Минулорічні події, зокрема, довкола України свідчать, що світ таки не став більш стабільним і безпечним, а людству загрожують нові виклики. Разом із міжнародним тероризмом, агресією Росії проти України (анексія Криму та силова підтримка сепаратистів на Сході України), загрозою поширення вірусу лихоманки Ебола, зростанням кіберзлочинності тощо, все більшого значення набувають виклики, пов’язані з виснаженням природних ресурсів, насамперед енергетичних, контролем їхнього видобутку та шляхами транспортування. Протиріччя, що виникають між державами з цього приводу, виливаються у конфлікти, нерідко з залученням збройних сил.
Вже сьогодні світ відчуває подих «холодної війни» нового роду — між тими, у кого енергії достатньо, й тими, кому її бракує. Якщо раніше країни конкурували з приводу нафти, то нині більш ймовірним є те, що боротьба за доступ до великих родовищ природного газу, нафти, вугілля й урану стане однією з домінуючих геополітичних тем XXI сторіччя.
Фахівці стверджують, що нині світ повільно наближається до грандіозної енергетичної кризи, і вона може зруйнувати світові економіки.
Так, на початку 2014 року доведені світові запаси нафти становили приблизно 1,688 трлн барелів, що, за оцінками експертів, має вистачити на 53 роки за нинішніх темпів видобутку та споживання. А доведених 156 трлн куб. м запасів природного газу вистачить приблизно на рік-два довше. Водночас загальне споживання нафти у світі збільшилося на 1,4 млн барелів на добу, або на 1,4 %, якщо порівнювати з показниками останніх 10 років. Світове споживання газу збільшилося також на 1,4 %, хоча середній показник минулих років становив 2,6 %. А це є, так би мовити, третій за популярністю енергоносій після нафти та вугілля.
Нестабільна ситуація на Близькому Сході і в Північній Африці, які є на сьогодні найбагатшими на енергетичні ресурси та одночасно чи не найбільш конфліктними регіонами світу; «газовий конфлікт» між Російською Федерацією та Україною, що непокоїть всю європейську спільноту, заклопотану своєю енергетичною безпекою; міжнародні санкції проти Російської Федерації, що спровокували падіння в 13 разів чистого прибутку державного монополіста «Газпром» — основного наповнювача бюджету Росії; поквапливі намагання РФ змінити вектори газових постачань в азійському напрямі — підписаний в травні 2014 року шанхайський договір між «Газпром» та китайською компанію China National Petroleum Corporation, (CNPC) про експорт російського газу у КНР терміном на 30 років загальною вартістю 400 млрд дол. США тощо — загострили міжнародні енергетичні проблеми і підтверджують наявність прямого домінування політичного фактору в світовій енергетиці.
Провідні як західні, так і українські експерти вважають, що протягом 2014 року на міжнародну енергетичну політику здійснювали вплив наступні основні зовнішні фактори (що позначилося також і на енергетичному стані України):
- Стрімке падіння цін на світовому нафтовому ринку через перевищення пропозиції нафти над її попитом.
- Запровадження Євросоюзом та США санкцій щодо Російської Федерації, в тому числі в енергетичній галузі (через анексію Криму та ситуацію на Сході України), що значно уповільнило розвиток паливно-енергетичного комплексу Росії та позначилося на її загальній фінансово-економічній стабільності.
- Посилення енергетичної політики США внаслідок «сланцевої революції», а також реалізація цієї ідеї в інших країнах, що у підсумку стало одним із наслідків різкого падіння світових цін на нафту.
- Прагнення Росії (через своє складне фінансове становище) дістати доступ до ринків збуту газу у Європі та Азійсько-Тихоокеанському регіоні шляхом якнайшвидшої реалізації масштабних проектів з будівництва нових газотранспортних систем («Турецький потік» (орієнтовна вартість робіт ~16-20 млрд дол. США) та «Сила Сибіру» (~60-70 млрд дол. США).
- Захоплення Російською Федерацією частини території України, де розташований Донецький вугільний басейн (Донбас) та нафтогазові родовища Чорноморського шельфу (територія АР Крим), що викликало загострення енергетичної кризи в українському паливно-енергетичному комплексі та відчутно позначилося на енергобезпеці держави.
Виходячи з вищенаведеного та з нинішнього стану енергетичної безпеки України, необхідно акцентувати увагу на перспективах розвитку вітчизняного паливно-енергетичного комплексу, а саме на основних його складових галузях: електроенергетичній (включно з вугільною галуззю), нафтовій та газовій.
1. Електроенергетична галузь
У галузі електроенергетики і енергетики в цілому найбільш залежною від монопольного російського імпорту була і залишається енергетика ядерна. Але як з’ясовується, українську теплову енергетику також не можна вважати повністю незалежною. Адже щонайменше половина «вугільної» електроенергетики нашої держави споживає вугілля з шахт Донбасу, які відтепер опинилися на окупованій території.
Довідка: Атомні електростанції України у 2014 році забезпечили майже 50 % потреб України в електроенергії. Іншу частину електроенергії — теплові електростанції, з яких приблизно 90 %, працюють на вугіллі, мазуті або газі.
Основна частина вітчизняних ТЕС і ТЕЦ працюють на твердому паливі. Решта, яку ще не встигли переобладнати на вугілля, працюють на газі чи мазуті. Спроектовані електростанції під вугілля Донбаського басейну доцільно модернізувати під вугілля з інших регіонів в рамках диверсифікації джерел постачання енергоносіїв. При цьому у перспективі необхідно вирішити, як бути з донбаським вугіллям, коли воно стане зайвим для вітчизняного українського ринку. Таких варіантів є кілька, щоправда, їх необхідно планувати та ухвалювати на державному рівні з обов'язковим залученням експертів, в тому числі світового рівня. Показовий приклад — ФРН, яка протягом останніх років перейшла в основному на імпортне вугілля!
Зрештою, електростанції можна не переобладнувати, спалюючи там вугілля з «непроектних» шахт, тобто, з інших регіонів чи імпортне. Та це досить неефективно — адже на одиницю виробленої потужності електроенергії необхідно було спалити вугілля більше, ніж за проектом. Крім того, гіршими були б екологічні наслідки — це ускладнило б ситуацію в частині впровадження механізмів Кіотського протоколу. Також необхідно створювати інфраструктуру для імпорту вугілля у великих обсягах, переобладнати електростанції і вирішити питання про стабільне постачання вугілля, в тому числі закордонного, на українські теплові електростанції в рамках диверсифікації джерел постачання первинних енергоресурсів.
В такий спосіб вдалося б мінімізувати наявні нині негативні наслідки від захоплення шахт Донбаського басейну агресором та сепаратистами. І тільки так можна реально забезпечити незалежність української теплоенергетики: будемо використовувати донбаське вугілля — чудово; не будемо — зле, але не катастрофа, адже можемо завезти його з інших регіонів.
За вправного впровадження таких заходів у найближчій перспективі Україна спроможна забезпечити себе власною електроенергією.
Суттєво відрізняється ситуація в іншій важливій частині електроенергетичної галузі — в енергетиці ядерній.
Довідка: в Україні на функціонуючих чотирьох атомних станціях (Південноукраїнській, Запорізькій, Хмельницькій і Рівненській АЕС) експлуатується 15 атомних енергоблоків, з яких 13 типу ВВЕР-1000 і 2 — ВВЕР-440, загальною встановленою потужністю 13 835 МВт. Всі вони радянського (російського) проекту. Реакторів ВВЕР-1000 в Україні більше, ніж будь-де, включно з РФ.
Енергетична безпека України в частині ядерної галузі майже за усіма складовими експлуатації українських АЕС залежить від Російської Федерації. Це, передусім, науково-технічний супровід, ремонт, продовження експлуатації, постачання ядерного палива (ЯП), зберігання і переробка опроміненого (відпрацьованого) ЯП тощо. За кожним з цих напрямів необхідно обов’язково консультуватися із західними партнерами та вживати конкретні заходи. І хоча наразі Україна продовжує спільне з РФ будівництво та обслуговування енергоблоків, в подальшому в жодному разі не можна більше будувати в Україні російські реактори.
Намагаючись зміцнити свою енергетичну незалежність в частині диверсифікації енергетичних джерел, Україна з 2008 року співпрацює з американсько-шведсько-японською «Westinghouse Electric Company», забезпечуючи свої АЕС ядерним паливом. Щоправда, ось це майже все, що за часів незалежності вдалося зробити в цій галузі. Тому в найближчій перспективі доцільно розглянути наступні можливі способи реалізації питань енергетичної політики в ядерній енергетиці. Про це — детальніше.
У світі добре відомі два підприємства, які хотіли б і спроможні виробляти фактично дублікат ЯП для російських реакторів: в Швеції та Іспанії (обоє належать компанії «Westinghouse Electric Company»). Зі шведського заводу Україна понад шість років отримує ЯП для експериментів з його адаптації з російським ЯП на двох блоках Південно-Української АЕС. Наприкінці грудня 2014 року прем’єр-міністр України А. Яценюк повідомив про продовження договору до 2020 року і розширення контракту щодо постачання палива для атомних АЕС та послуг на окремих стадіях ядерно-паливного циклу. Це можна вважати одним із успіхів в нашій енергетичній галузі.
А ось з іспанським підприємством Україні співпрацювати ще не випадало. Принаймні, про це офіційно не повідомлялося. Хоча, за неофіційною інформацією, такі спроби були. І навіть планується залучати це підприємство до виробництва ЯП для реакторів ВВЕР-440. Якщо це так, то це також можна вважати перемогою. Слід зазначити, що у разі спільної реалізації такого проекту, ним можуть зацікавитися Чехія, Словаччина, Угорщина, Фінляндія.
Однак, задля повної інформації варто зазначити, що компанія «Westinghouse Electric Company» також користується послугами Державного концерну «Росатом» зі збагачення урану. Тому необхідно зауважити, що в укладеному контракті між українською стороною і «Westinghouse Electric Company» немає чіткого формулювання з приводу того, на що сподіватися українській стороні у разі припинення надання російською стороною послуг через т. зв. форс-мажорні обставини. Оскільки, враховуючи події останнього часу, Москва завжди все трактує у вигідному для себе політично-імперському ключі. В той же час, зважаючи на те, хто засновник Компанії, українській стороні можна не хвилюватися, бо з демократичними цінностями і відповідальністю у вищезгаданих країнах все гаразд. А користування «Westinghouse Electric Company» послугами РФ зі збагачення урану пояснюється, скоріш за все, нижчою ціною від тієї, яку пропонують інші доступні підрядники. Хоча, з іншого боку, все це зайвий раз підкреслює, що українській стороні варто заручитися підтримкою, зокрема, німецько-голландської компанії URENCO (або іншою незалежною від РФ), в плані збагачення урану для компанії «Westinghouse Electric Company» в необхідних для України об'ємах.
Водночас, Кабінету Міністрів України було б доцільно зобов'язати «Східний ГЗК» терміново наростити виробництво уранового концентрату до необхідних для потреб українських АЕС обсягів. Оскільки сьогодні, не зважаючи на достатні запаси, його виробляємо трохи більше 30 % від загальної потреби. На належному рівні необхідно також вести постійну роботу з придбання уранового концентрату на міжнародних ринках. Є також потреба в терміновому укладенні контрактів із західними партнерами щодо продовження терміну експлуатації діючих блоків, зокрема, що стосується відпалювання корпусів, а з вітчизняними підприємствами — щодо виготовлення устаткування і запасних частин для атомних блоків. Адже останнім часом наша атомна енергетика здебільшого орієнтувалася на російську та на контрафактну продукцію, нехтуючи вітчизняною промисловістю і наукою.
Слід також мати на увазі, що якби РФ припинила постачання ЯП Україні (а це може трапитися будь-коли та за будь-яких обставин), то ніхто не зміг би цьому зарадити. І тоді максимум через рік зупинилася б вся ядерна енергетика України. Характерний приклад 2014 року з передплаченим вугіллям, який росіяни не пропускали через кордон. Але якщо російське вугілля ще можна замінити на інше, то з російським ЯП так не зробиш. Тож, Україною втрачається майже половина електроенергії і, відповідно, руйнується її енергосистема.
Іншими словами, Російська Федерація, не вдаючись до нових бойових схем в т. зв. «гібридній війні», не витрачаючи жодного рубля на свою армію, на бойовиків і зброю, не зазнаючи значних втрат в живій силі, а лише блокуючи поставки ЯП, може «поставити Україну на коліна». І цього не можна запобігти за рік, два, чи навіть три роки. Реально розв'язати цю проблему можна протягом 5-6 років за мирних умов у спосіб спорудження нових АЕС з іншими, не російськими реакторами. В умовах війни ці терміни можна було б зменшити, але за рахунок збільшення видатків.
Тому в Україні необхідно обов’язково розвивати ядерну енергетику і диверсифікувати ядерні технології для того, щоб уникнути монопольної залежності від РФ. Найбільш перспективними партнерами можна вважати Канаду і Францію, які успішно розвивають реактори третього покоління ЕС-6 (САNDU) і APR-1650 відповідно. Можна розглядати і можливості Китаю, який планує спільно з Францією збудувати АЕС у Великобританії. Важливо, що ці реактори можуть успішно працювати не лише на природному урані, але і «спалювати» напрацьований в реакторах ВВЕР в Україні уран-плутонієвий оксид, виділений при переробці відпрацьованого ЯП (на даний час у нас є понад 60 тонн). Це також дуже важливо для підтримки режиму нерозповсюдження. І навіть більше, канадський реактор ЕС-6 (CANDU) може в перспективі використовувати уран-плутонієвий оксид, виділений з реакторів РБМК-1000 ЧАЕС (у нас зберігається майже 7 тонн).
Реактори типу CANDU успішно експлуатуються в Канаді, Південній Кореї, Індії, Аргентині, Румунії та Китаї. Для України надзвичайно цікавим є багаторічний досвід сусідньої Румунії.
Саме цей тип реакторів колись, ще на посаді міністра закордонних справ, рекомендував нинішній прем'єр-міністр України А. Яценюк. Ймовірно необхідно скрупульозно вивчити процес поетапної заміни радянських (російських) технологій на канадські (поступово, із завершенням терміну експлуатації існуючих). Чи хоч б зважитись на розумну диверсифікацію.
Реактор EC-6 детально вивчався ще в 2008-2009 роках Міжвідомчою групою України, до якої входили, зокрема, фахівці з ДП «НАЕК «Енергоатом», НАН України та ін. Як наслідок, цей реактор за усіма показниками рекомендували використовувати в українській енергетиці. Так було б доцільно вивчити і французький реактор АPR-1650, власник якого надає послуги і з переробки опроміненого ЯП, і з виробництва з нього сучасного МОКС-пального для «спалювання» енергетичного плутонію для вироблення електроенергії. Цікаво, що реактор APR-1650 може бути доставлений водним транспортом на Південноукраїнську і на Запорізьку АЕС для заміни російських реакторів.
Добре, якщо з часом налагодяться відносини з Росією. Якщо ж не судилося — не біда, хоча відчутно позначиться на наших видатках. Не можна стверджувати, що російські реактори гірші чи кращі. Вони просто інакші. Але нам вони не підходять, принаймні, через російський монополізм, тобто, з політичних міркувань. Тому завжди треба пам'ятати, що ядерна енергетика була, є і залишатиметься важливим елементом енергетичної безпеки України.
2. Нафтова галузь
Найбільшою загрозою Україні у нафтовій галузі є висока залежність від постачань нафтопродуктів із закордонних нафтопереробних заводів (НПЗ), що забезпечуються повністю або частково російською нафтою (Мозирського НПЗ Білорусі, НПЗ Мажейкяй Литви, кілька НПЗ Румунії, фірма ORLEN з Польщі тощо).
Окрім цього, низка українських підприємств хімічної промисловості (наприклад, Калузьке науково-виробниче об'єднання Оріана) залежать від російського імпорту нафтохімічної сировини, як правило, на 100 %. Ці підприємства практично не можна модернізувати завчасно і, відповідно, їх продукція не є конкурентоспроможною (через невідповідність якості сировини). Високоякісну продукцію для нафтохімічної промисловості Україна, як правило, імпортує. Щоправда, таку продукцію вона могла б виробляти без зайвих проблем.
У 2014 році в Україні видобули понад 2,7 млн тонн нафти, щонайменше 200 тис. тонн імпортовано з РФ. Вироблено на НПЗ до 1,5 млн тонн нафтопродуктів, при річному споживанні понад 8 млн тонн. Тобто, в Україну імпортовано щонайменше 6,5 млн тонн нафтопродуктів.
На сьогоднішній день на території України розташовані, але не функціонують, шість НПЗ та сім ГПЗ, які спроможні переробляти понад 51 млн тонн нафти за рік, яка, як правило, видобувалася в Росії, і виготовляти нафтопродукти стандарту Євро 2 і Євро 3.
Деякі нинішні власники НПЗ стверджують, що їхні підприємства модернізовані і випускають якісну продукцію. Однак, факти свідчать про інше. На низькоякісні нафтопродукти поки що є попит в Україні, адже ще є техніка радянського виробництва, особливо в Збройних силах і в сільській місцевості.
Минулого року високоякісні нафтопродукти (ЄВРО 4, 5) купувалися на російських НПЗ, Мозирському, Мажейкяйському, Орленському НПЗ, кількох НПЗ Румунії.
Зазначені НПЗ також були побудовані за часів існування соціалістичного табору та виробляли продукцію ЄВРО 2 і ЄВРО 3, але внаслідок вчасно вжитих заходів урядами тамтешніх країн вони були модернізовані і, як результат, стали успішно конкурувати, зокрема, на ринках Європейського Союзу.
Таким чином, через нинішній стан вітчизняних НПЗ постає питання забезпечення українського ринку якісними нафтопродуктами.
Останнім часом російські постачальники енергоресурсів вдаються до застосування методів «енергетичного шантажу». І не можна виключати, що за певного розвитку ситуації в східному та південному регіонах України, вони спробують обмежити постачання нафтопродуктів в Україну, в тому числі з іноземних НПЗ, які отримують російську нафту. І тоді нинішні проблеми з газом і вугіллям для України будуть виглядати не такими значними. Бо від наявності і вартості нафтопродуктів залежить наявність і ціна більшості українських товарів та послуг, тощо.
Сьогодні можна констатувати, що в короткостроковій перспективі Україна не спроможна забезпечити надійне функціонування свого нафтопереробного комплексу та внутрішнього ринку нафтопродуктів. В разі «викликаної» кризи треба розраховувати тільки на надійний імпорт. А для того, щоб створити власні, українські можливості забезпечення внутрішнього ринку нафтопродуктами, потрібно мати час, який поки що обчислюється роками!
З огляду на це існують три варіанти вирішення такої проблеми, а саме:
- перехід на 100 % імпорт необхідних нафтопродуктів через неконтрольованих РФ імпортерів. Як наслідок, буде остаточно ліквідована українська нафтопереробна галузь, через що постраждає, як мовиться, і людський чинник (виробнича школа, робочі місця тощо), що неприпустимо, зокрема, з точки зору енергетичної безпеки України.
- модернізація наявних українських НПЗ. Для цього знадобиться стільки ж коштів, як для будівництва нових НПЗ. Крім того, процес виділення ресурсів для модернізації може супроводжуватись певною напругою в стосунках між власниками НПЗ і державою. Однак, можна поставити питання: яким чином власники виконали зобов'язання з модернізації НПЗ, які були прописані в угодах про придбання підприємств у держави?
- спорудження нового сучасного нафтохімічного комплексу для виготовлення ліквідних високоякісних нафтопродуктів і сучасної сировини для хімічної промисловості.
За оцінкою більшості фахівців галузі, найбільш перспективним є створення (будівництво) в Україні нового сучасного нафтохімічного комплексу (за спектром продукції це набагато ширше, ніж продукція НПЗ) для переробки 8-10 млн тонн нафти протягом року (оптимально з т. зв. ціна-обсяги) за рахунок кредиту.
Створення такого комплексу можливе за наявності сировини — нафти; технічних засобів постачання; технічних і людських ресурсів, наукової школи та традицій; ринків збуту виготовленої продукції та шляхів постачання.
В України немає першої умови, оскільки нафта видобувається в обмеженій кількості. Але є три наступні, яких немає у більшості нинішніх потенційних наших партнерів (є можливості і ринки, частково побудовані доступи до цих ринків). Росію в ролі партнера, природно, розглядати не можна. Тому для вирішення згаданих питань з області енергетичної безпеки доцільно побудувати в Західній Україні нафтохімічний комплекс за участю трьох сторін:
- Україна;
- країна, що має запаси нафто-ресурсу на найближчу перспективу;
- країна, що відкрита для ліквідних ринків (найбільш доречна — член ЄС).
І, як не дивно, цей проект вже був розроблений в органах державної влади. Його реалізація свого часу була заблокована у зв'язку з черговою зміною влади та поверненням до пострадянських стандартів функціонування нафтопереробної галузі. Зараз, як ніколи, необхідно повернутися до нього! Тому у найближчій перспективі доречно (за участю провідних експертів та фахівців галузі) його оновити, осучаснити і взятися за реалізацію, адже іншого варіанту для забезпечення реальної енергетичної самостійності України немає!
Комерційна і політична вигода учасників і прихильників цього проекту очевидна:
- Україна, в основному, вирішила б питання забезпечення внутрішнього ринку нафтопродуктами і сировиною для хімічної промисловості. При цьому не виключається їх частковий імпорт та, відповідно, збережеться конкуренція серед прозорих імпортерів і не створить серед них додаткової напруги. Буде вирішене питання аверсного (запланованого) використання нафтопроводу «Одеса-Броди», тобто, можлива успішна подальша реалізація спільного міжнародного проекту «Сарматія». Задіяні нові великі потужності підприємства «ПрикарпатЗахідтранс», яке повернули у власність України. Виробник матиме вільний вихід на конкурентні ринки нафтопродуктів, зокрема, на ринки ЄС. Порівняно легко вирішується питання зайнятості кваліфікованих працівників із західноукраїнських НПЗ.
- Країна-нафтовласник(и) реалізує свій стратегічний інтерес на ліквідних ринках (ЄС): реалізовує не сиру нафту, а нафтопродукти.
- Третя країна (найбільш вірогідно — член ЄС) виступає гарантом функціонування комплексу за європейськими прозорими правилами і, у разі потреби, балансує збут продукції. Зокрема, посилює свій вплив на конкурентних ринках (ЄС). А те, що виготовлена в Україні продукція має усі шанси бути конкурентною, пояснюється, передусім, тим, що наша робоча сила ще тривалий час буде менш оплачуваною, ніж, наприклад, в країнах ЄС.
Тільки в такий спосіб, українська держава, а не олігархічні приватні власники, зможе вийти на внутрішній ринок нафтопродуктів з високоякісною продукцією, зокрема, вартість бензину та дизельного палива не зростатиме при падінні цін на нафту.
Звичайно, аби такий комплекс надійно функціонував, необхідно забезпечити надійне постачання сировини — нафти. Це найлегше забезпечити в Західній Україні, де найдешевше і найоперативніше можна організувати диверсифікацію постачання з міжнародних відкритих ринків без урахування російських інтересів. Зокрема: через Польщу у спосіб створення для аверсу і реверсу Європейського нафтотранспортного коридору, а також через Словаччину шляхом модернізації наявних нафтопроводів для аверсного і реверсного використання. В перспективі можна розглядати і Угорщину.
Безумовно, при проектуванні такого комплексу, окрім диверсифікації, якості і вартості, слід найоптимальніше вибирати майданчик, враховуючи всі, навіть малоймовірні аспекти, зокрема, загрози енергетичній безпеці. Враховуючи минулорічні комітетські слухання у Верховній Раді України та низку інших обставин, тепер найбільш оптимальними для розміщення нафтохімічного комплексу були б площі колишнього НВО «Сірка» в містечку Новий Розділ Львівської області.
3. Газова галузь
Останнім часом газові проблеми постають перед нашою державою та українським суспільством постійно. Вони є одним із основних чинників впливу на енергетичну безпеку країни.
Щорічно Україна (з урахуванням Криму) споживала приблизно 50-52 млрд куб. м природного газу. У Криму протягом року видобувається і споживається майже однакова кількість газу — приблизно 2 млрд куб м.
Структура споживання газу впродовж року в Україні приблизно наступна: 16-17 млрд куб. м — «на комфорку» (безпосередньо населенню), від 0,5 до 1 млрд куб. м споживається бюджетною галуззю, 7-9 млрд куб. м — підприємствами теплокомунгоспу, приблизно 23-25 млрд куб. м — промисловістю (зокрема, хімічною і металургійною, більшість продукції яких експортуються на світові ринки через офшорні зони — тобто зі заниженим доходом до українського бюджету). До цих об'ємів належить також і 4-6 млрд куб. м технологічного газу, що забезпечує транзит.
Власний видобуток України становить близько 20 млрд куб. м щороку (з урахуванням Криму), імпортуємо 28-30 млрд куб. м газу.
Аналіз сьогоднішнього газового ринку демонструє, що Україна до недавнього часу забезпечувала себе (населення і промисловість) природним газом власного видобутку приблизно на 40 %. Ще до 60 % імпортувала. До 2012 року увесь імпорт газу, за давньою радянською традицією, був з РФ. З 2012 року газ, окрім російського ВАТ «Газпром», імпортується з німецької компанії RWE територією Польщі, Угорщини і віднедавна Словаччини. Як відомо, німецька RWE певним чином також залежна від РФ. Але є надія на те, що з 2014 року, завдяки ініціативі керівництва НАК «Нафтогаз України», імпорт забезпечуватимуть й інші західні фірми.
Отже, «Газпром» забезпечував 26-30 млрд куб. м газу, а RWE — 1-2 млрд куб. м Очевидно, що така структура імпортування газу не може задовольняти потреби внутрішнього ринку та негативно позначається на енергетичній безпеці України.
Для порівняння: Польща, що майже однакова з Україною за площею та населенням, споживає 14-16 млрд куб. м газу щороку. При тому, що ВВП Польщі більш ніж втричі більший за український! Це зайвий раз доводить, що головним нашим резервом в газовій галузі є скорочення споживання газу.
За даними незалежних експертів галузі, у 1998 році існувала технічна можливість імпортувати в Україну газ за реверсною схемою до 30-35 млрд куб. м: понад 5 млрд куб. м територією Польщі та Угорщини, а також через Словаччину — до 10 млрд куб. м (т. зв. нещодавно відкритий «малий реверс»). Або ще не задіяний т.зв. «великий реверс» — до 30 млрд куб. м газу (також з порівняно невеликими капіталовкладеннями, що серйозно навіть не обговорюється). Тобто, імпорт газу з РФ можна повністю замінити імпортом з інших європейських країн за згаданою реверсною схемою. І Російська Федерація це добре знає. Тому вчинила завбачливо — зарезервувала вільні потужності транзиту і утримує їх як «собака на сіні» всупереч теперішньому європейському законодавству.
Отже, ці питання (і технічні, і юридичні) вимагають переговорів і політичної підтримки. Сьогодні, як ніколи, Україну підтримує Брюссель і майже весь демократичний світ.
Керуючись цим та виходячи із наявних викликів, найбільш прийнятною для України сьогодні та в перспективі є норвезька державна нафтова компанія «Statoil», що вже пішла нам назустріч і конкурує з постачальником-лідером на європейських ринках — російським ВАТ «Газпром». Вкрай необхідно провести переговори і з іншими компаніями, зокрема, з тими, на які вона вкаже і які щойно з'явилися чи з’являтимуться на газовому ринку. І в цьому не можна нехтувати стратегією переговорів в частині їх проведення, залучення фахових експертів галузі та забезпечення комерційної таємниці. А суспільство має знати лише про результати.
Завжди необхідно пам'ятати, що в наступні роки теж будуть опалювальні сезони, зокрема, сезон 2015/16. Це так само закономірно, як і прихід літа. І, не зважаючи на скорочення обсягів споживання, актуальність імпорту газу, на жаль, не зніматиметься повністю з порядку денного у найближче десятиріччя. І точно не російського — доки не припиниться агресія і не врегулюються всі спірні питання між Україною і Російською Федерацією.
Втім, ніколи не пізно шукати в Європі та світі постачальників, вести з ними переговори, контрактувати газ. І робити це в подальшому необхідно якомога раніше та добре зваживши, адже зараз на західних ринках вільного газу без додаткових зусиль можна знайти не більше 3-5 млрд куб. м на рік, тоді як Україні необхідно приблизно 30 млрд куб. м.
Таким чином, за наявності ресурсу (газу) на європейських ринках (найбільш прийнятним для реверсу є хаб Баумгартен в Австрії), Україна могла б повністю відмовитися від російського імпорту газу вже у найближчій перспективі та переорієнтуватися на західних постачальників. Треба рухатись вперед, зокрема, про імпорт газу з Європи треба домовлятися негайно.
Звичайно, зараз такий газ (реверсом, з європейських ринків) є дорожчим на 100-120 дол. США (це включно з транспортними видатками і прибутками постачальника) в порівнянні з газом, отриманим з РФ за справедливою ринковою ціною. Та це все ж дешевше за нинішню, «політичну» російську ціну для України в 485 доларів США за 1000 куб. м — за формулою 2009-го року «по-російськи».
Безперечно, одночасно з налагодженням «реверсу» треба активно і якісно виконувати головне стратегічне завдання: скорочувати споживання газу і в перспективі — повністю відмовитися від його імпорту. Принаймні, намагатися задовольнятися своїм видобутком.
4. Висновки та пропозиції
Виходячи з вищенаведеного, Україні зараз вкрай необхідно вести широкі міжнародні переговори і щодо газу, і щодо нафти, і щодо ядерної енергетики. При цьому в кожну переговорну групу, окрім фахівців з відповідної галузі, необхідно включати українських патріотично налаштованих кваліфікованих дипломатів. Фахівці забезпечать фахову складову, а українські дипломати — міжнародну — в інтересах України. Саме такий симбіоз забезпечить нашій державі вивільнення від російського монополізму.
Дотепер в Україні, на жаль, так не було: українські дипломати часто довідувалися про окремі питання чутливого міжнародного співробітництва із засобів масової інформації. Так сталося у 2009 році, коли укладалися несправедливі газові контракти. Так було нещодавно, коли скандалили щодо вугілля з ПАР, і одночасно почали домовлятися про вугілля австралійське. Хоча в Австралії навіть де-факто перша особа держави не може впливати на ринок — там усталена демократія. В той час як домовленості з президентом Казахстану цілком ефективні і актуальні. І так за 23 роки Україна, на жаль, дочекалася російських танків, що замінили українську дипломатію.
В будь-якому випадку Україна вкрай потребує реформ в енергетичній галузі, для чого потрібна політична воля керівництва держави та безкомпромісна боротьба з корупцією. І вже потім, за безпосередньої підтримки ЄС та Єврокомісії, потрібно досягти повної енергетичної незалежності.
