12 червня 2019 р. в агентстві «Укрінформ» відбувся «круглий стіл» — «Російський паспорт. Ілюзія імперського пряника», у роботі якого взяли участь аналітики Центру «Борисфен Інтел»
Будь-який документ може бути не лише формою свідчення когось або чогось, але й… зброєю. Принаймні, коли йдеться про російський паспорт і «русский мир» та його щирих шанувальників. Ось цими двома реченнями можна окреслити важливу для України тему, порушену під час міжнародного круглого столу 12 червня ц. р. в Укрінформі, ініціаторами проведення якого виступили Благодійний фонд «Акцент» з Громадською ініціативою «Бурштиновий шлях». І кожен з присутніх на цьому «столі» активістів та політологів намагався висловитися, виходячи з нагромаджених нині загальної інформації і конкретних прикладів. А саме стосовно того, що вважає Росія підставою для видачі українським громадянам російських паспортів, чому вона наважилася робити це зараз, а не, наприклад, на рік чи два раніше, наскільки «добровільним» може бути отримання цього документа і чи можна з патріотичних мотивів від нього відмовитися тим особам, які сьогодні опинилися на анексованих територіях.
Круглий стіл назвали міжнародним, бо на ньому були присутні гості з Молдови, Грузії, Росії, через Інтернет на зв'язок виходили аналітики з Польщі і знову ж таки Грузії, та українські громадяни, які знаходяться зараз на прилеглій до лінії ООС території. До речі, такої інформації цілком досить, щоб зрозуміти, так би мовити, вектор і тонус розмови. А вони були досить своєрідні, бо дехто з доповідачів час від часу відходив від офіціозу і наводив звичайні приклади зі своєї життєвої практики. Такі, про які розповідав запрошений для спілкування один з колишніх народних депутатів Т.Чорновіл, нагадуючи, що паспортизація у кожній з країн хоч і може мати свою особливість щодо механізму виконання, але вона типова за умов анексії. Що стосується такого механізму на анексованій Росією території, то з політичної точки зору вимоги російського керівництва стосовно виконання цієї процедури абсурдні, бо зневажають саме це міжнародне право. «Мені здається, що паспортизація на Донбасі, — впевнений Т. Чорновіл, — абсолютно зневажає права людини. Такого немає в жодній з країн світу… Те, що відбувається на Донбасі, політично не передбачає подальшої анексії… Все це має свої особливості. Надання російського громадянства відбувається не на заміну громадянства російського, а на підставі документів так званих республік ДНР/ЛНР, коли особа повинна себе визнати членом цього незаконного утворення, пов’язати себе відповідальністю за тамтешні події, щоб потім мати право претендувати на російське громадянство… Так політично ускладнюється ситуація, завдяки якій згодом будуть створювати тиск на Україну… Реакція повинна бути політично жорсткою, але новому нашому керівництву вона не до снаги. Бо російський напрямок нашої політики зараз фактично не здійснюється».
На погляд одного з присутніх політологів Володимира Цибулька, надаючи українським громадянам свій паспорт, Росія намагається вирішити кілька важливих для себе завдань, зокрема, зробити місцеве населення відповідальним за пролиту там кров у бойових діях; поставити на облік місцеве чоловіче населення, яке згодом можна призвати для виконання військового обов’язку у масштабах всієї Росії; створити плацдарм для подальшого наступу на Україну тощо. Дехто з присутніх на заході розповідав, що Росія з так зв. паспортизацією чинить не лише в Україні. Таке відбувається чи відбувалося на Кавказі, Сирії, Афганістані і ще деінде, де у росіян свої великі чи «комбіновані» інтереси, що можуть проявися в далекому чи не дуже майбутньому.
Відзначали учасники круглого столу і інші особливості цього процесу «паспортизації», напрямок якого хоч і очевидний, але не завжди викликає належну реакцію на нашому державному рівні. Наприклад, практично всі сусідні держави намагаються надати нашим громадянам відповідні документи під приводом захисту їхнього національного походження. Тут і карта поляка, і угорські, румунські паспорти, на чому вибудуваний цілий бізнес, і нерідко з кримінальним відтінком. Говорилося також про бажання іноземців отримати український паспорт, за допомогою якого можна потрапити до Європи без візи. Політичний експерт з Молдови навіть порадив запровадити в Україні подвійне громадянство, яке, зокрема, дасть українській діаспорі можливість з патріотичних позицій ширше відстоювати права своєї батьківщини. Були більш «приземлені» пропозиції, такі як разом з дозволом на подвійне громадянство узаконити сувору відповідальність за його приховування…
Сенс у таких висловлюваннях, безперечно, є. І ще більшим він буде, якщо до нього дослухатимуться ті посадовці, до обов’язків яких віднесена така діяльність. На даному етапі якщо щось ними і робиться у цьому напрямку, то таку діяльність можна охарактеризувати фразою «биття по хвостах». Бо, наприклад, реакція на державному рівні на проблему була дилетантською і, як правило, запізнілою. Не змогли зреагувати на ці паспорти за прикладом країн Балтії: там чітко визначили номери російських паспортів, які вважатимуться недійсними, нехай хоч обгорнуть їх фольгою з золота
Якщо ж розглядати хід цієї акції у більш широкому плані, то зізнаємося, що у своїй геополітиці українське керівництво припускається помилок з причини поверхового ставлення до будь якої проблеми, в тому числі і російсько-паспортної А саме: вчасно не передбачаються можливі ризики; для запобігання цих ризиків не опрацьовуються варіанти протидії; рішення з важливого питання не завжди виконується у повному обсязі, через що Україну можуть визнавати ненадійним партнером. Про що також у своїх виступах наголошували учасники круглого столу.
Не знаю, чи погодяться зі мною колеги, з якими ми продовжували спілкування після закінчення основної частини згаданого заходу, але вважаю, що якщо порушується така важлива тема, як чужі паспорти для громадян України, то корисно було б брати до уваги її військовий аспект. Адже саме так можна найкраще проілюструвати розвиток цієї теми у часі, зауважити перші прояви ще задовго до її появи, щоб їй запобігти чи зменшити «градус нагрівання». Чому наголошую на « відтінку військовому»? Приклад перший, ще стосовно, здається, 2007 року, коли військовий комісар Донецька не прибув на службовий виклик до очільника МО України для надання пояснень своїх неправомірних дій на посаді. Для військовослужбовців такий вчинок неправдоподібний апріорі. А донеччанин для виправдання подав судове рішення, яке ніби давало право йому так вчинити, перебуваючи на службовій посаді. Аби що зараз не казали, і як би тоді не пояснювали, але це свідчить, що «не все до ладу у королівстві данському», тобто у нашому військовому відомстві. Інакше кажучи, вже навіть у той час можна було передбачити «федеративність мислення» осіб, які зобов’язалися служити Україні, і у що виллється така служба у відповідальний для українців момент.
Приклад другий, який можна трактувати двояко, але тим не менш… Певна частина звільнених у запас військовослужбовців, що складала присягу на вірність Україні, згодом доклала зусиль і змогла оформити своє пенсійне забезпечення у військкоматах нашого східного сусіда. Мовляв, там розмір пенсійного забезпечення порівняно вищий. Зауважу: всі вони залишили собі українські паспорти і надалі проживали в Україні. Питання: сьогодні російські паспорти вони охоче братимуть до своїх рук? Навіть ті, хто зараз не проживає в ОРДЛО, а в інших українських населених пунктах? І чи не для того скасовувався облік військовозобов’язаних і «реформувалися» військкомати, щоб у ЗС України не було призовного «фундаменту»?
Відповіді на ці питання можуть бути різні за містом. Лише не можна визначати їх як такими, що не мають відношення до сьогоднішньої проблеми з видачею російських паспортів українцям. Бо який би закон не узаконювався щодо обов’язків військовослужбовців, як громадян, але військовослужбовець ніколи не повинен піднімати зброю на свого співвітчизника. Тільки проти ворога. Але якщо за паспортом військовослужбовець – представник іншої держави, то він потрапляє у інше правове поле. Навіть якщо знаходиться на рідній землі. Чи не так? І тоді його паспорт є саме тим, з чого ми починали розповідь про міжнародний круглий стіл – зброєю.
