Швець Валерій Тимофійович
1949 року народження, доктор фізико-математичних наук, професор, відмінник освіти України, нагороджений пам"ятним знаком Петра Могили.
Закінчив Балтську середню школу № 2 у 1966 році, фізичний факультет ОНУ ім. І. Мечникова у 1971 році, аспірантуру на кафедрі теоретичної фізики у 1976 році, докторантуру в Інституті фізики конденсованих систем НАН України у 1992 році.
Напрям наукової діяльності — фізика невпорядкованих систем: метали, плазма, напівпровідники. Автор 5 монографій, 7 навчальних посібників, близько 200 наукових публікацій.
Нині працює завідувачем кафедри прикладної математики Одеської національної академії харчових технологій.
В середині 90-х років минулого століття В. Швець очолював Одеський осередок Народного Руху України, видавав газету «РУХ».
Частина 1
«Гриша! Ти щось бачиш?» «Ні». «І я нічого не бачу». Такими словами мати звичайно починала розповідь про 1933 рік. Матері тоді було шість років, а її брату вісім. Тримаючись за руки, вони злазили з ліжка на долівку і по під стіною поволі виходили з хати. Далі сідали біля порогу і певний час грілися вранішнім сонцем, аж поки набряки біля очей трохи спадали і вони починали щось бачити. Батьки йшли на роботу ще до сходу сонця і діти бачили їх лише пізно ввечері, коли вони, знесилені працею і голодом, брудні і непривітні поверталися додому. Батько був головою колгоспу і ніс свою долю відповідальності за все, що коїлось у селі Мошняги на півночі Одеської області.
Дідусь по матері
Мясківський Василь Юхимович (20.04.1904 – 20.11.1993) |
Дідусь по батькові
Швець Петро Іванович (1887 – 21.07.1958) |
Моєму батькові, який жив у тому ж селі, але на території іншого колгоспу, тоді було вже дванадцять років і у їх великій родині ситуація була ще гіршою. Хоча його родина не була «заможною», на відміну від родини матері, вона вперто не бажала йти до колгоспу і потрапила під розкуркулення. У них забрали хату і все майно та готували до виселення до Сибіру. Врятував їх щасливий випадок, але одну зиму їм довелось прожити попід чужими хатами.
Тобто, я знав заборонену у радянські часи правду про голодомор з обох сторін. З боку тих, хто служив тій владі, і з боку тих, хто був її прямою жертвою. Ця правда, як з’ясувалось, коли обидві родини породичались, практично не відрізнялась. Відданість діда по матері радянській владі не заходила надто далеко. Він так і не вступив до більшовицької партії, а дід по батькові не сприймав її від самого початку. Повернувся він з Великої війни у 1920 році, де, за його словами, не воював ні за білих, ні за червоних.
Спротив селян радянській владі був не лише пасивним, але й збройним. Наприклад, в мого діда по матері двічі стріляли. Тільки деталями відрізнялась правда про голодомор, що я почув від своїх тестя і тещі, які народились і виросли у самому центрі України, у селах Липняжці та Новодобрянці (там навіть є відповідний пам’ятний знак). І там люди чинили спротив владі.
Партійному активісту, якого влада прислала аж з Ленінграду для прискорення конфіскації землі у селян, останні відрубали голову і поклали поряд з тілом під містком через Сухий Ташлик у центрі Липняжки. Про ті події нагадує лише одинокий обеліск на старому липняжському цвинтарі, витесаний з погано обробленого червонуватого граніту, без знищеної часом традиційної зірки на верхівці і імені небіжчика. Навколо нього — з давно зотлілими хрестами поодинокі і колективні горбочки могил жертв голодомору, через які люди вже протоптали стежки. Так пам’ятник кату залишився єдиним нагадуванням про найбільшу трагедію цього села. Кількість встановлених жертв — 230 осіб.
Вважаю, в наш час стосовно тих подій не слід вживати слово колективізація, що, відповідно до новомови, створеної радянською владою, означало конфіскацію, а саме це останнє слово. Коли слова втрачають свій сенс — люди втрачають свою свободу (Конфуцій). Думаю, вірно буде і навпаки. Свобода повертається разом із втраченим сенсом слів.
Спротив селян конфіскації у них землі — це тема, яку ще навіть і не починали серйозно розробляти наші дослідники. Вони традиційно схильні лише до сліз і християнської молитви за ворога, який, нібито, не відав, що творить. Відав, але я хочу обговорити інший, також мало досліджений аспект голодомору — «Чому він став можливим?».
Розглянемо спочатку аргументи протилежної сторони.
Головнокомандувачем першої лінії оброни є сам президент сусідньої держави, яка нещодавно урвала чималий шмат нашої землі. За його словами, жодного голоду в Радянському Союзі не було, а були окремі продовольчі труднощі. З його подачі цю точку зору поділяє 90 % громадян Московії. Але так в Московії було майже за будь-якого царя. Цю тезу не варто навіть коментувати.
Другий рубіж оборони займає чимала команда ліберальної інтелігенції Московії — голод через неврожай був, але від нього однаково страждали представники всіх етносів, що мешкали в Радянському Союзі. Слідом за ними цю точку зору поділяють 5 % із тих 10 %, що не підтримали першу точку зору. І тут вже потрібен коментар. Що не тільки по українцям-русинам вдарив голод — це точно. Якщо українців-русинів на Великій Україні-Русі загинуло щонайменше 25 %, то відсоток казахів, що загинув, був значно більшим — до 50 %. Там населення було переважно кочовим і харчувалось їжею тваринного походження, а отари свійських тварин було важко сховати. Переважно врятувались ті, що зуміли у цей страшний час відкочувати на територію Китаю. З не меншою силою, аніж по українцям-русинам голод вдарив по кримським татарам і німцям в місцях їх компактного поселення, де вони мешкали разом з українцями-русинами, зокрема, у Поволжі. Поки Гітлер лише розмовляв про необхідність завоювання життєвого простору для німецької нації і бачив таку можливість лише у майбутній великій війні, Сталін цей життєвий простір реально завойовував для московітського народу у мирний час. Жодний народ зі списку жертв голодомору не потрапив туди випадково. Там, де українсько-русинські села чергувались з московітськими, вимирали лише наші села.
Спустошені села Великої України-Русі заселялись московітами. Майбутня війна на Сході України-Руси, яка надовго залишатиметься нашою незагойною раною, була запрограмована ще у часи голодомору. Саме тоді, внаслідок вимирання українсько-русинського етносу на цих землях, там з’явився потужний прошарок московітів. І саме вони у наш час боронять інтереси своєї історичної батьківщини, спираючись при цьому на її всебічну підтримку. Війна на Сході — це, в першу чергу, міжетнічна війна, і вона триватиме. Можливо, слід дослухатись таких відомих особистостей, як Дмитро Корчинський. Можливо, слід евакуювати все населення з окупованих територій і прифронтової зони у внутрішні області України-Руси і остаточно вирішити протистояння з сепаратистами на Сході у військовий спосіб? Основа для етнічної переваги московітів в Криму над українцями-русинами і кримськими татарами також була закладена у роки найбільшого голодомору. До речі, за всіма експертними оцінками і спогадами очевидців, зокрема, моїх родичів, врожай 1932-1933 років скрізь був цілком пристойним. Отже, голод скрізь був штучним.
Третій рубіж оборони щодо голодомору очолюють вже інтелектуал-патріоти Московії. Це також десь 5 % московітів. Їм раптом спало на думку, що захмарно високі інтереси Радянського Союзу (вважай Московії) вимагали таких екстраординарних заходів як голодомор, щоби конфіскованим зерном, фактично життями людей, сплатити вартість колосальних поставок обладнання і технологій зі Сполучених штатів Америки. Роки голодомору співпали з роками індустріалізації Радянського Союзу, а без індустріалізації він не зміг би успішно протистояти Німеччині у майбутній війні і врятувати світ від фашизму. Це якби чума запропонувала світу спасти його від нежиті.
Сільське господарство передбачає важку селянську щоденну працю. Зрозуміло, що виснажена голодом людина не здатна працювати так продуктивно, як сита. Крім того, високою смертністю постійно скорочувалася кількість робочих рук, передусім чоловіків. Виробництво сільськогосподарської продукції мало б за таких умов скорочуватись. Так, на початку конфіскації землі у 1930 році, за радянськими статистичними даними, експорт зерна з Радянського Союзу складав 4,8 млн тонн. У 1931 році колгоспів стало більше, і у них почали забирати більшу частку вирощеного зерна, і експорт склав 5,2 млн тонн. В 1932 році, коли до колгоспів загнали майже всіх селян і вилучили у них практично все зерно — на початку голоду — експорт склав лише 1,8 млн тонн. Опір конфіскації землі чинили лише окремі селяни, такі, як мій дід по батькові. У 1933 році, попри те, що виробництво зерна ще більше скоротилось через шаленіючий уже на повну силу голод, експорт також склав 1,8 млн тонн. Саме у цьому році у селян відбирали навіть посівне зерно, і голод почав знищувати цілі села. У наступному 1934 році вже нікому було повноцінно працювати в полі і експорт склав лише 0,8 млн тонн. Так що знищення українських, німецьких і кримськотатарських селян не тільки не сприяло індустріалізації, а безпосередньо гальмувало її ефективне проведення.
Висновок: голодомор точно мав іншу мету, аніж індустріалізація.
Тепер про обсяги експорту зерна у найкращому з цієї точки зору 1930-му році. Він був майже удвічі менший, ніж експорт Російської імперії напередодні Першої світової війни. Далася взнаки руйнівна щодо рільництва політика більшовицької влади. Експорт був і вкрай малим, щоб задовольнити потреби індустріалізації. За роки перших двох п’ятирічок у Радянському Союзі було побудовано майже 9 тисяч великих і гігантських підприємств: Уралмаш, Дніпрогес, Криворіжсталь, Харківський тракторний — насправді танковий — тощо. Усього зернового експорту не вистачило б навіть на зведення одного такого гіганта. Зауважу, що незалежна Україна, позбувшись колгоспів, стабільно експортує щорічно вперше у своїй історії приблизно 30 млн тонн зерна. Це найкраща відповідь на питання чи доречна конфіскація землі і багатомільйонні людські жертви для збільшення її продуктивності.
Джерело фінансування індустріалізації в Радянському Союзі — фактично його підготовка до майбутньої війни — це одна з найбільших таємниць історії ХХ сторіччя. Якби джерело фінансування походило з Радянського Союзу, то подібний масштаб замовлень мав би викликати нечуване економічне зростання всіх промислово розвинутих країн і в першу чергу — Сполучених Штатів. Замість цього, в міру зростання темпів індустріалізації, Західний світ скочувався в прірву економічного занепаду. Отже, джерело фінансування знаходилось десь у Західному світі. На мій погляд, колосальні кошти Заходу були вилучені з природного для них обігу і спрямовані на індустріалізацію Радянського Союзу. Це могло статися лише за рахунок різкого зменшення внутрішнього кредитування. Далі виникла криза неплатежів і зупинилася більшість промислових підприємств. Я дотримуюсь тієї точки зору, що ті тисячі підприємств, що виростали в Радянському Союзі, було просто демонтовано в охопленій кризою Америці, робітників викинуто на вулицю, а обладнання цілком перевезене до Радянського Союзу разом з інженерно-технічним персоналом, що і змонтував його на новому місті. Чому міжнародний фінансовий синдикат вирішив вкласти кошти у світову революцію? Хто відповість на це запитання? Велика загадка історії і в тому, що міг Радянський Союз покласти на протилежну індустріалізації шальку політико-фінансових терезів? Такі безпрецедентні подарунки, як індустріалізація, не робляться за просто так. Цікаво, що в цей же час бурхливо модернізувалась ще одна країна. Ви вгадали — це Німеччина. Тут схеми фінансування більш-менш відомі, що швидше за все пов’язано з тим, що Німеччина Другу світову війну програла. Можливо, не випадково новий курс президента Сполучених штатів Франкліна Рузвельта був спрямований, зокрема, і проти фінансового капіталу. Епоха монополістичного капіталу нібито добігла кінця. Закон Гласса-Стіголла від 1935 року забороняв банкам займатись інвестиційною діяльністю. Зазначу, що індустріалізація Радянського Союзу була наслідком саме такої інвестиційної діяльності провідних світових банків. Деякі занадто великі банки були поділені і позбавлені свого монопольного становища на ринку капіталу.
Остання лінія оборони громадян Московії перед відповідальністю за геноцид українсько-русинського народу — відвертий антисемітизм. «Во всем виноват Эпштейн! А также Крицман и другие…» пише, наприклад московитська газета «Пенсионер и общество», № 11(90), 2007 року. Для нетямущих пенсіонерів у газеті є примітка: «Фамилии евреев выделены синим цветом». Або гасло, що його легко зустріти в Інтернеті: «Всемирная сионистская организация ЗАГОЛОДОМОРИЛА Украину». З подібною точкою зору я стрінувся ще у дев’яності роки минулого століття. Важко сказати, на яку кількість громадян Московії і України-Русі розрахована ця «лінія оборони». Зараз вона немов би резервна. Але з крахом перших трьох вона цілком може стати основною.
Я не прихильник лівої ідеї. Швидше — навпаки. Жодна глобальна ідея не залишила такого кривавого сліду в історії людства, як ліва. Але задля об’єктивності звернуся до найяскравішого виразника цієї ідеї в Радянському Союзі і, одночасно, українського єврея Льва Троцького. Він був одним із ініціаторів українізації державного апарату Радянської України, відродження української культури, шкільництва. Він усвідомлював, що для того, щоб в україномовному середовищі могли існувати єврейські школи, найперше там мають бути школи українські. Для того, щоб в Україні вільно розвивалась єврейська культура, обов’язково має розвиватись культура українська. Протягом всього життя він тримав у полі свого зору українське питання. При цьому його погляди щораз більше радикалізувалися. Незадовго до смерті він першим із відомих світових політичних лідерів проголосив: «Питання долі України постало на повний зріст. Потрібне ясне й виразне гасло, яке відповідає новій ситуації. На мою думку, таким гаслом може бути в цей час тільки: Єдина, вільна й незалежна робітничо-селянська радянська Україна! «Але ж незалежність об'єднаної України означає відокремлення Радянської України від СРСР!» — вигукнуть хором «друзі» Кремля. «Що ж в цьому такого жахливого?» — поцікавимося ми зі свого боку. Відділення України не означало б послаблення зв'язків із працюючими масами Великоросії, а лише послаблення тоталітарного режиму, який душить Великоросію, як і всі інші народи Союзу». («Бюллетень оппозиции (большевиков-ленинцев)», № 77-78, 1939 р.).
Лев Троцький був не лише одним із ідеологів і організаторів більшовицької революції. Він був символом єврейства, яке масово прийшло в революцію і склало велику частину нової більшовицької господарчої, військової і політичної бюрократії. Боротьба Сталіна з Троцьким — це була боротьба між собою двох складових нової більшовицької еліти — москвинської і єврейської. Відповідно до новомови, Сталін боровся не з євреями, а з Троцьким і троцькістами. Вигнання Троцького з Радянського Союзу у 1929 році означало втрату євреями, яких називали троцькістами, всіх ключових посад у партії, уряді і армії. З цього моменту відповідальність за все, що відбувалось в країні, вони вже не несли. Це також означало закриття спочатку єврейських шкіл, а за ними і українських скрізь, де вони тільки-но з’явились. Це означало також закінчення українського національного відродження і початок українського розстріляного відродження. Риска під троцькізмом була проведена у 1937-1938 роках, коли більшість євреїв, які раніше прийшли у владу, були фізично знищені. При цьому було знищено багато і неєвреїв, так що зовні це ніби і не виглядало як переслідування саме євреїв. Проте після цих подій євреїв у владі практично не залишилось, окрім тих небагатьох, хто довів свою лояльність безкомпромісною боротьбою з троцькізмом.
Далі буде…