Олексій Волович
Ініційований американською адміністрацією та Ізраїлем новий виток, на наш погляд, абсолютно необґрунтованої конфронтації сьогодні зачіпає інтереси багатьох країн світу, при цьому негативно позначаючись на їх відносинах з США та Ізраїлем. Спочатку адміністрація президента Д. Трампа мала намір за допомогою санкцій скоротити «до нуля» доходи Ірану від продажу нафти, вважаючи, що Іран стоїть на порозі «іранської весни» і американські санкції «доб'ють режим аятолл». Однак пізніше Д. Трамп дещо приборкав свої амбіції, заявивши, що може зробити виняток для деяких країн, таких як Південна Корея та Індія. Як випливає із заяви Мінфіну США, санкції будуть запроваджуватися в два етапи: 6 серпня і 4 листопада ц. р. 10 липня держсекретар США М. Помпео заявив, що американська адміністрація зробить все для того, щоб «гарантувати дотримання іншими країнами введених відносно Ірану санкцій». Виникає питання — наскільки антиіранські санкції США можуть негативно вплинути на рівень видобутку і продажу іранської нафти? На наш погляд, вплинуть і досить суттєво, з тієї причини, що практично всі крупні європейські нафтогазові компанії будуть змушені піти з Ірану, враховуючи їх залежність від банківської системи США, а також масштаби торгівлі зі США. Відключення багатьох великих європейських компаній від фінансової системи США може спричинити катастрофічні наслідки для них. Наприклад, у французькій компанії Total понад 90 % всіх фінансових трансакцій проходять через американські банки. Незважаючи на всю свою привабливість, іранський ринок не йде в жодне порівняння з американським. Якщо загальний обсяг товарообігу країн Євросоюзу з Іраном у 2017 році склав 20,9 млрд євро, то їх товарообіг зі США наближається до 600 млрд євро. Таким чином, втратити американський ринок для європейських компаній набагато небезпечніше, ніж іранський. Інакше кажучи, переважна більшість європейських компаній залежні від американської фінансової системи, тому європейські нафтогазові компанії змушені згортати свою роботу в Ірані.
Однією з перших з Ірану пішла французька компанія Total, припинивши розвиток проекту з розробки газового родовища «Південний Парс» вартістю в 4,8 млрд євро. Третя за величиною у світі, французька контейнерна судноплавна компанія CMA CGM також змушена піти з Ірану через санкції США. Про свій вихід з іранського ринку оголосив лідер морських перевезень, данська компанія A. P. Moller-Maersk, яка має намір закрити всі діючі контракти до 4 листопада ц. р. Інша данська судноплавна компанія Torm також згорнула весь бізнес в Ірані вже зараз, не чекаючи листопада. Європейський гігант Siemens, який протягом багатьох років постачав до Ірану устаткування для видобутку нафти і газу, припинив приймати нові замовлення від іранських компаній. До виходу з Ірану готуються й інші європейські гіганти, наприклад, Volkswagen і Airbus. Японські постачальники іранської нафти компанії JXTG Holdings і Idemitsu Kosan готуються до повного припинення імпорту нафти з Ірану, розглядаючи КСА і ОАЕ в якості альтернативних джерел.
Зношена і застаріла іранська інфраструктура видобутку нафти і газу вимагає вкладення 200 млрд дол. США протягом найближчих десяти років. І зробити це могли б практично тільки великі європейські компанії, але вони не можуть ризикувати і змушені піти з Ірану. Хоча В. Путін і заявив недавно про готовність Росії інвестувати в нафтогазовий сектор Ірану до 50 млрд доларів, проте деякі експерти висловлюють сумнів щодо здатності російських компаній оновити іранську нафтогазову інфраструктуру замість європейських компаній, оскільки Росія сама залежить від європейських нафтогазових технологій і в умовах нинішніх санкцій відчуває великі труднощі і зазнає великих збитків у плані нарощування нафтовидобутку, особливо на Крайній Півночі.
У 2010 році Китай підтримав американські санкції проти Ірану і скоротив імпорт іранської нафти з цієї країни більш ніж на 25 %. Однак зараз Пекін вирішив не підтримує відновлення Вашингтоном санкцій відносно Ірану. Будучи найбільшим імпортером іранської нафти (близько 540 тис. барелів нафти на добу), Китай пообіцяв збільшити імпорт іранських вуглеводнів. Індія також не приєднуватиметься до санкцій США проти Ірану і надалі імпортуватиме щодоби близько 500 тис. барелів іранської нафти. Росія продовжить імпорт іранської нафти (100 тис. барелів нафти і нафтопродуктів на добу) в рамках угоди «нафта в обмін на товари». При цьому КНР, Індія і РФ пробують використовувати у взаєморозрахунках національні валюти замість долара США, що практично зведе до нуля значення антиіранських санкцій США. Євросоюз також приступив до розробки колективних та індивідуальних форм торгівлі з Іраном, незалежно від долара США, з метою захисту дрібних і середніх європейських компаній від американських санкцій. Таким чином, у разі повного застосування американських санкцій експорт іранської нафти може впасти в гіршому випадку на половину, але ніяк не до нуля, що дасть змогу «іранському режиму» вистояти і з часом зміцнити свої позиції, оскільки ці антиіранські санкції будуть все більше негативно відбиватися і на самих США, погіршуючи їх відносини навіть зі своїми найближчими союзниками в Європі.
До цього часу Іран постачав до країн Європи близько 40 % своєї нафти. Іран міг би витримати режим санкцій США, якби Китай, Індія, Південна Корея і Японія збільшили імпорт іранської нафти хоча б на 20 %. Однак Китай, Індія і Південна Корея на даний час якраз зменшили споживання іранської нафти в середньому на 20 %, а Японія взагалі повністю припинила її імпорт. Греція і Туреччина також згортають закупівлю нафти в Ірані. Якщо ця тенденція триватиме, то іранська економіка може опинитися в дуже складній ситуації. За таких обставин Тегеран веде переговори з китайськими компаніями про постачання іранської нафти до Китаю у великих обсягах. Цього якраз остерігаються у Вашингтоні, оскільки збільшення закупівель Китаєм іранської нафти сприятиме зближенню Пекіна і Тегерана в період підвищеної напруженості у відносинах США і Китаю через торгову війну між ними. При цьому можливості Вашингтона чинити тиск на Пекін вельми обмежені, оскільки обсяг торгового обороту між США і КНР перевищує 600 млрд доларів, що дорівнює обсягу торгівлі з усіма країнами ЄС.
16 липня Іран звернувся до Міжнародного суду ООН з вимогою призупинити дію американських санкцій на період проведення розгляду конфлікту між двома країнами. Звісно цей символічний крок жодних наслідків не матиме. 17 липня у Вашингтоні повідомили, що США відхилили всі прохання Франції, Німеччини та Великої Британії про зняття обмежень на торгівлю їх фірм з Іраном.
23 липня президент Ірану Х. Роухані застеріг американську адміністрацію «від ігрищ з вогнем». У відповідь на це Д. Трамп заявив: «Ніколи більше не погрожуйте США, інакше зіткнетеся з безпрецедентними наслідками, з якими ви ніколи не стикалися за всю вашу історію». 27 липня глава Пентагону Дж. Меттіс заявив, що США не збираються міняти владу в Ірані, але хочуть змінити характер дій країни на Близькому Сході за кількома напрямками, основними з яких є виведення підрозділів іранських ЗС з Сирії, Ємену, Іраку і припинення підтримки ліванської «Хизбулли». Однак факти свідчать про те, що саме зміна державної влади в Ірані є головним завданням адміністрації Д. Трампа і уряду Б. Нетаньяху. З цією метою Вашингтон і Тель-Авів посилюють проведення підривних акцій проти «злочинного іранського режиму». На даний час двопартійний орган управління зовнішньополітичною пропагандою США Broadcasting Board of Governors (BBG) запускає цілодобовий мультимедійний канал на фарсі, призначений для «просвіти іранського народу». Як сказав М. Помпео, це робиться для того, щоб «звичайні іранці у своїй країні і в усьому світі могли дізнатися, що Америка стоїть разом з ними». Одночасно американська, ізраїльська і саудівська агентура активізує свої скоординовані зусилля з проведення підривної діяльності всередині Ірану, переважно шляхом стимулювання різних сепаратистських груп і течій. Через Саудівську Аравію фінансується «визвольна боротьба арабів-ахвазів в Хузестані, белуджів з «Джунуд Алла» (Воїни Аллаха), азерів на північному заході Ірану, а також іранських курдів з Партії вільного життя в Курдистані (PJAK) та Демократичної партії Іранського Курдистану (PDKI), представники якої вирішили зміцнити свої позиції в провінції Рохелат, беручи в облогу міста Маріван, Банех і Санандадж. На боротьбу з повсталими курдами «іранський режим» відправив бійців Корпусу вартових Ісламської революції (КВІР). Основні сподівання лідери PDKI покладають на допомогу США. Якщо США допомагають іракським і сирійським курдам, то чому б їм не допомогти й іранським курдам? У червні лідер іранських курдів Мустафа Хіджра відвідав Вашингтон з метою домовитися про програму допомоги. Можна не сумніватися, що адміністрація Д. Трампа надасть іранським курдам всіляку допомогу в їх боротьбі «за незалежність від Тегерана». Однак, на думку багатьох експертів, масового виступу перерахованих вище етнічних груп не буде, оскільки значна частина їх представників інкорпоровані в політичну, державну та економічну сфери в Ірані.
В останні тижні і місяці Д. Трамп і М. Помпео неодноразово заявляли, що Сполучені Штати готові вести з нинішнім керівництвом Ірану діалог про шляхи врегулювання двосторонніх відносин, але спершу іранське керівництво має продемонструвати «переконливі і незворотні кроки зі зміни свого політичного курсу». Однак, на наш погляд, Іран, як велика регіональна держава з давньою історією, що нараховує кілька тисячоліть, не може підкоритися зовнішньому силовому тиску. Очевидно розуміючи це, Д. Трамп вкотре вирішив зробити свій «фірмовий» хід: спочатку максимально зіпсувати відносини, а потім запропонувати прямий діалог, для виходу з кризи, як це він зробив стосовно КНДР. Щось подібне сталося і 16 липня в Гельсінкі під час зустрічі Д. Трампа з В. Путіним, в ході якої президент США зробив спробу «повирішувати все за поняттями» і врегулювати відносини з Москвою, надавши моральну підтримку російському «вождю», для чого не було жодних підстав і передумов, що викликало шквал обурення на різних рівнях американського політичного істеблішменту, включно з Республіканською партією. Очевидно, в своїй багаторічній практиці Д. Трамп як підприємець навчився домовлятися навіть з найбільш непримиренними і жорсткими конкурентами. Однак цей досвід не завжди доречний в політиці і це, очевидно, проявилося в ситуації з Іраном.
30 липня під час спільної прес-конференції з прем'єр-міністром Італії Дж. Конте в Білому домі Д. Трамп несподівано заявив, що він був би «щасливий зустрітися з лідерами Ірану в будь-який час і без попередніх умов», оскільки, за його словами, «це добре для країни, добре для них, добре для нас і добре для світу». До речі, за інформацією іранської сторони, це було аж ніяк не перша пропозиція Д. Трампа провести зустріч з президентом ІРІ Х. Роухані. Нібито у вересні минулого року Д.Трамп кілька разів пропонував провести таку зустріч в кулуарах Генасамблеї ООН в Нью-Йорку. Однак ці пропозиції були відкинуті. Рішення про те, прийняти або відхилити пропозицію американського президента, приймає не Х. Роухані, а Верховний лідер Ірану Алі Хаменеї. І в минулому він неодноразово скасовував зустрічі між іранськими і американськими президентами в кулуарах Генасамблеї ООН. Так, у 2000 році була скасована запланована зустріч президента США Б. Клінтона з президентом Ірану М. Хатамі. Те ж саме відбулося у 2013 році, коли готувалася зустріч президентів Б. Обами і Х. Роухані.
Реакція Тегерана на останню пропозицію Д. Трампа була вкрай негативною. На різних рівнях іранська влада заявила, що проведення прямих переговорів між лідерами США і Ірану можливе лише після відновлення участі США в багатосторонній міжнародній ядерній угоді — Спільному всеосяжному плані дій (СВПД), укладеному у липні 2015 року. Глава іранської Стратегічної ради з міжнародних відносин Камаль Харразі заявив, що Тегеран не бачить сенсу в пропозиції Д. Трампа. Заступник спікера іранського парламенту Алі Мотахарі вважає, що вести переговори з Д. Трампом в даний час буде «приниженням». Глава КВІР генерал Мохаммад Алі Джафарі заявив: «Іранський народ ніколи не дозволить своїм офіційним особам зустрічатися і вести переговори з цим великим сатаною, ми не Північна Корея».
31 липня міністр закордонних справ Ірану Мохаммад Джавад Заріф назвав пропозиції Д. Трампа про зустріч з Х. Роухані з даного приводу «піар-трюком». При цьому М. Заріф нагадав, що Іран вже вів зі США переговори протягом двох років, з 2013 по 2015 роки, разом з Великою Британією, Францією, Німеччиною, Росією і Китаєм, в результаті яких була досягнута «унікальна угода СВПД». За словами М. Заріфа, для нормалізації американсько-іранських відносин потрібно лише одне: «поважати іранців і міжнародні зобов'язання». Однак раніше Д. Трамп багато разів підкреслював, що це неможливо і здійснив безпрецедентний тиск на лідерів Великої Британії, Франції і Німеччини, безуспішно вмовляючи їх наслідувати приклад Вашингтона. Таким чином, навіть найближчі європейські союзники США відмовилися підтримати витівку Д. Трампа, що значною мірою ускладнило трансатлантичні союзницькі зв'язки і негативно позначилося на іміджі самого Д. Трампа в Європі.
На даний час прямі переговори між Д. Трампом і Х. Роухані неможливі як мінімум з кількох причин: по-перше, американсько-іранська конфронтація триває вже 39 років. За цей час в обох країнах з'явилося вже два покоління людей, просякнутих антиамериканською і антиіранською пропагандою, які сприймають Іран і США як затятих ворогів; по-друге, Іран і США мають абсолютно різні ідеологічні постулати, засади і принципи організації та функціонування їх суспільств та державних структур, а також реалізації зовнішньої політики; по-третє, ще за кілька днів до пропозиції Д. Трампа про його можливу зустріч з іранським керівництвом, Іран і США буквально знаходилися на межі війни, що не може бути основою для ведення переговорів з метою досягнення якогось компромісу у відносинах між двома країнами; по-четверте, досягнення компромісу за визначенням виключається, оскільки Д. Трамп може тільки повторити свої ультимативні вимоги, дивлячись в очі Х. Роухані, а Х. Роухані може тільки сказати «ні», дивлячись в очі Д. Трампа; по-п'яте, Іран — це не Ірак, не Сирія, не Лівія і не КНДР, на який можна чинити силовий тиск, тим більше, коли практично увесь світ не тільки не підтримує американську адміністрацію в цьому питанні, але й засуджує її; по-шосте, в умовах, коли в самих США вельми непередбачуваний і суперечливий президент Д. Трамп постійно знаходиться на межі імпічменту, іранське керівництво воліє утримуватися від прямих переговорів з ним; по-сьоме, СВПД — багатостороння міжнародна угода і вона не може бути змінена шляхом двосторонніх американсько-іранських переговорів. Іран не може не враховувати інтересів своїх партнерів по СВПД — КНР, РФ, ФРН, Великої Британії та Франції; по-восьме, складні міждержавні відносини у сучасному світі мають з’ясовуватися в рамках міжнародного права, а не шляхом особистих домовленостей чиновників навіть такого високого рангу як президент країни. Міжнародне право діє постійно і тривалий час, а настрої і уподобання чиновників і вони самі досить часто змінюються; по-дев'яте, 80-мільйонний Іран досить потужна з військової точки зору держава, яка користується підтримкою більшості країн ЄС, Китаю, Індії, Туреччини і РФ, щоб піти на капітуляцію і сепаратні домовленості з США.
На наш погляд, тиск США і Ізраїлю на Іран є безперспективним і безглуздим, оскільки Іран не порушував і не порушує міжнародного права. Хотілося б сподіватися, що нинішнє керівництво США, Ізраїлю та КСА є досить раціонально мислячим, щоб зважитися на божевільну і злочинну авантюру розв'язання широкомасштабних військових дій проти Ірану за наявності у нього могутніх якщо не союзників, то, у будь-якому разі, потужних багатосторонніх угод та партнерів, які прийдуть йому на допомогу.
Для розв’язання регіональних конфліктів у ХХІ столітті потрібне нове геополітичне мислення, а не застосування збройної сили, що є архаїзмом попередніх століть і особливо ХХ-го. В основі нового геополітичного мислення має бути більш ефективне використання миротворчих механізмів реформованої в майбутньому Організації Об'єднаних Націй. Нове геополітичне мислення певною мірою продемонстрував (не без вад і недоліків) лауреат Нобелівської премії президент США Барак Обама. Хотілося б сподіватися, що серед американського істеблішменту у нього буде достатньо послідовників, які докладуть більше зусиль для того, щоб світове лідерство Сполучених Штатів Америки ґрунтувалося не стільки на військовій силі, скільки на моральних, демократичних і правових засадах мирного співіснування всіх країн світу.
