Тези до конференції на тему «Україна — конфлікт у Європі», що відбудеться у Фолькетингу Данії 13.12.2017 р. за ініціативою Данського Гельсінського комітету
Валерій Іващенко,
член Данського Гельсінського комітету
Російська воєнна агресія, яку злочинний путінський режим розв’язав проти України на початку 2014 року, без найменшого перебільшення призвела до незворотного розлому чинного на той момент світового порядку, встановленого у міжнародних відносинах після 1975 року (Гельсінського Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі).
Розлом цей не лише в буквальному сенсі пройшовся територією однієї з найбільших країн Європи — України, але й по долях окремих людей, родин і цілих народів, що протягом десятиліть чи століть проживали на українських землях.
Жахливість цього розлому (як наслідку російської агресії) полягає ще й в тому, що він розколов свідомість, волю і сумління мільйонів людей:
- як тих, кого розв'язана Росією війна торкнулася найжорстокішим чином (вбивши їх рідних і близьких, позбавивши гідних умов існування), так і тих, у кого благополучне, далеке від війни мирне життя;
- як пересічних, звичайних громадян, так і впливових політиків, лідерів світових держав, з яких багато хто, незважаючи на військові жертви, чисельність яких вже перевищила 10 тисяч, вперто і боязко відмовляються визнати війну — війною, військову агресію — військовою агресією, військові злочини — військовими злочинами.
Я не намагаюся натякати на некоректність деяких політичних формулювань, що містяться в матеріалах даної конференції, на зразок «конфлікт в Україні». Це для мене незначна дрібниця, якщо порівнювати з тими почуттями та емоціями, які випадає переживати, слухаючи з одного боку — думки й міркування політиків, офіційних державних осіб (в тому числі і українських), а з іншого, наприклад, точку зору молодих, зовсім ще юних (але розумних!) курсантів Данського Королівського коледжу оборони, з якими мені не раз випадало спілкуватися щодо оцінки подій в Україні останніх 4-х років.
Справжній когнітивний дисонанс!
Впливові шановані політики плутаються в облудних поняттях і формулюваннях («внутрішньоукраїнський збройний конфлікт», «антитерористична операція», «громадянська війна в Україні»…), а молоді данські військові точно, безпомилково знають і дату офіційного оголошення Росією війни Україні (1 березня 2014 року), і час її фактичного початку, і її реальні наслідки — напад Росії і окупація нею частини української суверенної території.
Росія зважилась на відкрите, грубе попрання норм міжнародного права, розтоптавши не лише основоположні принципи мирного співіснування і співпраці держав Європи, непорушності їх кордонів, закріплених у вже згаданому Гельсінському Заключному акті 1975 року, а й інші міжнародні договори, учасником яких вона була. (Це і Будапештський меморандум 1994 року, і так званий «Великий» українсько-російський договір про дружбу, співробітництво і партнерство 1997 року, і Угода про статус та умови перебування ЧФ РФ на території України 1997 року тощо.)
Усім у світі зрозуміло (в тому числі й тим політикам, які «соромляться» назвати війну війною), що Путін кинув міжнародній світовій спільноті зухвалий, нахабний виклик. Водночас дуже ризикований (для нього) виклик. І тому для такого кроку повинні бути дуже поважні підстави, більш вагомі, ніж ризик небезпеки дістати жорстоку відплату за агресію проти миру, за кровопролиття, за вбивство людей.
Що ж могло послужити такими причинами, рушійними силами для путінського режиму на рубежі 2013–2014 років?
Усі, хто уважно відстежував і аналізував історію приходу Путіна до влади, а також зміни останніх років в економічному і політичному житті Росії, обов'язково повинні були відзначити, що її економіка та національні багатства в період перебування Путіна на вершині влади стрімко виснажувалися, і для того були наступні основні причини:
- загальна науково-технічна та технологічна відсталість національних виробничих фондів, порівняно з передовими країнами — світовими лідерами, а тому і орієнтація на сировинний характер економіки; спроби проривів у високотехнологічних, наукомістких галузях успіхів як не мали, так ще й досі не мають;
- розрив (руйнування) колишньої радянської виробничої кооперації у найбільш важливих, капіталомістких галузях економіки, критична частина якої залишилася в новоутворених незалежних державах — колишніх союзних республіках (а найбільш значуща частина — в Україні);
- тотальна корупція і розкрадання ресурсів, що залишилися у спадщину від колишнього СРСР;
- відмова і відхід від курсу ліберальних економічних реформ, що було розпочалися у період правління «раннього» Єльцина; у підсумку — «смерть» середнього і малого бізнесу (економічної основи суспільно-політичних перетворень у період переходу від тоталітаризму до демократії);
- поляризація суспільства за майново-фінансовим статусом, зубожіння і деморалізація більшості населення Росії; масова еміграція і скорочення тривалості життя (вимирання) освіченого і працездатного прошарку населення; у результаті — стрімке падіння якості робочої сили і, відповідно, якості продукції, що виробляється.
Навіть цей, далеко не повний перелік надавав підстави вважати, що перспектив у КДБшно-кримінальної «команди» Путіна зберегти владу (а значить і продовжити можливість необмежено розпоряджатися ресурсами найбільшої у світі державної території) у найближчому майбутньому не було. Як, відповідно, і можливості зберегти в особистому володінні величезні багатства кримінального походження. У найкращому разі цю «команду» чекав відхід у забуття і втрата колишньої всемогутності. А у гіршому — …
Очевидно, для них (для КДБшно-кримінальноого режиму Путіна) ціх причин було цілком достатньо для того, щоб піти «ва банк» («все, або нічого») у своїй боротьбі за владу.
А Україна лише опинилася на перетині трьох путінських «цілевказівок»:
- не дозволити, не дати Україні «піти у Європу», розшматувавши, послабивши її у збройному конфлікті, і у подальшому залишити її під «російським протекторатом»; у перспективі — перетворити у підпорядковану квазі-державу, на подобу Білорусі або Вірменії (включивши її у російський економічний простір, і далі, повністю — у «Русскій мір»);
- переорієнтувати фокус суспільної свідомості російського населення із внутрішніх (внутрішньоекономічних і внутрішньополітичних) проблем на зовнішнього ворога — «фашистську» Україну; за «допомогою» зовнішнього ворога — відродити войовничий російський патріотизм, який повинен стати основним змістом національної суспільної самосвідомості; на вирішення цього завдання (відродження патріотизму) залучити державне православ'я, «закріпивши» за архаїчною, мракобісною російською православною церквою «другу» (що залишилася) частину національної самосвідомості;
- перевірити на міцність («на вошивість») інститути західної демократії: визначити, наскільки далеко можна зайти у порушенні міжнародного права і руйнуванні сформованого світопорядку — до отримання гідної відсічі з боку Заходу (встановлення «меж дозволеного» за допомогою «розвідки боєм»).
Найбільшого на сьогоднішній день успіху Путін домігся в реалізації другого пункту свого плану.
Трохи менше — тому що поки ще в процесі досягнення мети — в реалізації третього завдання. (Але все одно, краще, ніж завдання першого.)
Захід теж «в процесі» — на зустрічному курсі продукує відповідні рішення, але «грає» при цьому за своїми, більш цивілізованими (на відміну від Путіна) правилами. Де і коли відбудеться у «грі» зупинка — передбачити складно. Очевидно лише одне: Україна у цій грі не гравець, і навіть не шахова фігура, а лише шахівниця, на якій західні лідери поки що грають в шахи, а Путін — із самого початку — у гольф. Або крикет. Так званий «мінський процес» — тому підтвердження.
«Мінські угоди» — велика брехня. Тому і влаштовує ця велика брехня найбільше саме Путіна. Захід (у особі передусім Євросоюзу), на жаль, усе так само, перебуває «у процесі»: виробляє своє ставлення — вважати їх благом (справжніми, чинними та ефективними міжнародними договорами) чи ні. Україну ж вони не влаштовують зовсім. (А якщо ж хоч якоюсь мірою і влаштовують, то не більше, ніж Чехословаччину влаштовувала Мюнхенська угода 1938 року).
Сьогодні, граючи «мінськими угодами» у гольф на шахівниці, путінська Росія намагається розвинути свій успіх у вирішенні питання введення миротворчих сил ООН на територію України, диктуючи свої власні умови і правила. Не відчуваючи при цьому ані найменшого комплексу провини за розв'язану військову агресію проти України і величезні людські жертви, понесені у результаті цієї агресії.
Неправомірно оголосивши себе правонаступником СРСР і зайнявши (ще більш неправомірно) його місце у Раді Безпеки ООН, Росія, зловживаючи правом вето постійного члена РБ, блокує ухвалення рішень міжнародного співтовариства, які безсумнівно сприяли б якнайшвидшому припиненню кровопролитних воєнних дій у Донецькій і Луганській областях України.
Натомість там, де ситуація на окупованій Росією території Донбасу виходить з-під абсолютного контролю російських намісників, негайно вводяться додаткові російські війська через неконтрольовану Україною частину українсько-російського кордону, і російські військові поводяться на чужій захопленій території як відверті злочинці. (Останній приклад — перекидання 21.11.2017 р. російських військових підрозділів до Луганська для придушення конфлікту, що виник між призначеними «у владу» місцевими проросійськими бойовиками. І звичайно ж, як завжди, за «істинно російською традицією»: військова техніка — без номерів, озброєні люди — без знаків розрізнення).
Міжнародному (і в першу чергу європейському) співтовариству необхідно, нарешті, поглянути правді в очі:
Путінська Росія вчинила акт військової агресії проти однієї з європейських держав. Агресор має понести покарання. Як було покарано СРСР в 1939 році за напад на суверенну Фінляндію. Але якщо на той час світова спільнота була здатна лише виключити агресора з Ліги Націй, то в сьогоднішньому глобальному, взаємозалежному світі існує набагато більше можливостей та інструментів впливу на людей і держави, які вчиняють злочини, що забирають життя людей. І застосування до Росії фінансово-економічних санкцій за війну проти України — це далеко не співмірна відповідь на такі злочинні дії. І не єдино можлива.
Окрім того, демократичній Європі важливо усвідомити, що агресор, хизуючись безкарністю, не зупиниться, доки не отримає гідної адекватної відсічі й заслуженої відплати.
В Україні російський агресор поки що не зупинився, не був покараний за злочинні діяння.
Чи буде Європа вичікувати, кого путінська орда обере наступною жертвою своєї агресії?
