Частина 1. Чорноморський флот Російської Федерації і національна безпека України
Частина 2. Чорноморський флот на терезах політичного торгу
«...Посиленню позицій України в Криму сприяв також і Указ Президента України Л. Кравчука в березні 1992 року, який на підставі ст. 77 Конституції України підтверджував республіканський (український) статус Севастополя. Іншим Указом Л. Кравчука «Про невідкладні заходи з будівництва Збройних Сил України» передбачалося початок створення на базі Чорноморського флоту (при узгодженні з Головним командуванням ОЗС СНД) органів управління ВМС України. Одночасно Верховна Рада України прийняла Закон «Про розподіл повноважень між Україною і Республікою Крим», в якому закріплювався статус Республіки Крим як складової частини України».
Так закінчується друга частина серії матеріалів «Крим 94».
Частина 3. Як ділився Чорноморський флот «по-братерськи»
Проте, всупереч усім зусиллям українського керівництва, політичні провокації в Криму і переслідування українських моряків командуванням ЧФ не лише не припинялися, а навпаки — посилювалися. При цьому акції антиукраїнської спрямованості організовувалися як на місцевому, так і на загальноросійському рівні. Так, в травні 1992 року Верховна Рада Криму, ухваливши Акт про проголошення державної незалежності, затвердила Конституцію Республіки Крим, головні положення якої суперечили українському законодавству, а також прийняла постанову про проведення 2 серпня 1992 року загальнокримського референдуму. В цей же час Верховна Рада Російської Федерації ухвалила постанову, в якій Акт передачі Кримської області із складу РРФСР до складу України визнавався неконституційним. Причому, політична вакханалія в Криму не припинялася навіть після зустрічі делегацій України і Росії в Дагомисі 23 липня 1992 року, що закінчилася підписанням угоди, в якій сторони підтвердили важливість переговорів щодо створення на Чорному морі Чорноморського флоту ВМФ Росії і ВМС України. Згідно досягнутої домовленості, протягом перехідного періоду передбачалося спільне користування наявною системою базування і матеріально-технічного забезпечення. До закінчення переговорів сторони домовилися не робити ніяких односторонніх кроків.
 |
|
СКР-112 - сторожовий корабель проекту 159А http://ursa-tm.ru/forum |
Продовження відвертих антиукраїнських акцій найвищого законодавчого органу Росії і Верховної Ради Криму не сприймалося народом України, у тому числі і українськими моряками Чорноморського флоту, які у відповідь на антиукраїнські закиди, зокрема, вирішили демонстративно перевести сторожовий корабель СКР-112 з Севастополя до Одеси. Цей корабель під командуванням капітан-лейтенанта Настенка підняв український прапор і став першим бойовим кораблем нового українського флоту.
Випадок зі СКР-12 мало не спровокував справжнього збройного російсько-українського конфлікту.
Щоб не допустити переходу сторожовика до Одеси, начальник штабу ЧФ навздогін послав швидкохідний десантний корабель на повітряній подушці, що мав дозвіл на застосування зброї. З повітря напрям руху цього «перехоплювача» координував гідролітак ЧФ БЕ-12, що злетів у небо без дозволу зонального центру управління польотами в південній частині України.
 |
| Командир CКР-112 Сергій Настенко http://ursa-tm.ru/forum |
Захистили команду СКР-112 від неминучої розправи два українські прикордонні кораблі. Вони наблизилися до сторожовика і супроводжували його до Одеси, де комендантська служба міста виставила на борту озброєний караул.
Цей випадок змусив керівництво Російської Федерації піти на деякі компроміси з Україною в питаннях практичного розподілу Чорноморського флоту. Договором про принципи розподілу, підписаним в серпні 1992 року в Ялті, передбачався певний перехідний період до 1995 року. А до цього часу флот повинен був залишатися в подвійному підпорядкуванні — президентів Росії і України.
Здавалося б, договір усував багато протиріч і відкривав шлях до налагодження рівноправних і добросусідських стосунків як між Україною і Росією, так і їх флотами. Але ось російським шовіністам це не сподобалося. Зазнавши невдачі зі жвавим розігруванням «кримської карти», вони зосередилися безпосередньо на Севастополі.
Так, ще під час зустрічі української і російської делегацій влітку 1992 року було перевірено дотримання мораторію по Чорноморському флоту, і депутат ВС РФ Є. Пудовкін чітко окреслив позицію Росії щодо Севастополя. Він стверджував, що місто «було і має залишатися базою російського флоту». Цим він відверто висловив позицію більшості політичних сил Росії щодо Чорноморського флоту і місця його базування. Йому і його однодумцям було принципово важливо реалізувати цю ідею.
Як основний аргумент в севастопольському протистоянні російські політики використовували Указ Президії ВС РРФСР від 29 жовтня 1948 року «Про виділення міста Севастополь в самостійний адміністративно-господарський центр». Цей документ складався з однієї пропозиції, а саме: «Виділити місто Севастополь в самостійний адміністративно-господарський центр зі своїм окремим бюджетом і віднести його до категорії міст республіканського підпорядкування».
 |
| Колишній депутат Севастопольської міської ради і Верховної Ради Криму Круглов О. Г. http://www.nr2.ru/274965.html |
Ініціювати цю ідею в нових умовах було доручено народному депутатові Республіки Крим Олександру Круглову, який одночасно був і депутатом Севастопольської міськради. 4 вересня 1992 року він звернувся до Голови Верховної Ради РФ Р. Хасбулатова із запитом, чи не був скасований наведений вище указ? Отримавши 25 вересня відповідь завідувача юридичним відділом ВР РФ Р. Цивєлєва, що «...Цей указ при передачі в 1954 році Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР не був визнаний таким, що втратив силу і до теперішнього часу не скасований», О. Круглов розгорнув широку пропагандистську роботу з активним залученням російських і кримських засобів масової інформації.
Копії відповіді він розіслав однодумцям з проханням ознайомити з нею широкі кола громадськості, а також особисто передав його до різних газет, на сторінках яких з'явилися красномовні коментарі.
Глибоко перейнявшись ідеєю «російського статусу Севастополя», О. Круглов відновив активні телефонні і поштові контакти із зацікавленими особами в Москві. А для забезпечення політичної підтримки цієї діяльності в Севастополі, за безпосередньої допомоги Росії, створюється суто проросійська шовіністична організація «Фронт національного порятунку».
Той факт, що керівництво ФНП знаходилося в Росії, а створення в Україні філії такої політичної організації суперечило українським законам, зовсім не хвилювало А.Круглова. Він керувався іншими аргументами: «…Для ФНС не має значення, в якій з так званих республік СНД проживають громадяни однієї країни, що створювалася тисячу років».
Отримавши з Москви на початку 1992 року матеріали ФНП, він зібрав активістів чотирьох організацій з схожими програмами — «Російського народного зібрання», «Товариство захисту прав людини», «Екологія і життя», а також так званого «Клубу виборців», об'єднавши їх в севастопольську філію «Фронту національного порятунку».
При цьому поспішність, з якою О. Круглов створював філію ФНП в Севастополі, була цілком зрозумілою: його обрали керівником філії, делегувавши на конгрес «Фронту національного порятунку» до Москви.
Конгрес проходив помпезно — з 800 журналістів, що отримали акредитацію, 377 були представниками іноземних ЗМІ. І ніхто не мав би жодних претензій до його скликання, коли б не той факт, що при вже існуючих незалежних пострадянських державах конгрес організовувався під гаслами «Єдиной і нєдєлімой Росії». Географія охоплювала практично усю територію колишнього СРСР від Сахаліну до Прибалтики. Україна була представлена дуже солідно, хоча офіційного розподілу по делегаціях на конгресі не було. З цього приводу прозвучало і роз'яснення політради: «...Патріотичні сили розглядають країну принаймні у межах 17-го року».
Як же ставилися до цих зборів офіційні особи Росії? Досить сказати, що учасникам конгресу було виділено приміщення. З цього приводу російські засоби масової інформації писали: «…Дві тисячі сімсот делегатів зібралися в парламентському центрі ВР Російській Федерації, тобто в офіційному приміщенні вищої законодавчої влади Росії». Взаємозв'язок керівництва конгресу з певною частиною народних депутатів ВР РФ розкрився пізніше, під час сьомого з'їзду народних депутатів РФ.
Після московських зустрічей у О. Круглова зовсім «в голові запаморочилось». Він почав буквально забалакуватися, за що його критикувало навіть близьке оточення. Як приклад — його відповідь на запитання одного з кореспондентів, «чи пам'ятає, що він знаходиться на території суверенної України?» з фанатичним блиском в очах О. Круглов відповів: «…Ні, ми знаходимося на території російської держави. Депутати російського парламенту нам говорять: почувайте себе як вдома, ви можете будь-яку гостру ситуацію довести до межі, до юридичного конфлікту. Припустимо, порушать якийсь процес проти мене на тій основі, що Севастополь — український. Тоді депутати готові прислати парламентську делегацію та адвокатів і в будь-якому суді довести, що ми непідвладні законам України».
Проте особлива небезпека маніакальної позиції О. Круглова полягала в тому, що до політичної боротьби за Севастополь він залучав військовослужбовців, добре усвідомлюючи, що за українськими законами армія — поза політикою. На питання, чи вважає він за правильне втягувати в орбіту своїх дій Чорноморський флот, О. Круглов з притаманною йому категоричністю відповів: «…Так, вважаємо за можливе… Офіцери флоту це усвідомлюють і в потрібну хвилину готові вирішувати політичні питання».
По поверненні з Москви до Севастополя О. Круглов організовував мітинги, збори, наради, збір підписів під заявами і зверненнями. Завданням його пропагандистської машини було підняття «великого галасу» навколо Севастополя з метою створити умови для винесення цього питання на розгляд сьомого з'їзду народних депутатів РФ. Кінцева ж мета московських покровителів А.Круглова прозвучала у його виступі 11 листопада 1992 року на сесії Севастопольської міськради, де він заявив, що «...Відновлення СРСР слід починати з Севастополя», і запропонував створити на базі Севастопольської міськради «ініціативну групу».
Чимало сил було спрямовано на підготовку мітингу 21 листопада 1992 року в Севастополі. У центрі уваги — питання про необхідність зміни статусу міста. У ухваленому зверненні до депутатів Росії пропонувалося обговорити це питання на сьомому з'їзді народних депутатів з метою повернути Севастополю статус міста республіканського підпорядкування у складі РФ. На мітингу також виступив представник «донського козацтва», заявивши, що донські козаки повністю підтримують севастопольців і готові надати їм допомогу.
23 листопада в приміщенні штабу Чорноморського флоту відбулися збори офіцерів штабів ВПС, тилу і берегових військ флоту. Учасники зборів, на яких був присутній О. Круглов, ухвалили звернення до глав парламентів України, Росії, Криму і голови міськради Севастополя з вимогою негайно розглянути документи, що стосуються російського статусу Севастополя.
Як і було обумовлено з Є. Пудовкіним, О. Круглов поїхав до Москви за тиждень до з'їзду — 23 листопада. Цього разу він привіз з собою не лише вирізки з кримських газет і резолюції мітингів, що відбулися в Криму і в Севастополі, але і резолюції офіцерських зборів на Чорноморському флоті.
Використовуючи ці матеріали, Є. Пудовкін зібрав підписи представників депутатських фракцій сьомого з'їзду народних депутатів Верховної Ради Росії під заявою, що вимагає внести до порядку денного з'їзду питання про державно-правовий статус міста Севастополя. Під заявою з'явилися підписи представників 13 фракцій.
Проте, були і деякі зауваження. Зокрема, що зібраного матеріалу все ж недостатньо для винесення питання на з'їзд, і що найкраще враження на депутатів могло б справити своєрідне «звернення від народу». За свідченням О. Круглова, виходячи з цього, він дістав доручення написати «Звернення севастопольців і моряків ЧФ до народних депутатів Російської Федерації». Таке сфальсифіковане О. Кругловим у Москві «звернення» було схвалене і долучене до пакету документів, підготовлених для народних депутатів. Теперь можно получить кредит 200 грн на карту на любые мелкие траты. МФО дают маленькие суммы без отказов всем с 18 лет.
У цьому пакеті, разом зі згаданим вище «документом», були також тенденційна, з ознаками фальсифікації «юридична довідка про державно-правовий статус міста Севастополя з 1948 року», Указ Президії ВР РРФСР «Про виокремлення міста Севастополя в самостійний адміністративно-господарський центр», а також копія відповіді депутатові Є. Пудовкіну, в якій говорилося, що «…Указ про передання у 1954 році Кримської області зі складу РРФСР до УРСР не був визнаний таким, що втратив силу і до теперішнього часу не скасований; яких-небудь змін до Указу не вносилося». Усе це, а також ще деякі документи повинні були підготувати депутатів до прийняття постанови про те, що Севастополь з 1948 року є містом республіканського підпорядкування у складі РФ.
Саме з цією метою автори «юридичної довідки» пішли на свідому фальсифікацію. З‘явився наступний висновок: «…З урахуванням дії вищеназваних Указу Президії ВР і Постанови Радміну 1948 року, м. Севастополь у 1954 році і в наступні роки фінансувався з бюджету РРФСР, залишаючись містом республіканського підпорядкування у складі Російської Федерації». У цій же «довідці» вказувалося, що, з урахуванням дії Указу Президії ВР РРФСР 1948 року, м. Севастополь де-юре залишається частиною території РФ, але де-факто в односторонньому порядку, без згоди з Росією, підпорядкований органам державної влади України.
Усе це було відвертою брехнею. У Конституції РРФСР 1937 року Севастополь не визначався як місто республіканського підпорядкування. Ця Конституція, визначаючи державний устрій РРФСР (стаття 14), зовсім не згадувала міст республіканського підпорядкування. Отже, в Указі Президії ВР РРФСР від 29 жовтня 1948 року, на який посилалися російські «активісти», не йшлося про Севастополь, як про особливу адміністративно-територіальну одиницю, а тільки про виділення його в самостійний адміністративно-господарський центр зі своїм окремим бюджетом. При цьому ніяк не вирішувалося питання територіального характеру, зокрема, не змінювалися межі Кримської області.
Указом Президії ВР РРФСР від 13 лютого 1954 року Кримська область була передана із складу РРФСР до складу УРСР. Оскільки адміністративно-територіальне ділення Криму не змінювалося до 1954 року, місто Севастополь у складі Криму перейшло до складу УРСР і фінансувалося вже з українського бюджету. З 1954 року фінансування Севастополя з бюджету РРФСР припинилося і цього міста немає в адміністративно-територіальному розподілі РРФСР (див. напр., «РРФСР. Адміністративно-територіальний розподіл на 1 липня 1960 року». М., 1960. Ст. 469).
До того ж, якщо в Законі «Про державний бюджет УРСР на 1954 рік» («Відомості Верховної Ради УРСР», 1953 рік. № 3. Ст. 7) міста Севастополя немає, то наступного року в Законі «Про державний бюджет УРСР на 1955 рік («Відомості Верховної Ради УРСР», 1954 рік. № 4. Ст. 92) його бюджет виділяється окремим рядком.
Приналежність цього міста Україні з 1954 року підкріплювалася усіма галузями державно-політичного життя, зокрема, в діяльності представницьких органів. У згаданий період депутати від Севастополя представляли інтереси його населення саме у Верховній Раді України, а не РРФСР. У Конституції РРФСР 1978 року (стаття 71) містами республіканського підпорядкування названі тільки Москва і Ленінград. В той же час Конституцією УРСР 1978 року (стаття 77) визначалося, що містами республіканського підпорядкування в Українській РСР є Київ і Севастополь.
Крім того, в Угоді між УРСР і РРФСР від 19 листопада 1990 року говориться про визнання і повагу територіальної цілісності сторін. Цей принцип підтверджений також договорами і міждержавними угодами СНД.
Незважаючи на відверту неправду в зібраних «документах», за задумом російської сторони, їх копії повинні були вручатися не лише кожному депутатові Верховної Ради Росії, але і усім журналістам. Очевидно, що пошук і підбір матеріалів, виготовлення фальшивок, їх тиражування вимагало часу, наснаги і людських зусиль. Про виконану роботу з гордістю доповідав О. Круглов: «…За добу ми підготували 2000 комплектів… Усе це — завдяки підтримці керівника групи Є. К. Пудовкіна».
Ймовірно, що без участі Є. Пудовкіна ця провокація взагалі не вдалася б. За словами О. Круглова, коли Є. Пудовкін отримав листи з підписами, то відразу вирушив до Президента Росії Б. Єльцина, який і ухвалив відповідне рішення про підтримку проросійських рухів Криму.
Аналогічно вчинив і тодішній голова ВР РФ Р. Хасбулатов, який звеличував в той час роль командувача Чорноморським флотом І. Касатонова в справі збереження впливу Росії в Криму. На думку глави російського парламенту, якби Касатонова не було на півострові, то сперечатися з Україною не було б про що. Флот давно перейшов би у підпорядкування Києва.
В цілому наміри керівництва Російської Федерації і антиукраїнських рухів в Криму знайшли своє віддзеркалення у відповідному рішенні сесії Верховної Ради РФ, де, всупереч усім законним підставам, була підтверджена «російська» приналежність Севастополя.
* * *
Поглиблення економічної кризи в Росії, що викликало різке погіршення життєвого рівня населення, стало причиною катастрофічного падіння авторитету керівництва Російської Федерації. Цим фактом негайно скористалася опозиція, звинувативши президента і уряд Росії в усіх смертних гріхах, у тому числі і в «зраді російських інтересів», яка проявилася в «потуранні Заходу» і «втраті колишніх радянських республік». Спираючись на подібні сентенції, лідери опозиційних рухів і партій розгорнули несамовиту кампанію, домагаючись усунення з постів Б. Єльцина і тодішнього прем'єр-міністра Росії Є. Гайдара.
У відповідь на це керівництво Російської Федерації, не маючи можливості в стислі терміни підняти економіку держави, спробувало перехопити ініціативу у опозиції, взявши на озброєння її основні аргументи з відродження «Великої Росії», яка повинна була зайняти спорожніле місце колишнього Радянського Союзу.
| Февраль 2013. Міністри оборони України та Росії Павло Лебедєв та Сергій Шойгу зустрілися в Севастополі. На першій очній зустрічі вони обговорили питання підсилення російського Чорноморського флоту у Криму. |
20.02.13 Міністр оборони Російської федерації Шойгу під час візиту до Севастополя вперше чує гімн України
Починаючи з 1993 року, Російська Федерація остаточно відмовляється від принципу рівноправного співіснування з країнами СНД, заявляючи про свої «особливі» інтереси на їх територіях. Практично ця політика вилилася в так звану «доктрину Єльцина», що передбачає недопущення виходу країн СНД (а в цілому, і держав колишнього Варшавського договору) з-під стратегічного впливу Росії. І однією з основних складових цієї доктрини стало збереження російської військової присутності в країнах СНД через наявність «загальної загрози їхній національній безпеці», «миротворчу діяльність Росії в зонах збройних конфліктів», «необхідність захисту російськомовного населення» і інших, безперечно, надуманих причин.
До речі, за оцінкою політичних експертів, досягнення Росією рівня по-справжньому великої держави не можливе без України. Україна для Росії — невичерпні людська і матеріальна бази, головний ринок збуту товарів, а також своєрідний надійний «міст» у Західну і Південно-Західну Європу.
Ось чому сприйняття України як держави з «обмеженим суверенітетом» було і залишається основою зовнішньої політики Росії відносно Києва. Зрозуміло, що одним з основних інструментів реалізації такої політики судилося стати Чорноморському флоту, що втілює собою російську військову присутність в Україні. А одна з умов для цієї присутності — перманентне загострення ситуації в Криму.
Як і раніше, підгрунтя для такого загострення створювали антиукраїнські рухи і партії, діяльність яких в регіоні підтримувалася з Москви.
Пікетники Верховної Ради Криму за плату влаштовували сепаратистські шабаші перед об'єктивами телекамер і мікрофонами журналістів, ганьблячи Україну. З газет, листівок, радіо- і телевиступів на кримського обивателя обрушився справжній інформаційний водоспад. Треба зазначити, що така антиукраїнська вакханалія набирала все більших обертів за провокаційними сценаріями, добре вже опрацьованими і перевіреними в Нагірному Карабаху, Абхазії і Придністров'ї.
А Чорноморському флоту роль була відведена спеціальна. У цей період головною формою демонстрації проросійських настроїв на ЧФ його новий командувач Э. Балтін обрав підіймання андріївських прапорів на бойових кораблях і допоміжних судах.
 |
| ПЖК-38 http://vmsu.info |
Приводом для цих акцій послужило підіймання 12 травня 1993 року державного прапора України на ПЖК-38, екіпаж якого зазнавав жорсткого психологічного тиску з боку командування ЧФ.
Підіймалися андріївські прапори за розпорядженням штабу флоту за активної підтримки проросійських організацій Криму. Активно висвітлювався цей процес флотською пресою. За станом на кінець липня 1993 року ці прапори замайоріли більш ніж над 100 кораблями і судами допоміжного флоту, штабом ЧФ, а також штабами берегових військ ЧФ і 810 окремої бригади морської піхоти.
Одночасно розпочинається тотальна русифікація ЧФ. Не зважаючи на те, що флот формально перебував під подвійним командуванням, а 50 % особового складу його кораблів і частин становили громадяни України, структури виховної роботи ЧФ сповідували тільки проросійські політичні погляди. На кораблі і в частини ЧФ запрошувалися винятково офіційні особи МО і ВМФ РФ, громадські і державні діячі Російської Федерації, а також творчі колективи з Росії. Представники України на зустрічі з особовим складом не допускалися.
У системі політичної підготовки вивчалися тільки розроблені для Збройних сил Росії теми. Особливе місце відводилося історії Росії і російського військово-морського флоту. Інформування особового складу строкової служби мало антиукраїнський характер, оскільки грунтувалося на негативних публікаціях про Україну. На кораблі і в частини ЧФ постачалася тільки російська преса, а розпорядком дня передбачався перегляд лише російських телепередач.
Державні і професійні свята на ЧФ відзначалися тільки РФ (День ВМФ, День захисника Вітчизни та ін.). Зокрема, 23 лютого на ЧФ широко відзначався День захисника Вітчизни, в ході якого проводилася так звана «стройова прогулянка містом», а також святковий салют. Ці заходи використовувалися командуванням ЧФ як політичні акції, спрямовані на культивування проросійських настроїв у місті і на флоті.
В той же час державні свята України ігнорувалися, а військовослужбовці ЧФ — громадяни України були позбавлені можливості їх відзначати.
Особовий склад тих частин ЧФ, які постійно залучалися до проведення антиукраїнських акцій в Криму і Севастополі, пізніше замінили громадянами Російської Федерації. Зокрема, відповідно до директиви НШ ЧФ № 54/1066, для подальшого проходження служби у ВМС України з 810 обрмп були відправлені військовослужбовці — українці. Це було самостійним рішенням командування ЧФ, без узгодження з керівництвом України.
Хоча, зважаючи на високі професійні якості українців (значна кількість «росіян», призваних на службу з регіону Північного Кавказу, просто не розуміла російської мови), командування ЧФ намагалося прилучити їх до реалізації імперських цілей РФ в інших районах Причорномор'я. Одним з таких прикладів можна вважати спробу використовувати українських військовослужбовців в розв'язаному Росією збройному конфлікті в Абхазії (Грузії). Проте під час виконання контингентом 810 обр морської піхоти завдань в цьому регіоні 85 військовослужбовців — громадян України відмовилися брати участь в акціях, вимагаючи повернути їх до Севастополя.
* * *
Ось на якому «темному» тлі проходили переговори про розподіл Чорноморського флоту.
Практично реалізація досягнутих у Ялті і Дагомисі домовленостей, а також вироблення конкретних пропозицій про статус ЧФ під час перехідного періоду і механізму розподілу були покладені на міждержавні офіційні делегації України і Росії. Проте ці переговори проходили повільно також через спеціально створювані російською стороною перешкоди.
Більше того, російська делегація висунула вимогу про розподіл також і берегової інфраструктури ЧФ, мотивуючи це тим, що флот не може існувати без системи берегового базування. При цьому, прагнучи добитися територіальних поступок від України, Росія жорстко тиснула на неї обіцянками припинити подачу нафти і газу. Така позиція російської сторони суперечила ялтинським угодам і іншим, підписаним у рамках СНД домовленостям, а також світовій юридичній практиці.
Так, виходячи з того, що всі дислоковані на українській території збройні формування були підпорядковані Україні, то і берегова інфраструктура Чорноморського флоту, що також знаходиться на українській території, повинна належати Україні і не підпадати під розподіл. Інакше кажучи, розподіл ЧФ між Україною і Росією стосувався тільки кораблів і суден ЧФ. Фактично, це передбачалося Дагомиським і Ялтинським договорами.
|
| Севастополь — головна військово-морська база Чорноморського флоту Росії і база ВМС України http://bastion-karpenko.narod.ru |
Слід зазначити, що світовій практиці відомі приклади спільного використання системи базування і матеріально-технічного забезпечення сил флоту в інтересах двох держав. Зокрема, таким було базування 6-го флоту США в Італії. В той же час, за міжнародним правом саме система базування флотів двох держав завжди належала тій державі, на території якого вона розташовувалася, а інші держави її використовували, як правило, на умовах оренди або загальноприйнятих міждержавних домовленостей. З цієї точки зору претензії, що висувалися російською стороною після розподілу берегової інфраструктури Чорноморського флоту, були необгрунтованими, неправомірними. Простіше кажучи, це були територіальні претензії до України. В той же час, виходячи з положень Ялтинського договору, спільне використання системи берегового базування і матеріально-технічного забезпечення ВМС України і Чорноморського флоту на перехідний період було цілком допустиме.
А ось командування ЧФ в повсякденній практиці робило все, щоб не допустити розподілу флоту, а також умисне перешкоджало формуванню ВМС України, намагаючись таким чином на практиці закріпити неправомірну позицію російської делегації на переговорах про ЧФ.
Зокрема, в плані бойової підготовки командування ЧФ відмовилося спільно використовувати навчальні поля в бухті Козача і на «Ангарському» полігоні. Не вдалося домовитися і про спільне використання навчально-матеріальної бази і класів оперативної підготовки.
Командування Чорноморського флоту навідріз відмовилося надати ВМС України дані по морській, радіоелектронній, повітряній, розвідувальній і метеорологічній обстановках. На пропозицію командування ВМС України ввести в дію «Інструкцію з організації взаємного обміну інформацією між КП ВМС України і КП ЧФ» відповідь адмірала Е. Балтіна була негативною.
В період 1993–1994 років командуванням ЧФ цілеспрямовано знищувалися системи управління флотом і гідрографічного забезпечення в районі Чорного моря. Е. Балтін наказав відключити канали зв'язку і взаємодії штабу ВМС України з аеродромами в Жовтневому, Гвардійському, Мирному і Качі, що поставило під загрозу безпеку польотів літаків як ВМСУ, так і ЧФ в повітряному просторі України.
Чорноморський флот безкоштовно користувався державною системою зв'язку України, а також опорними вузлами ЧФ, що знаходяться на українській території. І в той же час, без будь яких пояснень кораблі ВМС України, що стоять на 8 і 14 причалах (м. Севастополь), не забезпечувалися телефонним зв'язком з мережі ЧФ. Крім того, командування ЧФ заборонило використовувати ретранслятор на горі Ай-Петрі для забезпечення зв'язку з кораблями ВМС України, що знаходяться в морі. А неодноразові звернення командування ВМСУ про спільне використання телефонної станції «Рябіна» залишалися без уваги.
Крім того, за розпорядженням Е. Балтіна, начальником штабу ЧФ віце-адміралом П. Святашовым була підготовлена директива № ДК-2 від 19.01.94 «Про припинення безкоштовного обслуговування засобів навігаційного устаткування в північно-західній частині Чорного моря і північно-західної частини Азовського моря». На підставі цієї директиви гідрографічна служба ЧФ в односторонньому порядку з 21.01.94 року погасила усі світлові засоби навігаційного устаткування і зняла плавучі попереджувальні знаки на підходах до портів вздовж узбережжя України. Тому стало практично неможливо здійснювати судноплавство в нічний час. Виникли також передумови до аварійних ситуацій.
Адміралом Балтіним проводилася планомірна робота з руйнування системи берегового спостереження вздовж українського узбережжя.
Наприклад, він розпорядився на усіх радіотехнічних постах від Ізмаїла до Керчі зняти спеціальну апаратуру системи «Пароль». На острові Зміїний в другій половині 1993 року повністю скорочується радіотехнічний взвод, чим порушується єдине інформаційне поле висвітлення морської обстановки в західній частині Чорного моря, а також втрачається контроль над судноплавством в районі дельти Дунаю і на важливому оперативному напрямі Іллічівськ – Одеса.
Командуванням 893 окремої радіотехнічної роти Кримської військово-морської бази ЧФ були вилучені з НЗ радіотехнічного поста 1791 (мис Великий Фонтан) два комплекти станції радіолокації «МР-10» на базі автомашин «ЗИЛ-131» і чотири дизель-генератори, і відправлені до Севастополя, а потім в Новоросійськ нібито для ремонту.
Слід сказати, що вилучення матеріальних цінностей для їх відправки до Росії з наступним перепродажем комерційним структурам або знищенням стало постійною практикою командування ЧФ. Як приклад можна навести наступне:
- зі складу 4757 військово-морського госпіталю (мис Фіолент) в район Новоросійська (санаторій «Дивноморское») було переміщено 150 одиниць автомобільної техніки і 70 причепів з різними видами майна (санітарного, медичного, технічного тощо);
- з 17 морського арсеналу ЧФ і 1589 технічної ракетної бази ЧФ в Новоросійськ під виглядом утилізації переданий увесь боєзапас;
- у Новоросійськ передислокований 138 окремий береговий ракетний дивізіон з ракетним комплексом «Рубіж»;
- у інші місця постійної дислокації (Батумі, Поті, Новоросійськ) переведена частина судів 16 рятувальної бригади;
- реалізовано комерційним структурам 2 кораблі 112 розвідувальної бригади ЧФ («Курс» і «Ладога»), ще один корабель цієї ж бригади («Рица») переданий гідрографічній службі ЧФ для його подальшої реалізації;
- через комерційні структури зі складу 3 бригади пошуково-рятувальної служби реалізовано пошукові кораблі ЧФ «Донбас» і «Діксон».
Характерно, що інформація про перехід суден ЧФ на КП ВМС України не передавалася, через що не можна було проконтролювати вивезення вантажів та майна з території України.
Загалом, усі такі заходи здійснювалися з метою примусити Україну будувати свої Військово-Морські Сили з «чистого аркуша» або схилити їх до «спільних» дій з ЧФ не лише на час «перехідного періоду», але і на далеку перспективу, що було абсолютним нонсенсом з точки зору світової практики і суперечило українським національним інтересам.
