31 жовтня 2013

Думки після прочитання «Геополітичної подорожі» Джорджа Фрідмана (засновника та керівника приватної розвідувально-аналітичної агенції “Stratfor”)

Доктор Джордж Фрідман — засновник і генеральний директор компанії Strategic Forecasting, Inc. (STRATFOR), яку часто називають «тіньовим ЦРУ», онлайн-видавець геополітичної аналітики, піонер приватної розвідувальної діяльності. У своїх статтях під загальною назвою «Геополітична подорож», написаних під враженням кількатижневої подорожі по Туреччині, Молдові, Румунії, Україні і Польщі в 2010 році він розмірковує на теми міжнародної політики в контексті закінчення Холодної війни, балансу сил у Європі, перспектив східноєвропейських країн у протистоянні Заходу та Сходу, варіантів стримування експансії Росії та Німеччини після кризи 2008 року.    

«Геополітична подорож» Джорджа Фрідмана. Частина 6: Україна («STRATFOR», США)

«Геополітична подорож» Джорджа Фрідмана.  Частина 6: Україна («STRATFOR», США)
http://bbs-news.info/

Намагання Джорджа Фрідмана неупереджено писати про побачене під час подорожі країнами Центральної та Східної Європи і Близького Сходу заслуговує на повагу. Однак для автора, який висвітлює проблеми геополітики, одного намагання точно оцінювати ситуації та прогнозувати її розвиток в майбутньому, очевидно, буде замало. Тут не обійтися без цілого комплексу знань, які вкупі з подорожніми враженнями й складуть по-справжньому об’єктивну картину.

Доктор Джордж Фрідман – засновник і генеральний директор компанії Strategic Forecasting, Inc. («STRATFOR»)

Доктор Джордж Фрідман — засновник і генеральний директор компанії Strategic Forecasting, Inc. («STRATFOR») http://votarea.com/

На жаль, не всі, хто нині намагається професійно займатися геополітикою, володіють такими знаннями. Адже їх набуттю заважали різноманітні фактори, зокрема, суб’єктивність вчителів та життєві обставини. І це закономірно. Навіть античний мудрець у розквіті своїх творчих сил і всенародного визнання якось заявив: «Я знаю, що нічого не знаю». Ми вивчаємо і пізнаємо світ протягом всього свого життя, невтомно шукаючи і додаючи до мозаїчної картини нашого уявлення про нього все нові й нові фрагменти. Сподіваюся, що мої скромні зауваження про минуле й сучасність регіону, мешканцем якого я є, допоможуть Фрідману та його шанувальникам краще його зрозуміти і чіткіше розгледіти нашу галактичну перспективу.

Насамперед погоджуюся з Фрідманом, що нинішня спроба «російської територіальної реставрації» — це серйозна геополітична проблема країн Чорноморського басейну. Адже Росія тут чужа. Бо вона нині не причорноморська країна. Не була вона такою і в минулому, хоча певний час володіла північними і східними узбережжями Чорного моря. «Причорноморськість» — це, передусім, приналежність до певної цивілізації, до осілої хліборобської культури, коріння якої сягають часів Трипілля з його мальованою керамікою, ідентичною кераміці стародавнього Кріту й Мікен. Про це вже писав видатний український геополітик Юрій Липа, книжки якого варто почитати і європейцям і американцям. «Причорноморськість» (читай «середземноморськість») характерна саме для українців. Вона відслідковується впродовж тисячоліть в матеріальній і духовній культурі українського народу.

Етнічна карта ЄвропиI-II ст. н. е.

Етнічна карта Європи I-II ст. н. е. http://www.auxilia.ru/

 

Але цього немає в ментальності й побуті тих, кого сьогодні називають збірним ім’ям «русскіе». Вони вийшли з іншого культурного кола — угро-фінського Верхньої Волги мисливсько-номадського. Тому й не дивно, що якщо для українця найпоширенішим поняттям ідентифікації завжди була земля, то для «русского», як стверджують дослідники, — це була дорога. І є нею донині.

Намагання примітивних, але агресивних номадів Північно-східного закутка Європейської рівнини підпорядкувати собі висококультурне хліборобське Причорномор’я нічого доброго не принесло його мешканцям. Так само, як і прихід орд Чінгіс-хана.

З полчищами монгольського завойовника народи регіону вели важку і тривалу боротьбу. Часом успішну, а часом і не дуже. Та знаменно, що, на відміну від Ростовських та Суздальських земель, які досить швидко підкорилися й практично безболісно влилися в номадську цивілізацію завойовників, причорноморські країни без упину боролися з пришельцями, бо ті були представниками зовсім іншої культури, чужої і ворожої за змістом для корінних етносів Чорноморського басейну.

Така ж велася боротьба і проти російської експансії, допоки північного ведмедя не вигнали у 1991 році до лісової барлоги над Москва-рікою. Сталося це не завдяки воєнним чи іншим діям США та їх союзників по НАТО, а внаслідок тривалої національно-визвольної боротьби народів Центральної та Східної Європи за свою свободу і незалежність. Передусім — українського. Стверджую так, бо був не тільки свідком, а й активним учасником тих подій.

Тоді мене прикро вразило, що чимало західних політиків, зокрема, й лідерів Великобританії та США, на догоду Росії виступили проти проголошення незалежності України, вбачаючи в цьому акті прояв «вбивчого націоналізму». Така поведінка державних діячів, які постійно підкреслюють свою підтримку демократії у світі, щонайменше дивує. Однак як людей я їх не засуджую. Бо усвідомлюю роль радників при вищих посадових особах, які вміють так подати своє суб’єктивне бачення проблеми, що воно матиме вигляд найвищої державної мудрості. Та ще й нав’яжуть його своїм зверхникам. Через те мене і насторожила фраза Фрідмана, що візії і сподівання західних і південно-західних сусідів Росії щодо свого майбутнього не мають значення, бо світ під них не налаштовуватиметься.

Світ очима американців
Світ очима американців http://kornelij.livejournal.com

 

Навіть якщо світ в уяві Фрідмана обмежується США і колом їх партнерів та союзників, то цей світ, з власної згоди чи проти волі, все ж налаштувався під події серпня 1991 року на просторах Радянської Росії (СРСР). Налаштовуватиметься й надалі. По-іншому й бути не може. Адже західні і південно-західні сусіди Росії — це не дика й відстала її периферія. А навпаки, це країни з великою політичною історією і древньою культурою, вплив якої на Росію і вивів цю, за словами Геродота, землю «андрофагів»-людоїдів на шлях цивілізації. Тієї цивілізації, яку нині в планетарному масштабі представляють США, до якої належить і сам Фрідман.

Економіка України перебувала на рівні провідних країн Західної Європи

Незадовго до проголошення незалежності у 1989 році Україна виробляла 295,3 млрд. кВт-год електроенергії (Великобританія — 308, Франція — 417, ФРН — 428), видобувала 137 млн. тонн товарного вугілля (Великобританія — 101, Франція — 13, ФРН — 194), виплавляла 54,8 млн. тонн сталі (Великобританія — 19, Франція — 19, ФРН — 41), побудувала 115,9 тис. тракторів (Великобританія — 82, Франція — 25, ФРН — 75, США — 86) і металорізальних верстатів — 32,2 тис. (Великобританія — 26, ФРН — 103), зібрала 51,2 млн. тонн зернових і зернобобових культур (Великобританія — 23,1, Франція — 59,2, ФРН — 26,3), а також картоплі — 19,3 млн. тонн (Великобританія — 6,4, Франція — 6,0, ФРН — 7,8, США — 16,8). Тобто, економіка України перебувала на рівні провідних країн Західної Європи.

Угруповання військ, яке дислокувалося на території України в 1991 р.
Угруповання військ, яке дислокувалося на території України в 1991 р.
 http://from-ua.com/

 

Не відставала вона і в оборонній сфері. Усього угруповання військ і сил налічувало близько 780 тисяч чоловік. У арсеналі було 6,5 тисячі танків, понад 7 тисяч бойових броньованих машин, до 1,5 тисячі бойових літаків, понад 350 кораблів та суден забезпечення, 1272 стратегічні ядерні боєголовки міжконтинентальних балістичних ракет та понад 2,5 тисячі одиниць тактичної ядерної зброї. Тобто, на вересень 1991 року збройні сили України були найпотужнішими у Європі.

Отже, за своїм економічним і воєнним потенціалом Україна була єдиним реальним претендентом на роль, якщо вживати термінологію Фрідмана, «повноцінного південно-європейського центру сили». Згуртування країн Чорноморського басейну регіону навколо України забезпечило б рівновагу сил у Європі і гарантувало б воєнно-політичну стабільність на просторах від Скандинавського півострова до Малої Азії. У цьому тоді наполегливо переконували своїх західних колег українські політики з національно-демократичного табору. Саме у їхньому середовищі активно обговорювалася ідея «Міжмор’я», інтерпретацію якої подає сьогодні читачам Фрідман.

«Міжмо́р'я» - проект конфедеративної держави

«Міжмо́р'я»проект конфедеративної держави, яка включала б Польщу, Україну, Білорусь, Литву, Латвію, Естонію, Молдову, Угорщину, Румунію, Югославію, Чехословаччину, а також, можливо, Фінляндію, висунутий Юзефом Пілсудським після Першої світової війни. Ця конфедерація повинна була сягати від Чорного та Адріатичного морів до Балтійського, звідси і назва http://ru.wikipedia.org/

 

На його думку, «Міжмор′я» може бути «альянсом майбутнього, що заблокує росіян, відокремить їх від німців і ненав′язливо зупинить турецьку експансію в південно-східній Європі». Думка, висловлена Фрідманом, цікава. Однак не витримує критики, якщо ознайомитися зі списком потенційних членів союзу, складеним Фрідманом. До нього він вносить Польщу, Словаччину, Угорщину, Румунію і, «як варіант», Болгарію. Тобто, маємо справу з таким собі варіантом «Малої Антанти», що була системою воєнно-політичних союзів, створеною Францією по закінченні Першої світової війни за для стримування Німеччини на її східних кордонах. Не зважаючи на її зміст, ця система виявилася не придатною до життя. Вона не змогла зіграти роль стримуючого фактору і запобігти вибуху Другої світової війни. Бо не було у складі цього союзу України. Переможці Німеччини у Першій світовій війні проігнорували у європейській політиці «українське питання» і на догоду проросійському лобі своїх країн не підтримали національно-визвольного руху українського народу 1917-1920-х років. Наслідками байдужого споглядання за падінням незалежної Української Народної Республіки і мовчазної згоди Великої Антанти на розподіл території УНР між сусідніми державами стало відродження російського воєнного потенціалу та відновлення експансії Кремля на Захід.

Ставка англосаксів та французів на Польщу виявилася помилковою. Хоча амбітним польським політикам те, що я скажу далі, й не сподобається, однак вони повинні визнати, що Польща засадничо не здатна виконувати роль «повноцінного південно-європейського центру сили». З різних причин: геополітичних, ментальних, культурних тощо.

Допоки Польща розвивалася довкола Краківського осередку, вона входила до цивілізаційної орбіти своїх дунайсько-дністровських сусідів. Перенесення у 1633 році столиці до Варшави, центру Мазовії з її бродячо-ловецьким субстратом, змінило, як стверджує Ю. Липа, характер Польської держави. Якщо Краків був символом південно-християнського світогляду, що мало відрізнявся від чеського, то створена для експансії на землі балтів Варшава стала тільки опорою для експансії до Литви і на придніпрянські землі.

Хоча тодішній польській правлячій еліті і вдалося на певний час здійснити свої унійні плани щодо Литви й України, та асимілювати українців і литовців, попри всі спроби, не вдалося. Як зазначав польський історіософ К. С. Фрич: «То були три різні народи. Три цивілізаційні сонця їх виховали, і вони в цій своїй єдності даремно шарпалися, надарма шукаючи синтезу».

Ця держава не мала польського характеру, як бідкається Фрич: «Не було польського характеру... Польща не могла жити тоді, бо поповнила добровільне самогубство, розтоплюючись у «Речіпосполитій трьох націй».

Від себе додам, що треба було не намагатися силою надавати цій державі «польського характеру», а скористатися державним досвідом федеративного Великого князівства Литовського з його основоположним «ми новизни не вводимо, а старини не ламаємо». Та проявити державну мудрість, а не хлопчачу чваньковитість, бодай під час обговорення польським Сеймом Гадяцької угоди у 1658 році про рівноправний союз України з Польщею і Литвою. Як відомо, угода тоді не була ратифікована, що й стало, як показали наступні події, «добровільним самогубством» І Речі Посполитої.

Таким же актом «добровільного самогубства» було й насильницьке включення до складу ІІ Речі Посполитої Західної України, Західної Білорусі й частини Литви по закінченні Першої світової війни. Національно-визвольна боротьба непольських народів стала могутнім чинником дестабілізації внутрішньополітичної ситуації в Польщі міжвоєнного періоду й суттєво вплинула на перебіг і підсумки німецько-російсько-польської війни осені 1939 року.

Однак найпотужнішим чинником, який вплинув на ці події, були передусім «шарпання» правлячих кіл Польщі між Сходом і Заходом. «Схід і Захід, — каже історіософ Польщі Артур Гурський, — це польська дилема. Історія наша постійно розвивалася між Заходом і Сходом». Формально проголошена восени 1916 року австрійським цісарем Францом Йосифом І та німецьким кайзером Вільгельмом незалежна Польща незабаром перейшла в табір переможної Франції. Обіцяючи французькому урядові допомагати його ставленику російському генералу Денікіну в боротьбі з московськими більшовиками, польське керівництво укладає таємний договір з Лєніним про призупинення воєнних дій. Ставши об’єктом більшовицької агресії після невдалого походу польських військ на Київ, офіційна Варшава звертається по допомогу до тих же Франції та Великобританії, дістає її і вдало відбиває навалу російських військ (так зване «чудо на Віслі»). Однак минає небагато часу і 26 січня 1934 року в Берліні підписується «Декларація про невикористання сили між Польщею та Німеччиною». Цей польсько-німецький пакт зводив нанівець франко-польський договір про взаємодопомогу 1921 року і завдавав нищівного удару системі воєнно-політичних союзів, створених Францією після Першої світової війни проти Німеччини.

Спільний військовий парад польських і німецьких військ в 1938 році

Спільний військовий парад польських і німецьких військ в 1938 році http://forum.polismi.org/

 

Разом з Німеччиною Польща брала участь в розчленуванні Чехословаччини. Сприяла вона і в 1938 році знищенню Угорщиною незалежної Карпатської України (сучасна Закарпатська область). Чергова «переорієнтація» керівників Польської держави влітку 1939 року на англо-франкський блок виявилася безуспішною. Не діставши обіцяної допомоги союзників, у вересні 1939 року Польща впала під подвійним ударом Німеччини і Росії. На жаль, подібні «шарпання» спостерігаються і у сучасних польських політиків.

Знаючи це, змушений погодитися з твердженням Фрідмана, що «для Польщі перспектива німецько-російської «антанти» історично є нічним кошмаром». Однак для Росії не менш неприємним «нічним страхіттям» є перспектива воєнно-політичного союзу Польщі й України. Про це свідчить хоча б запровадження «Дня воинской славы России» на згадку про евакуацію з Москви у 1612 році польсько-українських військ. Військ, які раніше, у 1410 році під Грюнвальдом і Танненбергом, продемонстрували могутність своєї об’єднаної сили супроти гордовитих тевтонів. Прилучення до польсько-українського союзу скандинавських країн, країн Балтії, Білорусі, країн Центральної та Південно-Східної Європи і буде дійсним «Міжмор’ям», що здатне виправдати надії його творців.

Україна у такому воєнно-політичному блоці природно є наріжним каменем. Адже, на відміну від Польщі з її вічною дилемою «Схід-Захід», геополітичною віссю українських земель є вісь Південь-Північ. За своїм економічним, науковим та воєнним потенціалом Україна є найпотужнішою зі щойно перелічених країн. Навіть після нав’язаного ззовні спустошливого «реформування» України. Україна має історичний позитивний досвід співпраці як зі Швецією, так і з Молдовою і Туреччиною, як з литвинами, так і з південними слов’янами.

Ця карта добре показує, що гіпотетична Федерація Міжмор'я була б найбільш християнським, автентичним регіоном Європи
Ця карта добре показує, що гіпотетична Федерація Міжмор'я була б найбільш християнським, автентичним регіоном Європи http://ttolk.ru/

 

За належної мобілізації своїх сил і засобів український народ в стислі терміни відновить втрачені сили і зупинить чергову хвилю російської агресії. На жаль, неупереджений аналіз більш як двадцятилітньої діяльності західних еліт на українському напрямі світової політики дає підстави стверджувати, що вони цьому, м’яко кажучи, не сприяли. Сумно, але так воно є. Юнацьке захоплення класиками російської літератури і нав’язливе бажання пізнати начебто «загадковий (?!) російський характер», очевидно, не сприяє західному політикуму в прийнятті правильних рішень.

Однак твердження Фрідмана, що «сьогодні в Європі немає більш важливого питання, ніж питання майбутнього України», надає українській стороні можливість сподіватися, що на зміну романтичній позиції США та їх європейських союзників прийде позиція більш зважена й реалістична.

Сергій Рудюк