем і його дружиною / / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ВІКТОРА ГВОЗДЯ |
— Шанси потрапити у розвідку у юнака є. Особливо якщо він цього хоче. Але я переконаний: кар'єра в розвідці повинна розпочинатися у військах, з низів. Там розвідник формується як особистість, в розвідгрупі, в розрахунку радіоелектронної розвідки, при виконанні обов'язків перекладача, офіцера інформаційного підрозділу. І це ще не завжди гарантія, що ти можеш стати справжнім розвідником.
Будучи керівником ГУР МО, я видав найжорстокішу вказівку: у нашу академію добирати кандидатів тільки з військ, враховуючи їх здібності і заслуги, а не блат. Не всі мене зрозуміли, навіть ті, хто знаходився при великих чинах і на високих посадах. Пам'ятаю, через це у мене була серйозна розмова з одним із заступників міністрів оборони. Нам так і «не вдалося знайти спільного розуміння ситуації»...
— Давайте про вашу нинішню діяльність. Які, на ваш погляд, перспективи українського ринку інформаційно-аналітичних послуг і неурядових дослідницьких центрів?
— У нас цей ринок у зародковому стані. Не можна сказати, що таких центрів в Україні немає. Але їх роль у прийнятті державних рішень досить скромна. Це пов'язано виключно з українською специфікою. З одного боку, керівництво держави вважає, що «придворних» аналітичних структур досить, всі інші — це так, для фону, як accessories для заможних громадян. А у випадку виникнення форс-мажорних обставин знайдуться кошти, щоб запросити think tank з-за кордону, під конкретне завдання.
У США і Росії все по-іншому. Державні структури та think tanks тісно співпрацюють, більш за те, отримують істотну підтримку. Тому що це дуже потужний інструмент як в інформаційних кампаніях, так і в інформаційних протистояннях.
— Як вважаєте, що необхідно зробити, щоб стати в один ряд з такими брендами, як корпорація «Ренд»?
— Є такий анекдот. В англійця поцікавилися: «У чому секрет краси вашого газону? Ми, мовляв, як не намагаємося — нічого не виходить». Англієць у відповідь: «Як довго ви косили газон?» «Років зо п'ять». «От якщо будете косити років зо двісті, як ми, то і досягнете нашого результату».
Звичайно, для бренду потрібен час, кадри, фінанси, розуміння суспільством необхідності таких структур. Не обійтися і без одержимих керівників. «Ренд» — відмінний приклад для наслідування, особливо для нас, бо його створили в 1946 р. колишні військові.
— Чи зацікавлена держава в незалежному і якісному інформаційно-аналітичному забезпеченні діяльності органів влади?
— Поки що пропозицій від держорганів про співпрацю не надходило. Але ми знаємо, що наші матеріали декого цікавлять, їх вивчають (ми відстежуємо за кількістю відвідувань нашого сайту). Деяким структурам вони стали в нагоді в їхній роботі. Тобто, наші зусилля не даремні.
Але ми працюємо менше року. З досвіду діяльності таких центрів у США, Європі, Росії — розкрутка триває не менше двох років, а то і більше. Якщо не станеться нічого незвичайного, ми зможемо, як кажуть, сказати своє слово. Наша держава будується з великими труднощами, і ніхто нам не збирається у цьому будівництві допомагати за просто так. Тому політикам, засукавши рукави, потрібно зайнятися мобілізацією суспільства, подбати про справедливі і рівні умови для всіх громадян України, змусити всіх поважати закони. Тільки так ми зможемо врятувати нашу країну і забезпечити їй гідне місце у світі.
Додам, що держава наша або ще не доросла до тісної співпраці з think tanks, або якість незалежного аналітичного продукту не задовольняє її запити.
— Що підштовхнуло вас до створення «Борисфена»? Невже в Україні ще не всі ніші подібної діяльності зайняті?
— За 20 років незалежності цією кадровою катастрофою стало те, що за кожної зміни влади сотні професіоналів викидаються на вулицю, а на їх місце призначаються «надійні хлопці». Мені «пощастило» двічі випробувати на собі такі «чистки». Вперше — у 2004 р. Щоправда, Ющенко незабаром повернув у президентський секретаріат фахівців середньої ланки, на плечах яких тримається вся робота. Однак коли до влади прийшов новий президент, повторилася стара історія. Багатьом, в тому числі і мені обіцяли, що без роботи не залишимося, але...
Ось на такій хвилі і прийшло рішення про створення аналітичного центру, бо його принципи і зміст роботи мало чим відрізняються від того, чим мені доводилося займатися все життя: збір та обробка інформації, підготовка аналітичного продукту. Різниця в тому, що сьогодні ми користуємося тільки відкритими джерелами. А там, як відомо, до 90 % потрібної інформації. Лише б вдалося її витягти. Аби знання і досвід дозволили відокремити зерно від полови. У нашому центрі аналітичним потенціалом стали колишні розвідники, дипломати, військові журналісти, які не зрадили свого покликання.
— Наведіть приклади, коли «Борисфену» вдавалося завчасно спрогнозувати резонансні події?
— Думаю, достатня кількість матеріалів, присвячених майбутньому Асоціації з ЄС, аналітика, різна інформація, участь членів «Борисфена» у міжнародних конференціях свою корисну справу зробили. Адже ще дев'ять місяців тому наше суспільство стояло на роздоріжжі: МС чи ЄС?
На початку року ми прогнозували саме такий розвиток ситуації навколо Ірану, яке і спостерігаємо. Хоча багато хто очікував повітряних ударів з хвилини на хвилину.
— Чи не було спокуси створити приватну воєнну аналітичну компанію на кшталт американського Stratfor і надавати інформаційно-аналітичні послуги в різних гарячих і холодних точках світу?
— Спокуси такої не було. Вистачить Stratfor і йому подібних.
— Чи можна швидко і надійно позбутися деструктивного панування інших країн в інформпросторі України?
— Для цього необхідна консолідація суспільства навколо національної ідеї, суть якої в зміцненні і розвитку України як потужної регіональної держави, спроможної впевнено відстоювати власні інтереси і забезпечувати свою безпеку. Це, своєю чергою, вимагає безумовного дотримання базових принципів державності, зокрема, збереження єдності національної самоідентифікації та непорушності наших кордонів, недопущення федералізації країни і спроб надати статус державної іншим мовам, заборона подвійного громадянства, а також запобігання втрати українських духовних і культурних цінностей під впливом зовнішніх сил. Життєво важливо організувати активну наступальну інформкампанію з відстоювання власних інтересів і протидії зовнішньому інформаційному впливу.
— Чи важко в Україні вивести народ на вулиці, правильно «граючи на клавішах» засобів масової комунікації, насамперед у соцмережах?
— Думаю, на сьогоднішній день в наших умовах соцмережам можна відвести допоміжну роль. Потрібен більш серйозний подразник, щоб наш народ зміг вийти на вулиці. У першу чергу більшу небезпеку становить накопичена в суспільстві критична маса негативних явищ, викликаних зневірою громадян у справедливе вирішення конфліктів, свавіллям влади на місцях, корумпованістю судів, складною економічною ситуацією. Класичний приклад — реакція населення на міліцейські безчинства у Врадіївці. І якщо наше життя не буде змінюватися в кращий бік, незабаром дуже легко можна буде спровокувати серйозний конфлікт. Природно, треба враховувати і зовнішній фактор.
— У контексті реалій євроінтеграції чи не боїться втратити російський ринок український приватний бізнес, орієнтований переважно на Росію?
— Може, на першому етапі і втратить. Але це хороший подразник для переходу від сировинного примітивного виробництва до високотехнологічного. Адже ці виклики стоять не тільки перед Україною, але й перед Росією. Тому відкриття ринку Євросоюзу змусить нас якомога швидше прокинутися від летаргічного сну і зрозуміти, що в часи глобалізації і браку ресурсів потрібно спробувати якнайшвидше стати в стрій тих, хто це усвідомив, і використовувати свій величезний потенціал. Але знову повертаюся до того, що у влади має бути національна еліта (ті, хто жертвує собою в інтересах народу, а не ті, хто потрапив у владу з однією метою — збагатитися). Тому, як казав Тарас Шевченко, подивимося, чи дочекається Україна свого Вашингтона «з новим і праведним законом». Хоча процес рухається. І, на жаль, згодом на нас чекають величезні випробування. І вони дадуть відповідь, чи гідні ми бути вільною і незалежною державою, бути господарем у своєму домі, чи знову повернемося у рабсько-холуйський стан.
— Те, що зараз відбувається у ЗС України, в цілому визначається як «реформа армії». Але деякі політики та експерти у своїх виступах згадували про «військові реформи». Це помилка, чи є підстави стверджувати, що в країні стартує реформа всього силового блоку ?
— У цих політичних умовах не може бути й мови про жодну військову реформу. А реформа армії, незважаючи на те, що її намагаються провести, не має жодної перспективи. І причини банальні. Перше — нинішня фінансово-економічна ситуація не сприяє цьому, друге — не та команда, якій це до снаги. Лише постановка питання про скорочення ЗС України до 72 тис. осіб у складі бойових частин і 50 тис. — у структурах забезпечення є, м'яко кажучи, некомпетентною.
Щоб об'єктивно оцінити, наскільки сьогоднішня і завтрашня (після скорочення) чисельність ЗС відповідає завданням забезпечення надійної обороноздатності, необхідно порівняти її з чисельністю армій європейських країн, які також взяли оборонну доктрину і дотримуються позаблокового і нейтрального статусу. Швейцарія, маючи населення 7,7 млн. чоловік зберігає загальний військовий обов'язок і має армію постійної чисельності 22 тис. військовослужбовців, з них — 9 тис. кадрових офіцерів. Австрія з населенням 8,4 млн. — 41 тис. військовослужбовців і 19 тис. офіцерів. Фінляндія з населенням 5,5 млн. чоловік має 16,800 тис. військовослужбовців, з них 8,5 тис. кадрових офіцерів.
Тому, якщо армія цій державі не потрібна, її простіше ліквідувати. І взагалі, може, і держави не треба. Навіщо? Нам століттями вселяли, що ми недержавотворча нація. Нехай Росія чи Польща, чи НАТО нас захищають. Нам постійно нав'язують, особливо прикуплені так звані українські еліти, у яких головний бог — долар, що треба лягти під того або іншого. Але вони помиляються, в українському суспільстві є сили, які спроможні вирішити не тільки ці питання, а й інші. Потрібно тільки час і їх консолідація.
— Чи можлива в Україні реалізація сценаріїв, що нагадували б «революції» в Лівії чи Сирії?
— Якщо не вдасться консолідувати суспільство навколо загальнонаціональної ідеї, якщо не буде знайдений консенсус по обидва боки Дніпра, якщо не зуміємо змінити економічну ситуацію в кращий бік, і найголовніше — якщо не вдасться інтегруватися до загальноєвропейського цивілізаційного простору, то на нас чекають смутні часи з усіма наслідками, що витікають.
— На чому ґрунтуються страшилки про румунську, турецьку, кримсько-татарську та т. п. загрози?
— Страшилки не страшилки, але проблеми існують. Один лише приклад: в 1945 р. сербського і албанського населення Косово в колишній Югославії було 50 на 50. Наприкінці 80-х — десь 15 на 85 у відсотковому співвідношенні. І у підсумку, незважаючи на те, що Косово — колиска сербського православ'я, де ця територія? Тому вже сьогодні треба все прораховувати і, виходячи з цього, будувати свою політику. І це тільки один з викликів, що стоять перед Україною на міжнародній арені. Зараз модно вживати вираз «м'яка сила». Але це дуже небезпечна і підступна зброя.
— Після виходу у запас ви швидко зуміли знайти застосування своєму досвіду та знанням?
— Те, «що впав» на мене вільний час, змусило по-іншому подивитися на життя, переглянути багато підходів. Потихеньку звик до свободи, усвідомивши, як багато вона вартує. До року поправляв здоров'я. Зайнявся непростою, але улюбленою справою. Навколо мене знову зібралися однодумці. Є бажання розкрутити аналітичний центр, що нелегко, але цікаво. Навчився тішитися маленьким успіхам. Звичайно, втомлююся. Іноді хочеться все кинути. Але, як сказав один мій соратник, кидати можна тоді, коли люди від тебе почнуть іти. А вони не йдуть. Все нові пристають до нашого берега. А з розвідгрупою треба йти до кінця.
Тетяна САВЧЕНКО
Дана стаття вийшла у випуску № 44 (675) 1–7 листопада 2013
