Юрій Радковець
З початком неоголошеної збройної агресії Росії проти України в лютому 2014 року, одним із основних і послідовних союзників нашої країни стала Федеративна Республіка Німеччина. Так, керівництво ФРН жорстко засудило дії режиму В. Путіна проти України, категорично і однозначно відмовилося визнавати російську анексію українського Криму, а також зайняло активну позицію в рамках роботи «нормандської групи» з врегулювання конфлікту на Донбасі.
У плані практичної реалізації такої політики ФРН разом зі США стали ініціаторами запровадження і послідовного нарощування політико-економічних санкцій проти Російської Федерації як з «кримського питання», так і з приводу вторгнення Росії у східні області України. Одночасно Берлін розпочав масштабну кампанію з всебічної допомоги Україні, включно з політичної, економічної і фінансової підтримки нашої країни, а також із надання окремих видів військового майна і спорядження.
Фактично, саме дії ФРН стали ключовим чинником, що не допустив подальшого розширення масштабів військової агресії Росії проти України та об'єднав зусилля Європейського Союзу для протидії експансії Кремля в європейському напрямі.
Все це обумовлювалося небезпідставною стурбованістю Берліна фактичним руйнуванням усієї системи колективної безпеки в Європі, та і у світі, внаслідок безпрецедентної агресії Росії проти України. Практично проти України була розпочата і зараз ведеться Росією повноцінна війна — «гібридна» за формою та «асиметрична» за змістом. Остання обставина сприймається у ФРН як пряма загроза об'єднаній Європі (ЄС) в цілому і Німеччині зокрема, у контексті намагань Москви переглянути політичний устрій і встановлені кордони на Європейському континенті. У зв'язку з цим, тепер без перебільшення можна стверджувати, що основні сподівання Берліна на збереження миру в Європі і були пов’язані з Україною як історичним партнером Німеччини.
Так, Німеччина і німецький світ завжди відігравали особливу роль в історії України. Зокрема, у ранньому середньовіччі саме нормандські/скандинавські (а по суті — німецькі) князі сприяли виникненню Київської Русі як єдиної централізованої держави. При цьому Київська Русь посідала одне з провідних місць у тодішньому цивілізованому світі, а також реально врятувала Європу від нашестя монголо-татарської Золотої орди, що породила нинішню Росію.
Згодом, вже за нової і новітньої історії, Україна стала для Німеччини своєрідною противагою Росії у Східній Європі і, окрім того, стримуючим чинником експансії Москви на Західному (Європейському) напрямі. Це питання тоді було і залишається тепер винятково актуальним для Берліна в умовах перманентного протистояння Німеччини з Росією на усіх етапах історичного розвитку двох країн, а також їх взаємовідносин.
Важливим чинником стали і економічні інтереси Німеччини в Україні, в основному в сільському господарстві і тваринництві в південноукраїнських областях, а також у важкій промисловості — на сході українських земель. Так, у 18-19 сторіччях німецькі колоністи активно облаштовувалися в українському Причорномор'ї, а німецькі капітали активно інвестувалися в розвиток вуглевидобування і металургії на Донбасі, у Запоріжжі та Катеринославі (Дніпропетровську).
У рамках реалізації згаданих вище цілей, що у повній мірі відповідали інтересам відродження України як незалежної і суверенної держави, Німеччина власними силами та за допомогою своїх союзників (передусім Австро-Угорщини) проводила послідовний курс на підтримку і реалізацію української національної ідеї.
По суті, саме в південно-східній частині тодішньої Австро-Угорщини, так званої Галіції, і було збережено основну культурно-історичну спадщину України. Окрім того, Німеччина і Австро-Угорщина надавали підтримку національно-визвольним рухам в Україні, зокрема «Союзу звільнення України». Окрему підтримку діставали і українські церковні конфесії західної орієнтації — передусім Українська греко-католицька і Українська автокефальна церкви.
Особливого значення в німецьких планах надавалось Україні напередодні і під час Першої світової війни, що виникла внаслідок загальноєвропейської та світової кризи і мала глобальні наслідки для Німеччини та її союзників — Австро-Угорщини, Болгарії та Туреччини.
Виходячи з особливостей тогочасних обставин, вже в листопаді 1914 року Німеччина і Австро-Угорщина взяли чіткий курс на створення незалежної України, як однієї з головних політичних цілей у війні проти Російської імперії.
Ці плани реалізовувалися Генеральним штабом німецької армії як з використанням національних сил України, так і антимонархічних рухів в Росії — в першу чергу комуністів (більшовиків), ситуаційно солідарних з усіма супротивниками царського режиму в країні. При цьому керівництво Німеччини спиралося на власні політичні сили, що виступали за незалежність усіх «неросійських сил» Російської імперії.
Так, підтримка більшовиків Німеччиною на фоні різкого загострення загальнополітичних і економічних проблем в Росії сприяли падінню царського режиму і наступній більшовицькій революції в Російській імперії у жовтні (листопаді) 1917 року. Внаслідок цього розпалася царська Росія і на її території виник ряд незалежних держав. Основною з них стала Українська Народна Республіка (УНР) — нова незалежна держава на чолі з Центральною Радою (головним законодавчим органом) України і її головою М. Грушевським — фактично першим Президентом України.
Разом з тим, незважаючи на задекларовані демократичний курс і право націй на самовизначення, новий більшовицький режим, відразу ж після захоплення влади в Росії, переорієнтувався на ідеї російського імперіалізму і шовінізму. Так, вже у січні 1918 року більшовицький уряд Росії на чолі з В. Леніним оголосив війну УНР, прагнучи відновити російський контроль над Україною. Незважаючи на ідеологічні розбіжності, більшовицькі неоімперські цілі підтримали російські шовіністи і монархісти, частина з яких перейшла на бік партії більшовиків В. Леніна. Це дало змогу більшовикам сформувати військо для вторгнення в Україну під проводом колишнього капітана царської армії М. Муравйова
Довідка: О. Керенським возведений у підполковники; у 1907 році долучився до лівоесерівської терористської групи Б. Савінкова; у 1917 році перейшов на бік більшовиків і дістав призначення на посаду головнокомандувача Петроградським військовим округом; згодом — командувач групи військ на Київському напрямі і командувач Східним фронтом /на початку 1918 р./; 11 липня 1918 року розстріляний більшовиками за особистим розпорядженням В. Леніна і Л. Троцького як зрадник і ворог народу.
і за партійного (більшовицького) контролю з боку колишнього царського підпоручика В. Антонова-Овсєєнка
Довідка: у 1910 році примкнув до меншовиків; у 1917 році перейшов на бік більшовиків; брав активну участь у встановленні радянської влади практично на всій території України, у формуванні збройних сил УРСР, військових діях проти армії Директорії, у ліквідації Григор’євського заколоту /Херсонська губернія, травень 1919 р./; брав участь в придушенні Тамбовського повстання /1920 р./; згодом — на дипломатичній службі у Чехословаччині, Литві, Польщі і Іспанії; 10 лютого 1938 року розстріляний як шпигун і ворог народу).
На біду Україні, у цій ситуації недалекоглядна політика керівництва Української Народної Республіки яке, по суті, розпустило Українську армію, сподіваючись на дружбу з Росією, позбавила УНР реальних можливостей протидіяти військовій агресії більшовицького уряду Москви. При цьому, окрім прямого військового вторгнення в Україну, Росія активно застосовувала і так звані методи «гібридних війн» як у рамках організації масової підтримки проросійських сил та їх підривної роботи на українській території, так і в плані розхитування основ молодої української влади.
У зв’язку з відсутністю в УНР достатніх сил для протидії більшовикам, а фактично — військам регулярної російської армії, що використовувалися новою владою Росії у своїх цілях, їм вдалося окупувати велику частину України вже до лютого 1918 року.
Однак цього разу Німеччина не дозволила Москві реалізувати її плани. На початку лютого 1918 року, під загрозою німецького вторгнення та подальшого неминучого краху більшовицького режиму, В. Ленін був змушений погодитися на підписання так званого Брест-Литовського договору з Німеччиною та її союзниками. Документ, підписаний за участю представників Центральної Ради України, передбачав визнання УНР Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією і Росією, виведення російських військ з української території, а також надання Берліном і Віднем військової допомоги Україні.
За цим договором на українській території було розміщено німецько-австрійський військовий контингент чисельністю до 450 тис. осіб. Це дало змогу звільнити Україну від російсько-більшовицьких військ, стабілізувати в ній обстановку, а також забезпечити охорону її кордонів.
В подальшому німецька адміністрація сприяла зміцненню державності України шляхом трансформації досить аморфної, без сильних лідерів і конкретних національних цілей, УНР у так званий Гетьманат на чолі з П. Скоропадським. Незважаючи на наявні проблеми, саме це керівництво стало першою, по-справжньому незалежною владою України, з усіма законодавчими і виконавчими органами і функціями.
На лихо для України, в цей час революційні процеси охопили і саму Німеччину, що призвело до її поразки у Першій світовій війні і капітуляції перед країнами Антанти. 4 листопада 1918 року німецькі моряки захопили місто Кіль і розташовані у тамтешньому порту військові кораблі. Наступної доби повсталі робітники, матроси і солдати тилових гарнізонів, що приєдналися до них, захопили Любек, Гамбург, Бремен та деякі інші міста Німеччини. Розпочалася революція і 9 листопада 1918 року монархію в країні було повалено.
У цій ситуації нове керівництво Німеччини розпочало переговори із західними супротивниками про перемир'я. Договір було укладено 11 листопада 1918 року, за яким передбачалося повне роззброєння Німеччини, а також виведення німецьких військ з усіх зовнішніх територій, включно і з України. При цьому, виходячи із власних інтересів, Франція та деякі інші західні країни відмовилися визнати незалежність України і фактично виступили на боці Москви.
В умовах постреволюційної нестабільності усе це призвело до виникнення хаосу в Україні і, як наслідок — до падіння Гетьманату, на місце якого прийшла так звана Директорія на чолі з некомпетентними особами, анархістами і авантюристами. Усім цим негайно скористалася Росія, яка вже в січні 1919 року розпочала нову інтервенцію в Україну.
У лютому 1919 року Київ вдруге захопили більшовики, після чого в Україні розпочалася широкомасштабна громадянська війна. У підсумку — Україна втратила свою державність, підпавши на довгі 70 років під контроль Росії у складі СРСР.
При цьому, внаслідок збройного протистояння на території України, а згодом і більшовицьких репресій, а також насильницької колективізації і Голодомору (1932-1933 рр.), організованого Москвою, загинуло понад десять (за іншими джерелами — дванадцять-п’ятнадцять!) мільйонів українців.
Єдиною державою, що засудила Голодомор, була, як не дивно, націонал-соціалістична Німеччина. Про нього у своїх розмовах не раз згадували її лідери, що викликало рішучі протести офіційної Москви. Так, у 1935 році на з'їзді Націонал-соціалістичної робочої партії Німеччини міністр освіти і пропаганди Й. Геббельс виголосив знамениту промову «Комунізм без маски». Ознайомившись з нею (до речі, вона є в Інтернеті), кожен може сам переконатися, що вже тоді Німеччина визнавала страшний злочин більшовицького режиму по відношенню до українського народу.
23 серпня 1939 року у Москві був підписаний пакт про ненапад між СРСР і Німеччиною («Пакт Молотова-Ріббентропа»). До нього додавався секретний протокол про розподіл радянської і німецької сфер впливу в Східній Європі. Згідно з цим протоколом, до сфери впливу СРСР передавалися: західноукраїнські землі зі складу Польщі і землі, населені українцями в Південній Бессарабії. Перехід до сфери інтересів СРСР Північної Буковини визначався таємним протоколом до нового радянсько-німецького «Договору про дружбу і державний кордон» від 28 вересня 1939 року.
Скориставшись нападом Німеччини на Польщу, частини Червоної армії 17 вересня 1939 року перетнули радянсько-польський кордон. Практично не зустрічаючи опору, радянські війська захопили землі, населені українцями, але зупинилися на етнічній межі розселення поляків. Офіційно радянське керівництво пояснило цей крок необхідністю запобігти фашистській окупації західноукраїнських і західнобілоруських земель. Разом з тим, такі дії означали, що Радянський Союз фактично вступає у світову війну.
Для конституційного оформлення приєднання до СРСР західноукраїнських земель були проведені вибори до Народного зібрання Західної України. 27 жовтня 1939 року Народне зібрання ухвалило рішення про приєднання до СРСР і про включення Західної України до складу УРСР. У листопаді 1939 року це рішення підтвердила Верховна Рада СРСР.
Таким чином, більшість західноукраїнських земель (окрім Закарпаття і Холмщини, Підляшшя, Посяння, Лемківщини), а також Північна Буковина і Південна Бессарабія були приєднані до Радянської України. На знову отриманих землях сталінське керівництво розпочало проводити радикальні політичні, соціально-економічні, культурні трансформації з метою встановлення радянського устрою.
Приєднання територій було безпосереднім наслідком підписання пакту Молотова-Ріббентропа із секретним протоколом до нього, початком Другої світової війни і німецько-радянської окупації Польщі. Анексія призвела до кардинального збільшення території і населення Українською РСР, у тому числі і за рахунок тих територій (Галичина), що ніколи раніше не входили ні до складу Радянського Союзу, ні до складу Російської імперії. Здавалося б, Україна повністю втратила шанс стати незалежною державою.
Черговий шанс стати незалежною з'явився в України під час Другої світової війни, знову ж таки за сприяння Німеччини. Так, ще в березні 1941 року однією із політичних цілей війни Німеччини проти СРСР, як превентивний акт запобігання сталінського вторгнення до Європи, було визначено створення незалежної Української держави. Зокрема, це передбачалося німецьким планом «Барбаросса», що припускав «…розчленовування СРСР на незалежні держави зі своїми урядами, з якими можна було досягти миру».
Всупереч настроям значної кількості жителів західних районів Радянського Союзу (у тому числі Прибалтики, України, Молдавії, а також Білорусі та самої Росії), які сприймали німецькі війська як визволителів від більшовиків, Гітлер відмовився надати політичну незалежність цим народам СРСР. І навіть більше, усі спроби створити національні органи влади на окупованих територіях жорстко придушувалися, а до активістів незалежних від гітлерівського режиму національних рухів вживалися масштабні репресії.
Так, відразу ж після проголошення Української держави 30 червня 1941 року у Львові гестапо заарештувало практично усіх ініціаторів цього акту, у тому числі лідера Організації українських націоналістів (ОУН) С. Бандеру і його соратників. В подальшому окупаційна влада Німеччини рішуче протидіяла й іншим заходам щодо створення незалежних українських організацій. При цьому їх члени заарештовувалися і ліквідовувалися разом з прорадянськими активістами, партизанами і підпільниками.
У серпні 1941 року, повністю ігноруючи прагнення українського народу, Гітлер наказав розділити Україну на окремі адміністративні утворення — Рейхскомісаріати, що, по суті, поставило крапку на ідеї її національного відродження під німецьким протекторатом. Практично, використання українського потенціалу в боротьбі проти Росії зводилося Берліном усього лише до створення окремих військових, воєнізованих і поліцейських підрозділів з числа ідейних противників радянської влади, а також кількох, повністю підконтрольних Німеччині, політичних організацій і засобів масової інформації.
У сукупності з переходом гітлерівського режиму до репресій і проти мирних жителів, у відповідь на активізацію Москвою партизанського руху на території України, все це призвело до виникнення абсолютно іншої ситуації — несприйняття гітлерівців більшістю українського населення. Проти німецьких військ зі зброєю в руках виступили як націоналістичні, так і прорадянсько-проросійські сили України.
Після поразки німецької армії під Сталінградом узимку 1943 року, що, по суті, означало перелом у Другій світовій війні, Німеччина зробила спробу дещо змінити свої підходи. Однак, вже було пізно. Результат війни був очевидний, а Росія, у свою чергу, дістала статус великої світової держави, ставши згодом «імперією зла» і загрозою усьому західному цивілізованому світу.
У той же час, так чи інакше, але Друга світова війна, а також вплив Німеччини на Україну стали щонайпотужнішим стимулом у формуванні національно-визвольного руху в Україні. У своїй активній, у тому числі збройній фазі, цей рух проіснував до початку 1990-х років, створивши основу для нинішньої суверенної України.
Набуття Україною незалежності в 1991 році (після розпаду СРСР) відновило передумови для розвитку німецько-українських відносин. Для Берліна це питання вийшло на новий рівень актуальності після того, як до влади в Росії прийшов В. Путін, який перейшов від політики взаємовигідної співпраці із Заходом до конфронтації з Європейським Союзом і НАТО/США.
Слідуючи таким курсом, 20 лютого 2014 року Росія розпочала військову агресію проти України, що призвело до руйнування існуючої після Другої світової війни системи колективної безпеки в Європі і світі. Передусім, це стосується порушення базового для усіх принципу Гельсінського договору про непорушність кордонів суверенних держав, а також принципів ООН про незастосування сили при розв’язанні конфліктів між країнами-членами організації.
ЄС і НАТО/США сприйняли це як реальну загрозу з боку Російської Федерації, що об'єктивно вимагало від них адекватних дій. У першу чергу, ця ситуація стосувалася Німеччини, яка знову опинилася на передньому краї протистояння Росії із Заходом. Саме ця обставина і повернула Німеччину на шлях активної підтримки національної незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України, як вагомого чинника у стримуванні режиму В. Путіна.
На жаль, цей чинник знову не дістає повної і беззаперечної підтримки з боку усієї європейської спільноти, включно з рядом політичних сил і навіть окремих політиків ФРН.
Так, основним союзником В. Путіна в Німеччині є енергетичне лобі на чолі з колишнім федеральним канцлером Ґ. Шредерем. Крім того, політику Росії відносно України підтримує ряд німецьких лівих партій. Щодо зняття санкцій наполягають і окремі політико-бізнесові кола ЄС (у тому числі представники великого бізнесу ФРН), що зацікавлені у відновленні з Росією нормальних торговельно-економічних стосунків.
З аналогічними вимогами — на підтримку Росії і проти України — виступають проросійські і антиукраїнські ультраліві, націоналістичні і євроскептичні (ізоляціоністські) партії як у ФРН, так і в інших країнах Європейського Союзу. Серед них особливе місце займають «Національний фронт» і «Лівий фронт» у Франції, «Сіріза» у Греції, «Вперед, Італія» в Італії, «Йоббік» в Угорщині, а також «Нові праві» і так звані «кресові» (місцеві/районні/націоналістичні) організації у Польщі.
Разом з тим ФРН, і її федеральний канцлер А. Меркель залишаються найбільш послідовними у протистоянні російському експансіонізму та ірраціоналізму.
Так, 14 грудня 2015 року канцлер ФРН Ангела Меркель виступила за збереження санкцій щодо Росії. Свою заяву вона зробила на партійному з'їзді Християнсько-демократичного союзу в Карлсруе. За її словами, для ЄС це було правильне рішення — під час міжнародних переговорів вимагати дотримання мирного порядку в Європі і накласти санкції на Росію, які можуть бути скасовані лише після повного виконання нею мінських домовленостей.
А. Меркель відзначила, що це було спільним рішенням країн Євросоюзу. «Я думаю, це було правильною реакцією, як би нам не хотілося мати хороших стосунків з Росією. Наших принципів повинні дотримуватися». Крім того, А. Меркель підкреслила, що право на самовизначення народів повинно існувати не лише на папері.
Таким чином, Україна здавна розглядалася Німеччиною, як один із основних партнерів на Сході Європи, і вона завжди виступала за українську державність та суверенітет. Існуючі ж сучасні протиріччя в країнах Європейського Союзу, в т. ч. й у ФРН, активно підтримуються і використовуються Москвою у своїх цілях — розвалити ЄС, прорвати ізоляцію Росії з боку західних країн і міжнародних організацій, а також переконати частину з них вийти з режиму санкцій проти Російської Федерації.
В той же час чітка і послідовна політика ФРН, що проводиться федеральним канцлером А. Меркель, дозволяє зберігати єдність Європейського Союзу в питанні його відношення до режиму В. Путіна. Це формує найпотужніший чинник стримування експансії Москви на об'єднану Європу, а також створює передумови для врегулювання ситуації довколо України і відновлення її територіальної цілісності як однієї із складових зміцнення безпеки і відновлення стабільності в Європі.
