Розвиток ситуації довкола збройного конфлікту Росії проти України свідчить про поступову втрату режимом В. Путіна як стратегічної, так і тактичної ініціативи.
На стратегічному рівні свідченням цього є очевидний провал спроб Москви переконати світову спільноту у «непричетності» Росії до збройного конфлікту на Сході України та виправдати російську анексію Криму. На сьогоднішній день факт російської агресії в Україні визнано резолюціями Парламентської асамблеї ОБСЄ та Парламентської асамблеї Ради Європи, а також більшістю країн світу, що заклало основу їх політики у відносинах з Російською Федерацією.
У результаті такої міжнародної реакції Російська Федерація фактично опинилася у положенні країни-ізгоя з усіма негативними наслідками її такого нового «статусу», які включають політико-економічні санкції та ізоляцію Російської Федерації з боку західних держав та їх союзників. При цьому змінити ситуацію на користь Росії не змогли ні спроби Москви компенсувати міжнародні санкції шляхом переорієнтації торговельно-економічних зв’язків на інші країни, ні намагання режиму В. Путіна відновити стосунки з Заходом за рахунок «здачі» Ірану та висування різного роду ініціатив щодо спільної боротьби з ісламським екстремізмом.
Незважаючи на всі зусилля Кремля, західні країни та міжнародні організації зберігають чіткі позиції щодо Росії та жодним чином не збираються відміняти свої санкції до виконання режимом В. Путіна всіх висунутих до нього вимог стосовно реального практичного врегулювання конфлікту довкола України. Всупереч спробам Москви довести «недієздатність» таких санкцій, вони впевнено і послідовно знищують російську економіку, що вже не може приховати і керівництво Російської Федерації.
Не можуть захистити Росію і її збройні сили — остання надія Кремля у його протистоянні із Заходом. Фактично, це було визнано керівником адміністрації російського президента С. Івановим, який у червні ц. р. навів в інтерв’ю «The Financial Times» принизливе порівняння російського оборонного бюджету і бюджету НАТО як «моськи і слона, бегемота і домашньої кішки».
На сьогодні співвідношення воєнних потенціалів набуло ще більш негативного характеру для Росії в контексті розгортання НАТО/США своїх озброєнь і особового складу в країнах Центрально-Східної Європи та Балтії.
На тактичному рівні також спостерігається аналогічна провальна ситуація щодо дій Росії. Підтвердженням такої тенденції є неспроможність Москви примусити Україну до виконання російський умов щодо псевдоврегулювання конфлікту на Донбасі, які передбачають визнання легітимності так званих «Донецької народної республіки» та «Луганської народної республіки» у складі України, а також відновлення їх фінансування з українського бюджету (у такий спосіб режим В. Путіна сподівався зберегти свій контроль над Україною та перекласти на неї відповідальність за життєзабезпечення самопроголошених республік з одночасним створенням передумов для зняття з Росії міжнародних санкції).
Так, спроби Росії здійснити тиск на Україну шляхом активізації обстрілів позицій українських військ та мирних населених пунктів у районі конфлікту, а також проведення локальних наступальних дій отримують рішучу відповідь з нашої сторони. Українські Збройні Сили вже продемонстрували свою здатність до проведення досить ефективної контрбатарейної боротьби, а також відбиття наступу окупантів. Підтвердженням цього стали бойові дії під Мар’їнкою і Кам’янкою в червні та Старогнатівкою в серпні поточного року.
У свою чергу, суттєвим стримуючим чинником для Москви щодо проведення масштабної наступальної операції проти України є погрози США та ЄС ввести значно жорсткіші санкції стосовно Росії у випадку захоплення нею нових українських територій. Зокрема, саме ці погрози стримали режим В. Путіна від відновлення активних наступальних дій у травні ц. р. Більш того, президент Франції Ф. Олланд фактично висунув ультиматум В. Путіну щодо практичного виконання Росією Мінських домовленостей до кінця поточного року. В противнім разі Європейський Союз продовжить вже діючі санкції у відношенні до Росії та введе нові — більш жорсткі.
Загалом, наведені обставини засвідчують безвихідне положення режиму В. Путіна, який по суті опинився у власній геополітичній пастці. Так, з однієї сторони, Путін та його оточення не можуть залишити Крим та Донбас, оскільки це означатиме кінець їх політичного (не виключено й фізичного) життя, а з іншої — продовження агресії проти України все більше затягує Росію у вир політичних, економічних, соціальних та безпекових проблем з очевидними катастрофічними наслідками.
При цьому, збройна агресія Росії не тільки не змогла повернути Україну до орбіти російського впливу та перешкодити європейському курсу нашої Держави, але й навпаки — сприяла об’єднанню української нації довкола ідеї протистояння Москві, а також стимулювала процеси зближення України з Європейським Союзом та НАТО. Фактично, єдиними (сумнівними) «досягненнями» режиму В. Путіна стали анексія Криму та окупація частини Донецької і Луганської областей, що не має реальної користі для Росії і лише змушує її витрачати чималі кошти з російського державного бюджету на утримання депресивних регіонів.
Причиною цих провалів Росії стала повністю невірна оцінка ситуації аналітичними структурами Російської Федерації (в т. ч. у складі спецслужб, адміністрації президента, уряду та неурядових організацій тощо) як у силу їх власної некомпетентності, особливостей світогляду, так і в більшості своїй — бажання догодити особисто В. Путіну. Хибні уявлення російського режиму, які підштовхнули його до початку збройної агресії проти України, вже неодноразово аналізувалися в ЗМІ, однак повернемося до них ще раз.
Головною помилкою керівництва Російської Федерації стало його самопереконання у наявності «глибокого розколу» серед українського суспільства на прихильників Заходу і Росії та у наданні більшістю українців переваг ідеям «Руського світу». Саме на цьому базувався і проект створення т. зв. «Новоросії», який мав на меті дезінтеграцію України. Разом з тим, ці плани Москви так і не отримали широкої підтримки серед українського населення, що змусило Росію будувати «Руський світ» в Україні із застосуванням збройної сили.
Не очікували в Кремлі і здатності України дати рішучу відсіч російській збройній агресії. Незважаючи на фактичне знищення попередньою українською владою як Збройних Сил, так і інших силових структур України, наша Держава у досить короткі терміни змогла відновити свою військову потужність та зупинити агресора. У цьому плані надзвичайно важливу роль відіграли добровольчі формування та волонтерські рухи, які також стали несподіваною (для Росії) реакцією українців.
Хибний характер мала впевненість Москви (особливо після збройної агресії Росії проти Грузії в серпні 2008 року та «газових війн» проти України і ЄС) щодо слабкості, інертності та роз’єднаності Заходу, а також його неспроможності надати адекватну відповідь на дії Росії. На відміну від минулих років, США і ЄС зайняли скоординовану, консолідовану та достатньо жорстку позицію у відношенні до Російської Федерації і оперативно розпочали безкомпромісний тиск на неї з українського питання за всіма можливими напрямами.
Росія фактично переоцінила свої сили та можливості щодо впливу на Європейський Союз із застосуванням енергетичного (нафтогазового) чинника. Уроки «газових війн» 2008-2010 років не пройшли для Європи даром. Протягом останніх років керівництво ЄС та більшості європейських країн вжили практичних заходів зі зниження їх енергетичної залежності від Росії, що повністю змінило ситуацію на європейському енергетичному ринку. Водночас суттєві негативні наслідки для Росії мало різке падіння світових цін на нафту, чого також не прогнозували в Москві. В результаті найбільш дієва «енергетична зброя Росії» перетворилася на її найбільшу проблему в контексті різкого загострення ситуації довкола російських енергетичних гігантів — «Газпром» та «Роснефть».
Не справдились розрахунки Москви і на підтримку її дій з боку традиційних союзників з числа країн «третього світу». Так, агресію режиму В. Путіна проти України підтримали лише окремі другорядні країни (Нікарагуа, Венесуела та Сирія), які й самі займають положення «ізгоїв» у сучасній системі міжнародних відносин. У свою чергу, Китай (як головна надія Москви) хоча відверто і не засуджує Росію та традиційно займає нейтральну позицію в РБ ООН при обговоренні чутливих для неї питань, однак повністю визнає територіальну цілісність і суверенітет України.
Незважаючи на наглядність усіх помилок та прорахунків російської політики як на українському напрямі, так і у відносинах із Заходом та іншими країнами, режим В. Путіна продовжує керуватись відвертими химерами, які постають явним породженням самообману та хворобливих фантазій нинішнього керівництва Російської Федерації.
Так, всупереч здоровому глузду, режим В. Путіна продовжує робити ставку на поширення проросійських загарбницьких та імперських ідей в українському суспільстві. На сьогоднішній день, після безпардонної анексії Росією Криму та цинічної окупації частини Донбасу, а також продовження агресивних силових дій проти України, Російська Федерація є безсумнівним ворогом для переважної частини української нації (чого ніяк не можуть усвідомити В. Путін та його оточення), що об’єктивно усуває будь-яке підґрунтя для розповсюдження російської націоналістичної ідеології в нашій Державі. Саме це і є причиною відсутності в Україні потужних політичних сил проросійського характеру, які б змогли отримати підтримку українців.
Досить сумнівно виглядають також і розрахунки Кремля на реалізацію сценарію т. зв. «Третього Майдану» в Україні шляхом різкої дестабілізації соціально-економічної ситуації в нашій Державі з метою зміни української влади. Як показує досвід, жоден із попередніх «майданів» не мав під собою соціально-економічного підґрунтя і переслідував виключно політичні цілі — повалення та зміну саме проросійських режимів. Слід також відмітити поступовий вихід на сьогодні України зі стану економічної кризи, яка була викликана збройною агресією з боку Росії. Зазначене вже визнається як українськими експертами, так і представниками міжнародних фінансових інституцій та рейтингових агентств.
Відсутні реальні ознаки і щодо «втомленості» Заходу від України, появи розбіжностей між США і ЄС, а також окремими європейськими країнами з українського питання (безпідставні надії Кремля). За заявою Президента США Б. Обами, Захід жодним чином не втомився від України та готовий посилити тиск на Росію у випадку захоплення нею нових українських територій. Підтвердженням цього стало введення США та ЄС нових санкцій проти режиму В. Путіна в липні ц. р., відразу ж після відхилення Росією проекту резолюції РБ ООН щодо створення міжнародного трибуналу з розслідування обставин катастрофи малайзійського літака в липні минулого року над зоною конфлікту на Сході України.
Хибними є сподівання та плани Москви на швидке відновлення російської економіки. «Пік спаду», який вона нібито пройшла ще на початку цього року, віддаляється все далі й далі та вбачається все глибшим і глибшим. Так, якщо у першому півріччі поточного року падіння російської економіки у річному вимірі очікувалося на рівні 2,2 %, то у третьому кварталі цей показник виріс уже до 3,6 %. Погіршуються прогнози економічного розвитку Росії і на 2016 рік — зі зростання на 1,5 %, який очікувався в січні ц. р., до падіння на 1,5 % за серпневими оцінками цього року.
Не врятують Росію також і спроби вирішити свої економічні проблеми за рахунок поглиблення економічних зв’язків з країнами-партнерами, які ще залишилися у неї. Так, замість зростання обсягів взаємної торгівлі між Росією та КНР до 100 млрд дол. США у 2015 році, що оголошувалося Москвою, в дійсності ж з початку ц. р. товарообіг між двома країнами зменшився на більш ніж 30 %. Крім того, на фоні гучних заяв про «унікальний» характер відносин двох країн, з січня поточного року обсяг китайських інвестицій в російську економіку скоротився на 20 %. Скорочуються обсяги торгівлі Росії також і з країнами БРІКС, у т. ч. з Бразилією та Аргентиною.
Більш того, створюється враження про свідоме провокування певними силами (не виключено, прихованими противниками В. Путіна в його оточенні) роздратування російських громадян та посилення їх негативного відношення до керівництва РФ. Чим же ще можна пояснити демонстративне знищення російською владою сотень тисяч тонн продовольства західного виробництва, в той час, коли понад 22 мільйони жителів Росії знаходяться за межею бідності, а частина з них відверто голодує? Проти цього вже виступають навіть ряд парламентських партій РФ, у т. ч. таких одіозних як КПРФ та ЛДПР. Чим це може скінчитись демонструє досвід розпаду СРСР, який якраз і розпочався зі зникнення з продажу продуктів харчування, що масово і таємно знищувались невідомими особами.
Також поступового загострюється і проблема ісламського екстремізму на Північному Кавказі Росії, яка вже коштувала Кремлю двох кровопролитних війн впродовж останніх двадцяти років. Причиною цього є негативний вплив на ситуацію в регіоні наслідків збройної агресії Росії проти України, а також початок переходу місцевих ісламістів під вплив та контроль міжнародної екстремістської організації «Ісламська держава». Все це призводить до активізації диверсійно-терористичної діяльності ісламістів на Північному Кавказі, що певним чином відволікає увагу та ресурси Росії від України.
Тобто, завдяки своїм непомірним імперським амбіціям режим В. Путіна загнав власну країну у «геополітичну пастку», а наведені вище його помилки і прорахунки лише підтверджують висновки провідних експертів (у т. ч. російських) щодо наявності на сьогодні у Росії двох можливих варіантів подальшого руху країни.
Перший — зміна російської влади (насамперед, усунення В. Путіна під усіма можливими приводами), припинення дій Росії щодо провокування та підтримки конфлікту на Донбасі, повернення Україні Криму та відновлення конструктивних відносин РФ із Заходом, що дозволить Російській Федерації зберегти свою державність та перейти до позитивної динаміки розвитку.
Другий — продовження безглуздої політики злочинного режиму В. Путіна у її нинішньому вигляді, що рано чи пізно призведе до неминучого колапсу Росії. При цьому спроби Москви розширити масштаби збройної агресії проти України лише прискорять зазначений процес.
Виникнення неконтрольованої кризи в Росії можливе вже восени цього року після оголошення Нідерландами результатів міжнародного розслідування обставин знищення малайзійського пасажирського літака над зоною конфлікту на Сході України в липні минулого року. Однозначно: Росія цілком справедливо буде визнана відповідальною за цей варварський акт, що неминуче означатиме введення нових санкцій проти неї, включаючи оголошення ембарго на російську нафту.
Схоже, таку небезпеку вже розуміють і в оточенні В. Путіна, яке розпочало приховану «втечу з корабля». Одним із таких «лакмусових втікачів» став глава ВАТ «Российские железные дороги» В. Якунін (безпосередньо наближений до В. Путіна), який перейшов на «роботу» до Ради Федерації РФ.
Недовіра до політики режиму В. Путіна поширюється також і серед простих громадян Росії. Зокрема, за даними соціологічних досліджень, в серпні ц. р. рівень підтримки російським населенням анексії Криму Росією знизився з 70 % у минулому році до 59 % на сьогоднішній день, а близько 80 % росіян виступають проти військового втручання РФ у ситуацію на Сході України. Як водиться, це також зовсім не очікувалося у Кремлі.
Що ж до України, то ми повинні вистояти ще максимум один-півтора року. Нинішня війна — це війна на виснаження ресурсів. Нам допомагає Захід і ми спираємося на його фінансово-економічну та політичну підтримку. В свою чергу, Росія витрачає власні золотовалютні резерви, яких стає все менше і менше. При цьому, на відміну від України, Росія не має жодної надії на зовнішню допомогу.
Час грає на нашу перемогу і ми повинні використати його для зміцнення нашої Держави та її Збройних Сил, а також зберегти єдність і спроможність діяти напередодні та в умовах остаточного колапсу Росії. Запорукою цього має бути чітка і послідовна позиція України щодо беззаперечного виконання усіма сторонами «Мінських домовленостей» стосовно врегулювання ситуації на Донбасі в тій редакції та розумінні як це було визначено в рамках «нормандського» формату в лютому ц. р.
Насамперед, це стосується виведення озброєння і російських окупаційних військ з території України, а також повернення ділянки українського кордону під безпосередній контроль нашої Держави як головної передумови проведення виборів у Донецькій та Луганській областях. Звичайно, режим В. Путіна може не піти на це, що і постане каталізатором самознищення Російської Федерації.
P.S. До речі, як і передбачав «Борисфен Інтел» у своїх попередніх дослідженнях, Росія таки пішла на здачу своїх територій Японії. За результатами візиту голови уряду РФ Д. Медведєва до спірних з Японією островів Курильської гряди у серпні ц. р., вони включені до програми «випереджуючого розвитку російських територій», що передбачає їх здачу в оренду іноземним країнам (у даному випадку — Японії).
