Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень "Борисфен Інтел" надає можливість аналітикам висловити свою точку зору стосовно конкретної політичної, економічної, безпекової, інформаційної ситуації в Україні та в світі в цілому, на основі особистих геополітичних досліджень та аналізу.
Зауважимо, що точка зору авторів
|
Олексій Волович
Народився у Кіровограді у 1947 році.
Випускник факультету східних мов Військового інституту іноземних мов у Москві, історичного факультету Івановського університету (Росія). Кандидат історичних наук, захистив кандидатську дисертацію про американсько-лівійські відносини.
1966–1996 рр. — служба у Збройних Силах СРСР й України. Служив воєнним перекладачем у Єгипті, Іраку, Лівії, військовий спостерігач у складі сил ООН з підтримки миру в Боснії і Герцеговині (UNPROFOR).
З 1996 року працював на посадах заввідділу Близького та Середнього Сходу Управління АТР, БСС та Африки; заввідділу АТР, БСС та Африки Консульського управління МЗС України, доцента кафедри міжнародних відносин відділення міжнародних відносин Інституту соціальних наук Одеського національного університету, перший секретар з політичних питань Посольства України у Лівані, директор Одеського філіалу Національного інституту стратегічних досліджень. На теперішній час працює на посаді провідного наукового співробітника Одеського філіалу Національного інституту стратегічних досліджень.
Володіє англійською, арабською мовами і деякими її діалектами (єгипетською, іракською, ліванською).
Одружений, має два сина, два онуки.
Україна — Азербайджан:
стан і перспективи співпраці в енергетичній сфері
За загальноприйнятими світовими стандартами енергетичної безпеки, для будь-якої країни постачання енергоносіїв з одного джерела не повинно перевищувати 25 %. Адже лише за такої умови держава розвиватиметься як енергетично незалежна. До переважної більшості європейських країн енергоносії надходять з 5–8 зовнішніх джерел. США отримують енергоносії з 60 країн світу, хоча забезпечують себе власними вуглеводнями майже на 30 %. А за прогнозами, за кілька років, завдяки «сланцевій революції», не лише забезпечуватимуть свої потреби у газі, а й стануть одним з найбільших у світі його експортерів.
Китай отримує енергоносії з 30 країн, при цьому забезпечує себе власними енергоресурсами на 25 %. До Туреччини енергоносії надходять з 12 країн, щоправда, її рівень самозабезпечення енергоресурсами становить мізерний відсоток.
Україна належить до енергодефіцитних країн, оскільки за рахунок власних джерел паливно-енергетичних ресурсів задовольняє свої потреби лише на 47–50 %. Власний видобуток покриває 10–15 % потреб у нафті і 20–25 % — у природному газі. Україна отримує основні об’єми енергоносіїв (нафту, газ, ядерне паливо) практично з одного джерела — Росії, на 90 % — по нафті, на 60 % — по газу, на 100 % — по ядерному паливу. Ціна російського газу для України сьогодні є однією з найбільш високих серед країн Східної і Центральної Європи — 432 дол. за 1 тис. м³ з урахуванням «знижки» в 100 дол. за 1 тис. м³, яку Україна отримала завдяки пролонгації угоди про базування ЧФ РФ у Криму до 2042 року.
За таких умов залежність енергетичного сектору і економіки України в цілому від імпортних поставок енергоносіїв є критичною, оскільки протягом останніх років енергетичний фактор використовується російською стороною як суттєвий важіль не лише економічного, але й політичного тиску. Таким чином, значна залежність України від російських енергоносіїв ставить проблему їх диверсифікації в низці найбільш пріоритетних завдань зі зміцнення енергетичної безпеки нашої держави.
У світі є не так вже й багато регіонів, з яких Україна може отримувати альтернативні російським енергоносії. Це Північна Африка, регіон Перської затоки і, передусім, прикаспійські країни — Азербайджан, Казахстан і Туркменістан. Одним із чинників, що визначає пріоритетність співпраці України з державами Каспійського басейну, є їх відносно недалеке географічне розташування.
Нафтові ресурси Азербайджану.
За даними CIA World Factbook, у 2012 році підтверджені запаси нафти в Азербайджані становили 7 млрд. брл. (21 місце у світі), видобуток — 987 тис. брл. за добу (22 місце у світі), експорт — 821 тис. брл. за добу (16 місце у світі), споживання — 168 тис. брл. за добу (65 місце у світі). На даний час в Азербайджані видобувається 24 тис. тонн нафти за добу. Для порівняння наведемо такі ж показники і з того ж джерела щодо сусіднього Казахстану: підтверджені запаси нафти — 30 млрд. брл. (12 місце у світі, і лише вдвічі менше, ніж у Росії), видобуток — 1.635 млн. брл. за добу (18 місце у світі), експорт — 1.078 млн. брл. за добу (14 місце у світі), споживання — 244 тис. брл. за добу (53 місце у світі).
За деякими даними, прогнозовані запаси рідких вуглеводнів Азербайджану оцінюються у 4–8 млрд. тонн, з них приблизно 0,9–1,8 млрд. тонн відносяться до розряду підтверджених. Проте, за всіма ознаками, розрахунки таких підтверджених запасів азербайджанської нафти виявилися завищеними, і нині вони становлять не більше 250 млн. тонн. А це означає, що, за рівня видобутку 25 млн. тонн на рік, запасів азербайджанської нафти вистачить на 10 років. За період з 1995 року по 2010 рік видобуток нафти в Азербайджані зріс більш як у 5 разів: у 1995 році — 9 млн. тонн, у 2000 році — 14 млн. тонн, у 2005 році — 22,2 млн. тонн, у 2010 році — до 50,7 млн. тонн.
Проте, схоже, що у 2010 році був пік видобутку нафти в Азербайджані. Обсяги нафтовидобутку в цій країні скорочуються вже третій рік поспіль. Так, у 2011 році обсяги видобутку нафти зменшилися на 10.8 %, до 45,4 млн. тонн, а у 2012 році — вже на 5,3 %, до 43 млн. тонн. За перші два місяці 2013 року нафтовидобуток в Азербайджані скоротився на 4 %.
Куди постачається азербайджанська нафта?
|
|
Куди постачається азербайджанська нафта? http://neftegaz.ru/analisis/view/7610 |
У квітні 1999 року був зданий в експлуатацію нафтопровід Баку-Супса потужністю 6.5 млн. тонн нафти на рік, а також експортний термінал Супса на чорноморському узбережжі Грузії, що дало змогу Азербайджану вперше розпочати експорт нафти на світові ринки в обхід Росії. Іншим нафтопроводом в обхід Росії став нафтопровід Баку-Тбілісі-Джейхан (БТД), довжиною 1773 км., що введений у дію у липні 2006 року. Проектна пропускна потужність БТД становить 50 млн. тонн нафти на рік, однак до цього часу вона не вийшла на цей рівень головним чином через нестачу азербайджанської нафти.
З 1996 року Азербайджан експортував нафту в невеликих обсягах (до 5 млн. тонн на рік) по нафтопроводу Баку-Новоросійськ, але в середині травня ц. р. російський уряд в односторонньому порядку припинив дію угоди від 18 січня 1996 року, оскільки Азербайджан не виконував своїх зобов’язань з перекачування нафти. Протягом останніх років реально транспортувалося всього до 2 млн. тонн нафти, внаслідок чого утримання нафтопроводу стало збитковим для російської компанії «Транснефть», що його обслуговує. На думку експертів, скорочення Азербайджаном транспортування нафти через Росію пов’язане передусім зі скороченням останнім часом видобутку азербайджанської нафти, якої не вистачає для максимального наповнення двох вищезгаданих нафтопроводів.
Скільки нафти в Україні?
За даними CIA World Factbook, у 2012 році розвідані запаси нафти в Україні становили 395 млн. брл., або приблизно 60 млн. тонн. Проте, на думку багатьох експертів, в Україні початкові запаси становлять 560 млн. тонн нафти з газовим конденсатом. До того ж Україна має значний потенціал зі збільшення запасів нафти за рахунок ще не відкритих родовищ, особливо на морському шельфі Чорного моря.
Потреба України у нафті та продуктах її переробки сьогодні становить приблизно 22 млн. тонн на рік. Власний видобуток задовольняє потребу національної економіки лише на 10 %. За даними НАК «Нафтогаз України», у порівнянні з 2010 роком, обсяги видобутку нафти в Україні у 2011 році зменшилися на 6,3 % і склали приблизно 2,41 млн. тонн. У січні-березні 2013 року видобуток нафти скоротився на 7,5 % (на 43,5 тис. тонн), у порівнянні з аналогічним періодом 2012 року — до 533,2 тис. тонн. Решта нафти імпортується з Росії, Казахстану і Азербайджану, при цьому частка російської сировини в структурі імпорту нафти до України складає понад 95 % і перевищує 70 % від сукупного об’єму внутрішнього споживання нафти.
Згідно з Енергетичною стратегією України на період до 2030 року, перед нафтовиками України поставлено досить скромне завдання: у 2030 році видобувати, за оптимістичним сценарієм, 5.8 млн. тонн нафти. А це означає, що і через 17 років Росія залишатиметься основним постачальником нафти до України. Завдання з нарощування власного видобутку нафти може бути виконане лише за умови виділення достатніх коштів з державного бюджету на закупівлю необхідного для геологічної розвідки і освоєння нафтових родовищ на суходолі і морському шельфі обладнання. Проте в достатніх обсягах таких коштів ніколи не виділялося.
Нафтопровід «Одеса-Броди»
Нафтопровід «Одеса-Броди», потужністю 14.5 млн. тонн нафти на рік, було споруджено у 2001 році в рамках проекту Євразійського нафтотранспортного коридору (ЄАНТК) передусім для постачання каспійської нафти (казахстанської і азербайджанської) в Україну і далі транзитом до країн Центрально-Східної Європи. В цьому ж році в порту «Южний», неподалік від Одеси, було завершено будівництво першої черги морського нафтового терміналу (МНТ) «Південний». До 2004 року нафтопровід простоював, а потім використовувався в реверсному режимі для постачання російської нафти в МНТ «Південний». З 2009 року нафтопровід використовувався в аверсному режимі для транспортування азербайджанської нафти на Мозирський НПЗ в Білорусі.
|
| Нафтопровід «Одеса-Броди» http://bin.ua/news/economics/oilandgas/ |
Схоже, що каспійська нафта в значних обсягах не так скоро потрапить до України і Європи по цьому трубопроводу через низку причин: по-перше, будівництво ділянки нафтопроводу Броди-Плоцьк до цього часу не розпочалося; по-друге, на сьогодні Азербайджан не має достатнього обсягу нафти для заповнення трубопроводу і, можливо, зможе це зробити лише починаючи з 2016 року; по-третє, відсутність гарантій Азербайджану щодо обсягів нафти, яку він міг би постачати до Європи (потрібно не менше 10 млн. тонн на рік); по-четверте, відсутність п’ятисторонньої міжурядової угоди між країнами-учасницями проекту ЄАНТК (Азербайджан, Грузія, Україна, Польща і Литва); по-п’яте, відсутність угоди між постачальниками і споживачами каспійської нафти. Все це викликає сумніви у польської сторони як щодо рентабельності майбутнього нафтопроводу, так і щодо вартості азербайджанської нафти. На думку деяких польських експертів, у разі, якщо російська нафта буде дешевшою від каспійської, то сенсу продовжувати нафтопровід «Одеса-Броди» до Плоцька і далі до Гданська не буде. Тому ймовірно, що польська влада відмовиться від проекту ЄАНТК через його економічну збитковість.
Брак азербайджанської нафти для України
Україна готова до транзиту каспійської нафти до Європи, але зацікавлена передусім у тому, щоб отримувати цю нафту і для своїх внутрішніх потреб також. Однак і на цьому напрямку проблем значно більше, ніж здобутків. Згідно з даними Держкомстату України, у 2012 році зовнішньоторговельний оборот України з Азербайджаном становив 903,8 млн. дол. і зменшився, у порівнянні з 2011 роком, на 492.1 млн. дол., абона 35,3 % лише тому, що азербайджанська нафта не постачалася на українські НПЗ у 2012 році. У попередні роки азербайджанська нафта в обмеженій кількості (3–4 млн. тонн) постачалася танкерами до Одеського морського торгового порту і далі її транспортування до НПЗ здійснювалося Придніпровськими магістральними нафтопроводами. У 2009 році розпочалося постачання азербайджанської нафти на Кременчуцький НПЗ. Була підписана угода про постачання нафти в обсязі 4.8 млн. тонн на рік, проте у 2009 році до Кременчука було поставлено всього приблизно 560 тис. тонн, у 2010 році — 1 млн. тонн нафти, а у 2011 році — тільки 640 тис. тонн. І на цьому постачання азербайджанської нафти на Кременчуцький НПЗ практично припинилося.
В рамках візиту президента В. Януковича до Азербайджану у квітні 2011 року було досягнуто домовленостей щодо постачання азербайджанської нафти до України. Але з того моменту і станом на травень 2013 азербайджанська нафта до України у більш-менш значних обсягах не надходила. У травні 2011 року ВАТ «Укртранснафта» почала транспортувати 80 тис. тонн азербайджанської нафти нафтопроводом «Одеса-Броди» у проектному аверсному напрямку для західноукраїнських НПЗ (Надвірнянський і Дрогобицький НПЗ), але в першій половині 2011 року ці постачання скоротилися на 21,5 % — до 704,7 тис. тонн, а згодом і зовсім припинилися.
Розглядаючи перспективи постачання азербайджанської нафти до України, слід мати на увазі ту важливу обставину, що протягом останніх років Баку робить ставку на будівництво нафтопереробних заводів, оскільки продаж нафтопродуктів значно вигідніший за продаж сирої нафти. На даний час Азербайджан планує будівництво двох НПЗ на власній території у м. Токмок, потужного НПЗ у м. Аліата на турецькому узбережжі Егейського моря, а також низку інших НПЗ в Україні, Румунії, Грузії, Чечні, Киргизстані, Ірані і навіть в Індонезії. А це означає, що експорт сирої нафти до Європи, включаючи Україну, значно скоротиться.
Газові ресурси Азербайджану.
Якщо нафту в Азербайджані почали видобувати на початку ХІХ століття, то на світовий ринок природного газу ця країна вийшла відносно нещодавно. Ще в середині 90-х років минулого століття Азербайджан імпортував газ із Росії, а його власний видобуток в 2004 р. становив всього лише 4.6 млрд. м³. Проте освоєння нових родовищ газу на шельфі Каспійського моря, насамперед Шах-Деніз-1 з ресурсами понад 1.2 трлн. м³, дало змогу швидко наростити видобуток газу. Вже у 2010 році в Азербайджані видобувається 16.6 млрд. м³ газу, з яких близько 6 м³ припадало на експорт.
За даними CIA World Factbook, у 2012 році підтверджені запаси природного газу в Азербайджані станом на 1 січня 2012 року були навіть менші, ніж в Україні (відповідно 849.5 млрд. м³ і 1.104 трлн. м³). У 2010 році Азербайджан видобував менше природного газу, у порівнянні з Україною (відповідно 16.68 млрд. м³ і 19.36 млрд. м³). У 2011 році понад половину видобутого азербайджанського газу (9.9 млрд. м³) пішло на внутрішнє споживання і лише 6.755 млрд. м³ — на експорт. За обсягами експорту газу у 2011 році Азербайджан посів 47 місце у світі. (Для порівняння наводимо дані по Туркменістану станом на 2011 рік: підтверджені запаси природного газу — 24.3 трлн. м³, обсяг видобутку — 59.5 млрд. м³, експорт 34.5 млрд. м³ — 11-те місце у світі). Виходячи з вищезазначеного, можливості Азербайджану у галузі експорту природного газу на сьогодні виглядають досить скромними.
З огляду на відносну географічну близькість, суттєві визначені запаси природного газу та високі темпи розвитку газовидобувної галузі (за прогнозами до 2025 року видобуток газу в Азербайджані збільшиться до 50 млрд. м³ на рік), деякі українські експерти відносять Азербайджан до найбільш перспективних джерел постачання природного газу до України. Проте, на наш погляд, перспективи постачання азербайджанського газу до України видаються на сьогодні і, принаймні, у наступні 5–7 років досить проблематичними. Саме тому Україна веде переговори з Катаром та іншими країнами про постачання скрапленого природного газу (СПГ) для LNG- терміналу, що будується в акваторії порту «Южний» біля Одеси.
Переговори і меморандуми без вагомих результатів
|
| Консорциім AGRI (The Azerbaijan–Georgia–Romania Interconnector) http://www.novinite.com/ |
Переговори між Києвом і Баку про постачання азербайджанських енергоносіїв до України ведуться протягом останніх 20 років, проте, на жаль, поки що без вагомих результатів. Так, 28 січня 2011 року на міжнародному економічному форумі в Давосі був підписаний меморандум про співпрацю щодо постачання до України СПГ із Азербайджану у 2014 році обсягом 2 млрд. м3, а з 2015 року — 5 млрд. м3. При цьому було заявлено, що Україна готова гарантувати довгостроковий контракт терміном на 10-15 років на закупівлю газу. Підписуючи з Україною меморандум, який ні до чого ще не зобов’язує, Азербайджан ще у 2009-му у складі консорціуму AGRI (The Azerbaijan–Georgia–Romania Interconnector) виступив інвестором будівництва LNG-терміналу у Констанці в Румунії і бачить для себе пріоритетним реалізацію саме цього проекту.
За своєю конфігурацією AGRI нагадує інший проект газопроводу «Білий потік» (GUEU Georgia-Ukraine- European Union), який активно розроблявся у 2008-2009 роках. За цим проектом передбачалося прокладання газопроводу із Азербайджану по території Грузії до району м. Супси на грузинському узбережжі Чорного моря і далі — по дну моря до України або Румунії. Врешті решт, пріоритетним став румунський варіант, і проект GREU було трансформовано в проект AGRI з тією відмінністю, що замість трубопроводу використовуватимуться метановози. До переваг румунського варіанту розробники проекту і потенційні експортери газу відносять політичну стабільність Румунії, її членство в ЄС і НАТО. Можна прямо сказати, що і тут Румунія обійшла Україну. І тепер Бухарест висловлює свою готовність в перспективі продавати Україні надлишок газу.
На наступному Міжнародному економічному форумі у Давосі, у січні 2012 року, Україна вже підготувала для підписання дві угоди: одна — про постачання 5 млрд. м3 азербайджанського газу для українського LNG- терміналу, і друга — про створення СП щодо реалізації проекту LNG-терміналу. Проте азербайджанська сторона утрималась від підписання цих угод, мотивуючи це неготовністю необхідної інфраструктури як в Україні, так і на узбережжі Кавказу.
Споживачі азербайджанського газу: реальні і потенційні
Як відомо, LNG-термінал в Южному розпочне функціонувати не раніше, ніж через 3-4 роки. З іншого боку, будівництво LNG-терміналу зі скраплення газу в грузинському порту Кулеві ще й не розпочиналося. До того ж, газ, який Азербайджан обіцяв постачати до України, розпочнуть видобувати лише у 2017 році після запуску родовища Шах-Деніз-2. Отже, до початку постачання газу, з урахуванням будівництва LNG-терміналів в Україні і Грузії, мине ще кілька років. До того ж не можна виключати і те, що через 5–7 років Україна зможе видобувати достатньо газу на своєму шельфі у Чорному морі і сланцевих родовищах, а також отримувати у скрапленому стані з інших країн, і питання отримання азербайджанського газу втратить свою актуальність.
Отже, на наш погляд, надто розраховувати на азербайджанський газ не варто. По-перше, підписані у Давосі меморандуми — це всього лише рамкові документи, які сторони ні до чого не зобов’язують. По-друге, за останні 18 років Азербайджан уклав понад 30 угод з різними країнами і найбільшими нафтогазовими корпораціями світу про постачання енергоресурсів. По-третє, на сьогодні Азербайджан, як джерело постачання газу, включається в цілу низку перспективних проектів: «Nabucco» (в останній модифікації — Nabucco-West), Трансадріатичний газопровід (ТРГ), Трансарабський газопровід (ТАГ), Трансанатолійський трубопровід (TANAP) і вищезгаданий проект AGRI. Якщо зібрати всі ці проекти разом, то вийде, що попит на азербайджанський газ зовнішніх покупців у 2020 р. сягне 45–60 млрд. м³, при цьому, як згадувалося вище, Азербайджан планує вийти на 50 млрд. м³ видобутку газу лише у 2025 році.
Окрім цих проектів, за останні два роки Баку встиг пообіцяти свій газ, окрім України, також Литві, Польщі, Греції, Сирії і Йорданії. Крім цього, у 2010 році Азербайджан підписав угоди про постачання газу до Росії та Ірану. У 2012 році російський газовий монополіст ВАТ «Газпром» збільшив закупівлю азербайджанського газу удвічі — з 1.5 до 3 млрд. м³. на рік і далі планує збільшення до 7–15 млрд. м³. Слід також зазначити, що сусідні з Азербайджаном Казахстан і Узбекистан, у порівнянні з Азербайджаном, мають більші підтверджені запаси природного газу і видобувають та експортують його в значно більших обсягах, не кажучи вже про Туркменістан, який посідає четверте місце у світі за запасами природного газу (24.3 трлн. м³) і видобуває близько 60 млрд. м³, тобто майже в чотири рази більше за Азербайджан.
Україна також розраховує на отримання туркменського газу, однак необхідне для цього будівництво Транскаспійського трубопроводу між Туркменістаном і Азербайджаном по дну Каспійського моря ще не розпочалосяі наразідостеменноне відомо, чи розпочнеться взагалі. Не гаючи часу, Туркменістан веде пошук альтернативних ринків для експортування свого газу. Так, у грудні 2009 року Туркменістан ввів у дію два нові газопроводи: один — до Китаю, інший — до Ірану.
Нові спроби Києва домовитись з Баку
Візит міністра енергетики і вугільної промисловості України Е. Ставицького до Азербайджану в середині березня ц.р. виявився не так результативним, як швидше за все ритуальним. Е. Ставицький запросив азербайджанську сторону до участі у проекті «LNG-терміналу» в Южному і запропонував участь України в газотранспортних проектах TANAP і AGRI у форматі постачання труб, проте конкретної домовленості досягти поки що не вдалося. На разі вивчаються три варіанти постачання азербайджанського газу до Європи, один із яких потужністю 10 млрд. м³ передбачає прокладання газопроводу TANAP до Болгарії, Румунії і Угорщини. У разі реалізації цього варіанту Україна може гіпотетично розраховувати всього на 1–2 млрд. м³ газу. Приблизно на такі ж обсяги газу Україна може розраховувати і з проекту AGRI. Але все це буде реалізовано у разі, якщо Азербайджан і Туреччина погодяться на використання українських труб для будівництва газопроводу ТАNАР.
За словами посла України в Азербайджані О. Міщенка, наприкінці травня ц.р. Київ і Баку лише «збираються визначити напрями співпраці в енергетичній галузі». О. Міщенко називає «одним із досягнень» економічної співпраці між двома країнами створення спеціальної робочої групи щодо енергетичної співпраці. На наш погляд, за 20 років українсько-азербайджанської співпраці в енергетичній галузі досягнення могли б бути і більш вагомими.
Наприкінці березня ц.р. прем’єр-міністр України М. Азаров висловив сподівання, що Росія могла б дозволити Україні прокачувати туркменський і азербайджанський газ через свою ГТС, мотивуючи це тим, що підписана Україною угода про вільну торгівлю в рамках СНД передбачає принцип вільного доступу до трубопровідного транспорту учасників цієї угоди. На погляд М. Азарова, такий варіант постачання туркменського і азербайджанського газу до України був би значно дешевший у порівнянні з маршрутом постачань через Чорне море. Проте, на наш погляд, надто сумнівно, щоб Росія погодилася на використання своєї ГТС для постачання каспійського газу до України, враховуючи ті обставини, що наприкінці січня ц.р. Москва виставила Києву штрафний рахунок на 7 млрд. дол. за порушення зобов’язань української сторони щодо закупівлі російського газу в обумовлених угодою обсягах. І взагалі, враховуючи, що Росія зацікавлена в тому, щоб Україна закуповувала якомога більше російського газу, нема підстав сподіватися, що вона сприятиме Україні в диверсифікації джерел отримання газу.
Висновки
На наш погляд, шанси України отримувати азербайджанську нафту в значних обсягах видаються досить сумнівними. Основна причина полягає у зменшенні протягом останніх років обсягів видобутку нафти в Азербайджані, якої не вистачає для постачання споживачам навіть по одному нафтопроводу БТД. В цій ситуації основними постачальниками нафти для України залишатимуться Росія і Казахстан.
Враховуючи високий рівень попиту на каспійський газ, не варто сподіватися на його низьку ціну для України, тим більше, що він може постачатися практично лише в скрапленому вигляді, а не газопроводом, що потребуватиме великих видатків по його скрапленню на СПГ-терміналі в грузинському місті Кулеві і регазифікації на СПГ-терміналі в порту «Южному» поблизу Одеси. Проте, надходження каспійських енергоносіїв до України за ринковими цінами має певною мірою послабити енергетичну залежність від Росії, що сприятиме підвищенню рівня енергетичної безпеки України. В умовах, коли ситуація відносно перспектив постачань каспійської нафти і газу до України досить не визначена, Уряду України слід більше уваги приділяти освоєнню власних родовищ нафти і газу як на суходолі, так і на морському шельфі.
За даними експертів, прогнозованих запасів традиційних вуглеводневих ресурсів (лише нафта і газ) в Україні близько 25 млрд. тонн умовного палива, в той час як в Азербайджані — 10 млрд. тонн. Цієї кількості енергоресурсів Україні вистачить, як мінімум, на 50 років, а за цей час можна налагодити видобуток метану з газогідратів, які, по суті, є невичерпним джерелом енергії. Окрім цього, в Україні є великі запаси вугілля, урану, сланцевого газу, а також є можливості для розвитку альтернативної енергетики, зокрема, сонячної і вітрової. Володіючи такими енергоресурсами, Україна цілком може стати енергетично незалежною. Але для цього національні енергоресурси потрібно освоювати в значно ширших масштабах, більш цілеспрямовано і наполегливо, ніж це робилося до цього часу.
Примітка від «Борисфен Інтел».
1. За даними експертів аналітичного центру «Борисфен Інтел», власний видобуток природного газу в Україні становить 25–30 %.
2. Як стало відомо з інформаційних джерел, 18 червня 2013 р. міністр промисловості і енергетики Азербайджану Натіг Алієв заявив, що країна не зацікавлена в тому, щоб Україна брала участь в проекті будівництва Трансанатолійського газопроводу. «Трансанатолійський газопровід — це газопровід країн-учасників і виробників газу. Я просто не бачу доцільності в участі України. Адже країна — не виробник газу, а газопровід не проходить по її території», — пояснив він. (http://www.kommersant.ua/doc/2214783)
