НЕЗАЛЕЖНИЙ АНАЛІТИЧНИЙ ЦЕНТР ГЕОПОЛІТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Деяке пом’якшення позицій Франції та й ФРН щодо Російської Федерації на антитерористичному та економічному підґрунті, невдоволення Брюсселя і Берліну антиміграційною політикою країн Центрально-Східної Європи (ЦСЄ), а також підсумки парламентських виборів у Польщі та місцевих — в Україні помітно посилили прагнення правлячих еліт країн «Вишеградської четвірки» насамперед відстоювати національні інтереси в умовах актуальних викликів у безпековій, а також у економічній та міграційній сферах.

Йдеться передусім про передбачувані зміни у зовнішній і внутрішній політиці уряду Республіки Польща, де за підсумками парламентських виборів 25 жовтня ц. р. уся повнота влади, вперше за весь посткомуністичний період, перейшла до однієї політичної сили — націонал-консервативної партії «Право і справедливість» (ПіС).

За оцінками експертів, обрання президентом Республіки Польща у травні 2015 року висуванця цієї ж партії Анджея Дуди та призначення на посаду прем’єр-міністра Польщі абсолютно лояльної заступниці очільника ПіС Беати Шидло значно посилило роль лідера націонал-консерваторів Ярослава Качинського як фактично «тіньового» керівника польської держави. Первинний аналіз складу нового уряду свідчить про присутність в ньому давніх та особисто відданих соратників цього політика — першого віце-прем’єра, керівника відомства культури Піотра Ґлінського, міністрів національної оборони, внутрішніх справ та із взаємодії з парламентом, відповідно, Антоні Мацеревича, Маріуша Блащака і Адама Ліпінського, координатора діяльності спецслужб Маріуша Камінського, керівника канцелярії прем’єр-міністра Беати Кемпи ^[1].

Дехто з західних аналітиків прогнозує, що такі кадрові зміни, а також певна електоральна залежність партії «Право і справедливість» від кресов’яцького середовища та наявність у лавах нової правлячої партії досить агресивного українофобського крила можуть зберегти в ній непримиренний стосовно ліберальних та лівоцентристських опонентів курс на побудову «Четвертої республіки» у спосіб фактичного визнання примату національного права над європейським, встановлення більш тісних відносин між державою і костьолом, обережного дистанціювання від ФРН і активнішої експлуатації євроскептичної риторики, а також послаблення лобістської активності з українського питання у зовнішній політиці Республіки Польща та Європейського Союзу.

Окрім того, що відволікатимуться ресурси на часткове виконання передвиборних обіцянок у соціальній сфері, на розвиток національного ОПК і модернізацію збройних сил, націонал-консерватори намагатимуться продемонструвати більш динамічну зовнішню політику, спрямовану на зміцнення союзницьких відносин зі США та розширення американської присутності в Центральній і Східній Європі та Балтії, як основної гарантії безпеки країн регіону від імперських зазіхань Кремля, поступову інституалізацію «санітарного кордону» між Заходом і Росією формуванням Балто-Чорноморсько-Адріатичного блоку держав, основою якого має стати «східноєвропейський Бенілюкс» — Польща-Україна-Румунія. Водночас Варшава намагатиметься дійти компромісу з Берліном у спірних питаннях, пов’язаних з міграційною кризою (передусім, щодо обов’язкових квот на розподіл біженців між країнами-членами ЄС). На користь такого прогнозу свідчить й призначення на посаду міністра закордонних справ РП «архітектора» зовнішньополітичної стратегії ПіС Вітольда Ващиковського.

Сьогодні спостерігається зближення позицій з «української проблематики» Польщі, Словаччини та Чехії, якщо зважати на більш рішучу підтримку Братиславою та Прагою України в її протистоянні з Росією.

Зокрема, останнім часом, з наближенням парламентських виборів, що відбудуться у березні 2016 року, ставленню Словаччини до України стає притаманна тенденція до консолідації позицій президента Андрея Кіски (представника правоцентристських сил) і прем’єр-міністра Роберта Фіцо (лідера правлячої лівоцентристської партії «СМЕР — соціальна демократія», що має найвищий рівень електоральної підтримки серед партій країн регіону ЦСЄ — близько 40 %) в контексті їх підтримки євроінтеграційних прагнень офіційного Києва.

Водночас позитивній трансформації стереотипів щодо України у словацькому політикумі й суспільстві сприяла також міграційна криза, що спонукала уряд Словацької Республіки обрати досить критичну стосовно Брюсселя/Берліна позицію з цього питання, у тому числі й через передвиборні міркування словацьких лівоцентристів. Зокрема, Р. Фіцо у вересні ц. р. заявив про несправедливість складної процедури отримання громадянами України шенгенських віз на тлі вимог Брюсселя щодо необхідності прийому Словаччиною біженців із країн Близького Сходу.

Водночас кабінет міністрів Словаччини дещо відмовляється від притаманної йому раніше скептичної позиції щодо необхідності посилювати обороноздатність країни через загрозу стабільності в центрально-східноєвропейському регіоні з боку непередбачуваного режиму В. Путіна. До того ж дрейф позиції словацької сторони підсилюється невдоволенням Р. Фіцо домовленостями по лінії Берлін-Москва щодо будівництва другої гілки «Північного потоку», що може нівелювати транзитні можливості Словаччини і України. У зв’язку з цим уряд Словацької Республіки надає найбільш дієву серед країн-членів ЄС підтримку Україні у питанні диверсифікації шляхів постачання енергоресурсів. Зокрема, словацька сторона модернізує газопровід «Вояни-Ужгород», збільшуючи потужність у 55-57 млн куб. метрів за добу (проектна потужність — 27 млн м³/добу, а зараз по ньому вже транспортується приблизно 40 млн. куб. метрів газу за добу).

Крім того, Братислава активно готується до майбутнього головування у Європейському Союзі в другій половині 2016 року, маючи намір підвищити свій міжнародний престиж і посилити свій вплив на вироблення українського напряму зовнішньої політики Брюсселя. При цьому словацьке керівництво розраховує на ефективну взаємодію з Україною як непостійним членом Ради Безпеки ООН, передусім у площині координації заходів щодо стабілізації безпекової ситуації та просування процесів демократизації у Східній Європі, а також задля просування відповідних проектів у нашій державі й інших країнах-учасницях Програми ЄС «Східне партнерство», як одного з основних пріоритетів майбутнього словацького головування в Євросоюзі.

Позиція правлячих кіл Чехії в українському напрямі зовнішньої політики все ще неоднозначна. Їй притаманні значні суперечності при оцінці ситуації в Україні та визначення перспектив розвитку двосторонніх відносин між проросійським президентом Мілошем Земаном і здебільшого прозахідно налаштованим чеським урядом Богуслава Соботки.

Значна частина чеських урядовців та експертів вважає, що слабкою стороною «мінського переговорного процесу» є репрезентування в ньому Заходу (читай — Європейського Союзу) двома найбільшими торговельними партнерами Російської Федерації (ФРН і Францією), а не гарантами виконання Будапештського меморандуму (США та Великобританією). При цьому Європейський Союз за допомогою «мінських домовленостей» врегулювати російсько-український конфлікт прагне у мирний спосіб, тоді як Росія розглядає ці домовленості як інструментарій агресивного військово-політичного тиску на Україну та «заморожування» конфлікту.

У рамках нинішнього головування у «Вишеградській четвірці», уряд Чехії ініціював низку заходів, спрямованих на активізацію співпраці у форматі «В-4 + Україна». Одним із них стало проведене 13 жовтня ц. р. у м. Чернівці засідання на рівні заступників міністрів освіти і закордонних справ країн-учасниць «четвірки» й України, а також конференція «Фінансова підтримка вищої освіти та науки». Незважаючи на негативну позицію керівництва Чеської Республіки у питанні припливу нелегальних мігрантів до країн-членів ЄС, офіційна Прага має намір спростити процедуру отримання дозволу на перебування в чеській державі кваліфікованих спеціалістів із числа громадян України: сьогодні урядом Чехії розроблено пілотний проект зі спрощення надання національних віз для відповідних категорій працівників. Його розробку ініціював віце-прем'єр і очільник міністерства фінансів Чехії Aндрей Бабіш, аргументуючи свою позицію позитивним досвідом співробітництва чеських роботодавців із громадянами України та спорідненістю українців і чехів за ментальністю й культурними традиціями.

У політиці офіційного Будапешта на українському напрямі сьогодні визначальним фактором є прагнення керівництва Угорщини використати вагомі досягнення на місцевих виборах у Закарпатській області (25 жовтня ц. р.) об’єднаного блоку проугорських організацій — КМКС Партії угорців України (у перекладі абревіатури КМКС з угорської — Товариство угорської культури Закарпаття/ТУКЗ/) в інтересах поступової автономізації даного регіону та його закріплення в угорській сфері впливу.

Значною мірою завдяки позиції уряду Віктора Орбана на примирення КМКС і «Демократичної партії угорців України» (ДПУУ), альянс КМКС-ДПУУ беззаперечно переміг на виборах до Берегівської міської ради. Відчутно випередивши конкурентів, він матиме в Закарпатській обласній раді фракцію із 8-ми депутатів, за яких віддали свої голоси 9 % (40 тисяч) мешканців регіону. При цьому КМКС і ДПУУ сумарно здобули найбільше депутатських мандатів у Берегівській (відповідно 12 та 6 із 34-х), Виноградівській (7 та 4 із 36-ти) та Ужгородській районних радах (8 із 36-ти). Кандидат від ДПУУ на виборах міського голови            м. Берегове Золтан Бабяк був переобраний на другий термін голосами 81,5 % виборців. Кандидати за списками цих партій потрапили також до міських рад міст обласного значення: Ужгорода, Мукачева і Хуста.

Водночас у самій Угорщині, з огляду на міграційну кризу, загострюється протистояння між правлячою націонал-консервативною партією ФІДЕС — Угорський громадянський союз (ФІДЕС-УГС) і праворадикалами із ксенофобської та проросійської партії «Йоббік», котра прагне скласти конкуренцію партії В. Орбана на наступних парламентських виборах.

За таких умов голова уряду змушений радикалізувати свою позицію з низки чутливих для угорського суспільства напрямів зовнішньої політики, передусім у контексті міграційного та ядерно-енергетичного питань, позиціонуючи себе як основного опонента Брюсселя/Берліна, найбільш категорично заперечуючи перспективу розміщення та квотування місць для нелегальних біженців серед країн-членів ЄС, а також обвинувачуючи ФРН та безпосередньо канцлера А. Меркель у штучному провокуванні міграції з країн Близького Сходу. Про рішучість Будапешта у цьому питанні свідчать плани уряду Угорщини внести зміни до держбюджету, що передбачають збільшення видатків (на $220 млн) на спорудження захисної стіни на угорсько-сербському кордоні та утримання біженців у спеціально облаштованих таборах.

Що стосується «українського питання», то в політиці нинішнього уряду Угорщини будуть переважати тенденції щодо: подальшого формування необхідних передумов для створення угорської національно-територіальної автономії на території компактного проживання закарпатських угорців у спосіб надання угорського громадянства за спрощеною процедурою; виконання економічних програм Е. Векерле та Е. Еґана з підтримки та кредитування фермерських господарств місцевих угорців; поглиблення співробітництва Будапешта та місцевих угорських структур із русинськими організаціями, зокрема, в рамках активізації діяльності заснованої у квітні ц. р. Міжнаціональної асамблеї Закарпаття, а також депутатів Європейського парламенту від Угорщини, зокрема голови підкомітету ЄП з питань забезпечення прав національних меншин Л. Тьокеши, збереження та посилення свого впливу на закарпатських етнічних угорців на території їх компактного проживання.

 

Таким чином, за оцінками експертів «Борисфен Інтел», на сучасному етапі у Центрально-Східній Європі інтереси країн-членів «Вишеградської четвірки» ситуативно співпадають. Адже їм необхідно виробити спільні підходи у відповідь на ключовий для країн регіону виклик — міграційну кризу в ЄС. Правлячим елітам цих країн необхідно визначитися зі своєю позицією щодо російсько-українського конфлікту, виробити єдиний для Заходу курс з протидії реваншистським крокам Кремля та нейтралізувати ймовірну воєнну загрозу з боку Росії.

Окрім цього, тимчасово домінуючий всередині згаданих країн антиміграційний дискурс певним чином може посилити проукраїнські настрої, з огляду на більш лояльне ставлення політичних і громадських кіл та населення країн Центрально-Східної Європи до українських мігрантів, аніж до вихідців з країн Близького Сходу.

Водночас високі показники на місцевих виборах у Закарпатській області (25 жовтня ц. р.) об’єднаного блоку проугорських організацій можуть стати підґрунтям для формування необхідних передумов зі створення угорської національно-територіальної автономії на території компактного проживання закарпатських угорців.